Пафос - Ешкилев Владимир (бесплатная библиотека электронных книг .txt) 📗
За п'ятнадцять хвилин на пошкрябаному «тефлоні» у плутонічній зрілості і злобі шкварчить тайванська яєшня.
«Всі революціонери небайдужі до зброї, — розмірковує Корват, ганяючи жмутки морської капусти пательняними кресами. — Закохані у ці божевільні, холодні, залізні, тісні завершальні речі сущого, котрі лише поверхово довершені, а, насправді, завжди, за призначенням свого роду, відкриті люфою або лезом в нікуди, в тупу фізику пострілу, удару, лінійної дії. Речі-зомбі, речі без права вибору, речі, що спокушують до простих рішень навіть своєю присутністю. Неймовірно шляхетні речі. Шляхетні схованою у самому своєму призначенні остаточністю доказу. Адже коренем кожного давнього шляхетного роду є відданий сюзеренові середньовічний головоріз, зашкарубла, вподобана мілітарною фортуною, машина нищення, істота-зброя. Шкода, — вирішує Корват, — що зброя не вміє сама народжувати собі подібних. В десятому поколінні нащадків цього НРСу міг би народитись довершений механізм. Красивий і мирний аристократ, який-небудь залізний аналог маньєристичної баронеси сімнадцятого століття».
Запах і шкварчання винаджують на кухню Лупатого Траха.
— А, травка, ґанджа морська, — потираючи руки, наспівує реввоєнгакер. Складними зиґзаґами він підкрадається до плити, біля якої священнодіє Корват. — Тушоночка, їжа партизанська, як я тебе люблю!…
— Поїмо, — суворо повідомляє революціонерові носій давньогрецького імені, — і я вирушаю у розвідку.
— На здибанку? — здогадується Трах. — З Джипсі чи з Пепсі? Я їх постійно плутаю. Такі гарненькі двадцятип'ятирічні німфетки…
— Накрай хлібину, — Корват вправно підгортає морську капусту, вибудовує з неї неолітичні тераси на марґінесах пательні. Яйця підсмажились. Білкові орбіти понабрякали хамськими білими пухирями. Він відвертається від надто влучного плювка яєшні і питає віртуального партизана:
— Тобі омлет?
— Мені — омфал! — Лупатий Трах виголошує перший склад грецького слова як «аум», молитовно складає руки. — Харі Крішна, Харі Рама…
— Я просив хліба накраяти.
— Так із ким? — Трах витягає з кулька довгастий батон. — З Джипсі?
— Джипсі — це старша. Вона вже півроку на заробітках.
— От біда! А я ж хочу старшу, — повідомляє Трах. — В неї ім'я прикольніше. Де ти, де ти, моя пєрєльотная птіца Джипсі?
— То ж наскрізь буржуазна тьолка. Заробляє на квартиру в Ізраїлі. Миє офіси буржуїнам. Як Ви опустилися, Сидоре Артемійовичу…
— Що вдієш, — скрушно позіхає лоцман Залізної річки. Він сідає з хлібиною за стіл і відчайдушно тре скатертиною запітнілі окуляри. — Наші партизанські дівчата не мають грошей на дороге мило і контрацептиви. І, питомо, я ж не можу собі дозволити через вагітність вибити з наших незламних лав цілу партизанську бойову одиницю. І цим віддати під'їзди на поталу розперезаним і вщерть знахабнілим олігархам.
— А де ти вичитай цього Псевдоанакреонта? В Дерріди? — обережно знімаючи свій витвір з газового вівтаря, запитує Корват. — Забери голову, Троша! Я несу тобі омфал, Полковнику, піщєвую молнію, щоб не сказати гірше!
Лупатий Трах відсахується:
— Обережно, мучачо! Пательня успішно досягає столу.
— Не Псевдоанакреонта, а Псевдоанаксімандра. Тундра, — реввоєнгакер підставляє тарілку. — А Дерріда продався буржуазії. Філософія — тампакс буржуазної ідеології! Капусти побільше… Ага.
Шматок омлету гарячою медузою гепається у тарілку Лупатого Траха. Краплі розпеченого маргарину влучають у партизана. Той мужньо витримує обстріл і доводить до відома кулінара:
— Незграба!
Корват і собі умощується за столом, скептично оглядає товсто накраяні шматки напівзасохлого батона.
— Цегла.
Розправа з омлетом відбувається швидко і безкомпромісно. Наостанку Корват вишкрябує твердою скибкою пательню.
— Смерть растаманам! — майже шепоче ситий і вдоволений Трах. — Дозування Хаосу, Архімеде, — це, голубе мій, Fight club, це висока поезія…
— Аристид, — виправляє Корват.
— Арійський встид… — римує реввоєнгакер. — Твоє партизанське псевдо, філософе, буде «Архімед». Я сказав, сиракузький брате! Хаос — це омфал і цілий батько поетів, Архімеде. А поезія — найкраща з довгих ігор світу сього.
«Тепер почнеться декламування віршів», — здогадується про наближення лиха сиракузький брат.
Лупатий Трах декламує:
Корват струшує годинником, дивиться на циферблат.
— Це який уривок?
— «Бе сороковий».
— Не зрозумів я цей маньєристичний пасаж з картонною коробкою…
— Не розумієш, бо не хочеш бачити чорних реалій павучого світу, голубе мій Архімеде. — Син галичанина і вірменки пророчо тримає перед носом Корвата виделку. Так правовірний цзаофань [8] , десь напередодні Дев'ятого з'їзду КПК [9] , тримав перед брамою американської амбасади цитатник Мао. — Продавці ковбас на базарі, філософе мій, зранку розігрівають несвіжий товар у картонних коробках, помастивши ті ковбаски олією. Потім ковбаски пресмачно пахнуть і виглядають ну зовсім свіжими. Ніколи, голубе мій сизий, не купуй ковбаси на Станіславському базарі.
— Не буду. Ніколи. — Корват одягає мешти, знімає з вішака шкіряний наплічник.
Трах встає.
— Мій Чхолліма [10] б'є срібним копитом, пирхає, чекає на мене, — каже він ритуальні слова і псує їх літургійну довершеність побутовою половою:
— Сансара рінкай! Може ще чаю вип'ємо?
Корват відсуває дверну латунну клямку з написом wloski zamek і виходить у височезний лункий коридор старого будинку.
— Привіт всім псі-псі! — чує він з глибин ревхати перед тим, як важкі дубові двері з масивними циліндрами противаг і бронзулетом навколо вічка відрізають його від залізних і живих братів, чаю і невимитого посуду.
