Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗

Весела юрба друзів, всі свої, всі з одного спального, ніч у дорозі, повернення з якогось свята, золото вечірніх передмість, сосни, обгорнуті чорною марлею ночі, свіже повітря, що вривалось крізь відчинені люки, і десь посеред ночі вона поклала мені голову на плече, роблячи вигляд, що спить, проста звична комбінація, котра знову мала би нічим не завершитись, аж раптом рука її залізла мені під сорочку, і все це навіть не розплющуючи очей, навіть не дивлячись на мене, я спробував і собі залізти їй під светра, але вона втомленим, проте твердим рухом прибрала мою руку, даючи зрозуміти, що тут саме вона вирішує, хто кому робить добре, і я, зрештою, був зовсім не проти. Адже так чи інакше, вона була дорослою жінкою, з ніжною шкірою і розумними зеленими очима, у светрі й джинсах, зі своїм досвідом і своїм майбутнім, між яких я випадково, проте так вдало потрапив. Потім я думав, що життя і складається з таких речей, з цих умілих, пристрасних рухів старших жінок, які робили нас дорослими, навчали, як могли, любові, аби у нас, пацанів зі спального, не склалось враження, що в житті є місце лише для боротьби та помсти. І нам після цього випадало завжди захищати їх, наших старших жінок, берегти їх від старості й забуття, не відступатись і не кидати, коли їм було особливо паскудно. Не знаю, навряд чи більшість із нас це розуміли, користаючись їхньою відданістю, такі речі в більшості випадків сприймаються легко і забуваються швидко, ніхто не надає особливого значення стосункам із жінками, всіх захоплюють стосунки із життям і смертю, ніхто не знає, що жінки — це і є життя і смерть. І я тоді теж нічого цього не знав, розумів лише, що зі мною відбуваються речі важливі й серйозні і що важливість цю не можуть заперечити ні повільні тварини з ліхтарями на головах, котрі зазирали до наших вікон, ні друзі, що час від часу кликали мене вві сні по імені, ні моя цілковита нерухомість та безпорадність. Бо ніхто не може заперечити важливість дорослішання. Головне — не рухатись, головне — нікого не розбудити, головне — не розбудити її.

Цікаво, що в цей час робила Тамара?

Але я примусив себе піднятись і вийти в коридор. За вікнами стояв густий туман, крізь який ледь пробилось сонячне світло. Перейшов тамбуром, відчинив двері і опинився в сусідньому вагоні. Різко вдарило світло.

Я прикрив очі рукою.

Був це вагон-ресторан — з барною стійкою віддалік, з кількома високими стільцями при барі й столами, порожніми, мов зимові поля. Втім, за одним зі столів сиділи двоє — повільні й сонні, один у чорному костюмі, стрижений і з бородою, інший — в армійському чорному светрі, також стрижений. На столі перед ними стояли склянки з кавою і лежав Калашников з обрізаним прикладом. На стільці при барі сидів ще один, у довгій чорній куртці, теж пив каву, переглядаючи газети. Побачивши мене, всі троє різко напружились. Двоє ближчих підвелись, не спускаючи з мене очей, і синхронно потяглись за калашниковим.

Я спробував намацати за спиною ручку дверей.

— Стояти, — сказав бородатий. Він і схопив першим Калашникова. — Ти хто такий?

Я навіть не знайшовся з відповіддю.

— Як ти сюди зайшов? — поставив наступне питання бородатий.

— Я з сусіднього вагона, — пояснив я. — Не туди сів.

— Який, блядь, не туди сів, — справедливо не повірив мені бородатий, — це літерний поїзд, браток. Що ти тут робиш?

— Ну як сказати? Ми там коробки заносили. Я заснув.

— Ти що, п'яний?

— Я? Ні.

Вони перезирнулись, не знаючи, очевидно, як бути.

— Коля! — раптом покликав той, що сидів при барі.

Бородатий озирнувся.

— Перевір, — не так наказав, як попросив третій.

— Руки, — коротко сказав мені Коля, передав автомат напарнику, підійшов і завчено обшукав.

По-моєму, зі мною це вже було, подумалось мені. Добре, що хоч перевдягнувся, як би я їм пояснював, для чого мені бошівські електроножиці.

— Порядок, — крикнув Коля і відійшов убік.

— Ладно, — сказав чувак при барі. — Вийдіть у тамбур, охорона хуєва. А ти, — сказав до мене, — йди сюди.

Я, вже більш упевнено, підійшов до бару. Чувак кивнув на вільний стілець. Я сів, чекаючи, що ж він скаже.

Був він десь одного зі мною віку. Мав сіре обличчя й злий колючий погляд, проте злість була якась не персоніфікована, так ніби мав на собі контактні лінзи зі злісним виразом очей. Був ретельно поголений, так ретельно, що в деяких місцях шкіра на шиї мала червоні подряпини. Волосся на голові мав небагато, було воно дбайливо зализане, та й увесь він був дбайливо зализаний, якось виклично причесаний і помитий. Я відразу звернув увагу на його куртку — довгу міланівську, таку саму, яку носив і одноокий Толік. Тільки, на відміну від Толіка, цей носив справжню фірмову, що відразу впадало в очі. Мені також здалося, що один із рукавів куртки замащений був чи то кров'ю, чи то червоною фарбою. Під курткою на ньому був темний дорогий костюм, приглушених кольорів краватка й білосніжна сорочка. На столі лежала російська економічна преса. Врешті, він щось там собі дочитав і, різким рухом переламавши аркуш навпіл, кинув газету на стіл, до решти видань, придавивши її маленькою долонею із підстриженими, як у хірурга, нігтями. А ще я звернув увагу на чистий комір його сорочки.

— Тебе як звати? — запитав він, злісно, проте без інтересу дивлячись мені в очі.

— Герман.

— Герман? Паспорт є?

Я поліз по кишенях, знову подумки дякуючи Травмованому.

— Корольов, — сказав він подумавши. — Знайоме прізвище. Ти як сюди потрапив? Поїзд охороняється.

— Не знаю, — відповів я. — Я на свій запізнився, заскочив у цей. Темно було.

— Ну-ну, — не повірив він мені. — Ти точно не по бізнесу?

— Як це?

— Ну, може, тобі від мене щось треба.

— Нічого не треба.

— Да? Від мене всім щось треба.

— Ні, — запевнив я, як міг, — мені від тебе нічого не треба.

— Да? — перепитав він.

— Да.

— Добре, що я не спав, — сказав він, знову подумавши. — А то б вони тебе на ходу викинули. Не можу заснути, — поскаржився він, — завжди, як приїжджаю сюди, погано сплю. Не люблю ці місця. Ти де живеш, Германе?

— Тут, недалеко.

— Місцевий?

— Місцевий.

— А що не звалиш звідси?

— Для чого?

— Щоб спалося добре, — пояснив він.

— Мені й так добре спиться. Ось проспав цілу ніч у сусідньому вагоні. Та й бізнес у мене тут. Куди ж я поїду?

— Бізнес? — насторожився він. — Бізнес — це добре.

Тобі від мене точно нічого не треба?

— Точно.

— Хочеш випити? — несподівано запропонував він.

— Ну давай, — погодився я.

Він сповз зі стільця і пішов за шинквас. Бар виглядав бідно, схоже, користувались ним не часто, алкоголь стояв розрідженою шеренгою — якісь горілки, вино, пляшка коньяку. Її він і дістав. Витяг дві залізничні склянки з підстаканниками, викинув із них ложечки, налив.

— Часу немає бар наповнити, — сказав, простягаючи склянку. — Кожного разу, коли повертаюсь, обіцяю собі, що візьму нормального бармена, накуплю нормального бухла, щоб усе було. І кожного разу забуваю. Роботи багато, — сказав він. І випив.

Я не знав, що відповісти, тому теж випив. Було в цьому щось дивне. З одного боку він стояв і наливав мені замість бармена, з іншого, зрозуміло було, що це нічого не змінює — це був його коньяк, і він не так робив мені послугу, як дозволяв цією послугою скористатись. Дивився прискіпливо і розслаблятись не давав.

— Багато тут народу їде? — спитав я його.

— Чому питаєш? — знову насторожився він.

— Просто так.

— Просто так? Я тут один їду. Ну і охорона. Бачиш, навіть бармена не взяв.

— Що — і провідників немає?

— І провідників.

— А хто ж квитки перевіряє?

— Германе, — сказав він. — Це — мій поїзд. І всі квитки тут перевіряю я.

— Твій? — здивувався я. — Ти, виходить, як Троцький — своїм поїздом їздиш.

— Ну, виходить, — погодився він.

— А куди їдеш?