Котигорошко - Кожелянко Василь (серии книг читать онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
Котигорошко чекав чергового бунту. Такого невеликого, але дуже галасливого.
Сталось. Бунтівники окупували центр Києва і вимагали роботи і хліба. Більше нічого.
Пора, вирішив Котигорошко. Він одягнув свій старенький бойовий камуфляж, машинально причепив кобуру з автоматичним пістолетом і, провівши хитромудру операцію із введення в оману персональної охорони, пробрався зі своєї резиденції на вулицю. Без перешкод пройшов численні кордони поліції і внутрішніх військ на вулиці Банковій (його не впізнавали, бачили, що йде собі якийсь літній генерал, хай іде) і почав спускатися по Інститутській вниз до Хрещатика. Бунтівники мітингували на Майдані Незалежности. їх заводії виголошували підбурюючі промови із трибуни Монумента. Котигорошко почав пробиратися крізь натовп з метою вилізти на трибуну і сказати людям, що, мовляв, він, їх президент, сам Котигорошко, з ними — проти кліки олігархів, відповідно — за народ, за Україну! Та він не дійшов. Тут уже його впізнали.
— Та це ж сам Котигорошко! — зарепетував один із заколотників, худий чоловічина з тижневим заростом.
— Так, це я, ваш президент, — радісно підтвердив Котигорошко.
— Бийте його, люди! Це він винен! — заволав неголений і замахнувся на свого президента шматком сталевої труби.
Все, подумав Котигорошко, але несподівано сам для себе вихопив пістолет і вистрілив у груди нападника. Той залився кров'ю. Натовп з жахом розступився, але за хвилину почав загрозливо стискатися довкола Котигорошка.
Мабуть, усе вже на цей раз, вирішив Котигорошко, але раптом пролунали кулеметні черги. З вулиці Інститутської у натовп почали врізатися поліцейські бронетранспортери, оснащені великокаліберними кулеметами. Почалося криваве побоїще.
До Котигорошка підбігли десяток його охоронців і взяли у живе кільце.
— Слава Всевишньому, наш президент живий! — радісно вигукнув начальник охорони, заштовхуючи Котигорошка у панцерник. Котигорошко ще встиг побачити, що Хрещатиком повзуть важкі армійські танки і розстрілюють натовп із гармат.
— Зупиніться! Зупиніться! — кричав Котигорошко, але його ніхто не слухав. Його везли у заміську резиденцію…
Звичайно, вся вина за бійню у центрі Києва впала на Котигорошка. І він це знав. Крім того, він знав, що все так не буде, народ ще повставатиме, і одного разу його не будуть розстрілювати з танків, бо армія перейде на бік бунтівників…
Котигорошко черговий раз впав у депресію і більше нічим не цікавився, він лише з млявим інтересом очікував на те, що станеться швидше — він помре своєю смертю чи чергове повстання увінчається успіхом і заколотники прийдуть до нього, аби покарати узурпатора і тирана. Добре, якби каменули…
