Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
— Куди? — Він замислився, можливо вирішуючи, говорити чи ні. — Та фактично нікуди. Їжджу, перевіряю об'єкти.
— А як цей твій потяг пропускають? В сенсі, як вас оголошують на станціях? У вас номер є?
— Ти знаєш, де ми зараз? — відповів він питанням на питання. о Я подивився за вікно. Туман згори прогрівався рожевим світлом, розгледіти щось було неможливо.
— Ні, — сказав, — я тут ніколи не був.
— Це точно, — підтвердив він. — Тут тупикова гілка, її на випадок війни будували, для оборонки, щоби заводи вивозити. Вона там далі, — показав він рукою кудись у туман, — просто обривається, уявляєш? Так що, крім мене, тут ніхто не їздить.
— Нічого собі.
— Ага, — погодився він. — Дивні місця. Я не люблю сюди приїжджати. Порожньо тут якось. Їдеш, їдеш — нікого немає. Одна кукурудза. Тобі тут добре?
— Тут?
— Вдома.
— Вдома — добре.
— Дивний ви народ, місцеві, — сказав він. І знову налив. — Ні домовишся з вами нормально, ні розійдешся.
Знаєш, скільки в мене тут проблем було? Постійно хтось то кинути хоче, то ціну збити, то взагалі — увіпреться, хуй переконаєш.
— Може, ти переконувати не вмієш?
— Може, — погодився він. — Що я тобі, Германе, скажу — мені здається, ваші проблеми від того, що ви занадто чіпляєтесь за ці місця. Вбили собі в голови, що головне — це залишитись тут, головне — ні кроку назад, і тримаєтесь за цю свою порожнечу. А тут ніхуя немає!
Просто — ніхуя. Тут немає за що триматись, як ви цього не бачите?! Їхали б собі, шукали, де краше живеться. Мені 6 менше проблем було. Ні, закопались у пісок, як лисиці, не виженеш. Кожного разу якісь трабли, кожного разу!
— Так а в чому проблема, я не розумію?
— Проблема в тому, що ви недооцінюєте можливості капіталу. Думаєте, якщо ви тут виросли, це автоматично дає вам право лишатись тут і надалі.
— А хіба не дає?
— Хуя, Германе, хуя! — він знову розлив. — Хочеш жити — навчись нормально вести справи. Це ж нескладно.
Просто спробуй зрозуміти, що ти не один маєш право тут знаходитись, ясно?
— Ясно.
— І що потрібно вміти йти на поступки, вміти віддавати, щоби отримувати щось взамін.
— Ну ясно.
— І що не потрібно рогом упиратись. Коли тобі пропонують щось на вигідних для тебе умовах, це ясно?
— Ну.
— Ось, — випив він заспокоївшись. — Тобі ясно, а їм, — показав він знову рукою в туман, — ніхуя не ясно.
Кожного разу трабли, кожного разу! — повторився він.
— Ну, не знаю, — сказав я на це, — може, проблема не в тому, що справи вести не вміють, а в тому, що ти вибору не лишаєш?
Він подивився на мене якось по-особливому злостиво.
— Все я лишаю, Германе, — сказав, — все я лишаю.
Ти думаєш, мені подобається трупи за собою розкидати?
Просто ви всі їбонуті якісь, таке враження, що для вас усе зупинилося. Сидите в своєму минулому, хапаєтесь за нього, і не витягнеш вас звідти. Коротше — що я тобі лекції читаю?
Тут двері відчинились і зайшов бородатий. Зайшов і мовчки став коло дверей.
— Що, Коля? — не зовсім тверезо спитався в нього шеф.
— Ви просили нагадати про сніданок.
— О, — сказав прилизаний до мене, — бачиш — ні повара, ні бармена, ні стюардеси. Ну, ладно, пішли.
І боцманською нетвердою ходою пішов коридором.
Коля пропустив його, пропустив мене й причинив за нами двері.
Щось за цей час змінилось, повітря стало гарячим, кольору смерті, яскравих безнадійних відтінків. Ми йшли вагоном, і я чув дивні звуки, що лунали із зачинених наглухо купе. Чув тихі пташині голоси, чув напружене дихання тварин, так мовби там за дверима стояли чудовиська, чекаючи, коли їх випустять назовні. Прилизаний ішов попереду, важко б'ючи кулаком у двері, за якими враз здригалися чиїсь тіла і чулись тяжкі зітхання. В кінці вагона на нас чекав охоронець. Побачивши мене, здивувався, проте промовчав, наче так і треба.
— Ну, — мовив прилизаний до нього.
Охоронець хапливо відчинив двері й відступив назад, даючи прилизаному змогу зайти. Прилизаний зазирнув.
— Все, як ви просили, — сказав охоронець.
— Ну і що з цим робити? — роздратовано запитав прилизаний.
Охоронець розгублено розвів руками. Я зазирнув до купе. Там, прив'язана мотузкою до столу, стояла чорна вівця, недовірливо дивлячись кудись поза нас.
— Блядь, — сказав прилизаний, — Коля, ви що — не могли нормального м'яса купити?
— Да не могли, шеф, — почав виправдовуватись Коля, — тут же ні базара ніде, нічого.
— Ну тоді давай, — сказав на це прилизаний, — сам її притягнув — сам і готуй.
— Я? — жахнувся Коля.
— Ну не я ж, — холодно відповів прилизаний, відступив убік, дістав зубочистку і почав длубатись між дрібних акуратних зубів, наче даючи Колі зрозуміти — я чекаю, дивись не облажайся.
Коля розгубився. Але видно було, що шефа він боїться, тож швидко кивнув бородатому напарнику, той приніс великого ножа, яким ріжуть хліб, і вони підступились до тварини.
Вівця була на диво покірною. Спочатку вони схопили її з двох боків, ніж був у Колі, проте він нервував, і не так різав, як штрикав нещасну. Та невдоволено намагалась вирватись. Зрештою, Коля сильно вдарив ножем, вівця різко шарпнулась, і Коля полетів на підлогу. Тоді за ніж узявся напарник. Він схопив тварину за шию, як американський десантник полоненого таліба, приставив лезо до горла і різко потягнув на себе. Вівця мотнула головою, і охоронець опинився на нижній полиці. Ніж полетів під ноги прилизаному.
— Дебіли, — сказав на це прилизаний. — Нічого зробити не можете. Дай сюди, — звернувся він до Колі, показуючи на кобуру.
Коля віддав свого Макарова і ображено вийшов із купе. Прилизаний застебнув куртку, зняв пістолет із запобіжника й бабахнув не цілячись. Кров із рани вдарила довкола, заливаючи куртку прилизаного, проте він не зважав і всадив у тварину одну за одною ще три кулі. Запала дзвінка ранкова тиша. Я зазирнув до купе. Прилизаний, весь перемащений овечою кров'ю, стояв і розглядав свою жертву. Та, як не дивно, була ще жива. В купе гостро пахло порохом і кишками.
— Що, Германе, — сказав прилизаний не обертаючись. — Слабо добити? Щоби не мучилась, — додав він і простягнув мені Макарова.
— Слабо, — відповів я.
— А що так? — він різко повернувся. — Боїшся крові?
А як же ти снідати будеш?
— Чувак, — сказав я, — да не буду я з тобою снідати.
— Не будеш?
— Не буду.
— Всі ви слабаки, — сказав на це прилизаний. — Всі.
Всі боїтесь крові. Тому ніхуя у вас тут не вийде, ніхуя.
І в тебе, Германе, теж ніхуя не вийде.
— Ну і ладно, — відповів я.
— Ладно? — п'яно перепитав прилизаний. — Ну, ладно так ладно. То що — ти снідати не будеш?
— Не буду.
— Ладно, — повторив прилизаний. — Коля, подзвони — машиністу, хай зупинить. Пасажир зійде. Нічого у вас не вийде, — повторив він до мене.
— У тебе кров на підборідді, — відповів я, — витри, а то неакуратно.
Спочатку я думав, вони почнуть стріляти. Проте вагони відкочувались, а пострілів усе не було. Незабаром потяг зник, і лише запах нагрітого заліза нагадував, що він тут узагалі колись проїжджав.
4
На початку жовтня дні короткі, як кар'єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі, освітлює траву й гріє розбите серце асфальту.
Відійшовши від залізничного насипу, я довгий час крокував старим шосе, майже всуціль затягнутим очеретом. Дорогою перелітали розгублені оси, й тепла павутина заліплювала обличчя та одяг, потрапляючи на шкіру й лишаючись на волоссі. Шосе тяглось уздовж кукурудзяних полів, котрим не було краю; місцевість була пласкою, жодних дерев, жодних населених пунктів, жодних ознак життя чи смерті. Далі трапилось роздоріжжя. Шосе побігло вперед, у долину, що виглядала безкінечною, залитою сонцем і обплетеною павутинням. Натомість я звернув ліворуч, за сонцем, і пішов поміж порожніх полів, із яких уже зібрали врожай. Дорога була наїждженою, йшлося нею легко. Сонце сліпило очі, рухаючись небесними поверхнями. Кілька разів я зупинявся й відпочивав, лягав на суху траву й дивився в небо, відчуваючи, як сік у стеблах холоне і завмирає. Місця були невідомі, все одно, думав я, кудись вийду. Головне — йти на захід, від кордону.
