Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій (лучшие книги txt) 📗

— А в нас — не про все?

— Ні, — кажу трохи здавлено, боюся її образити, хоча, чорт би її побрав, вона вже ображається, бо за лічені секунди змінюється на обличчі й дивиться собі під ноги, так, наче мене більше немає поряд.

Оля замовкає і я розумію, що вона, здається, на мене дуже серйозно гниє. Сто разів мені казали старші люди — ніколи не говори їм правди. От бовдур…

Беру її мляву долоню, але вона не відповідає на мій потиск взаємністю.

— Я не сказав, що мені це не сподобалося. Просто…

— Що «просто»? — промовляє вона так, наче я її загнав у глухий кут і їй нічого не залишається, як тільки нападати.

— Просто всі ваші поезії дуже схожі. Крім любові є ще віра, розлука, що ще? — секс, скажімо, смерть, радість, роди, врешті, війна, різанина чи ненависть. Розумієш? Ти рок-музику слухаєш?

—Ні.

— А шкода. Мені колись принесли переклади пісень кількох англійських груп — там багато такого, у що я дотепер не можу в'їхати.

Залишок дороги долаємо мовчки, слухаючи, як під нашими ногами рипить сніг. Коли ми врешті приходимо, я наливаю кішці в невелику брудну миску молока. Мафія — невдячна тварюка, флегматично хлебтає цей щедрий подарунок і більше до молока не підходить, а на свою благодійницю навіть не звертає уваги. Кішка знає собі ціну і нічого тут не скажеш. Нахабна, як бегемот: вимагає, аби на нічліг пускав до хати (мабуть, бідолашній, холодно), у цьому нічого поганого нема, але вона любить біля п'ятої ранку крутитися поруч мене й бурчати, як трактор; за це доводиться кидати в неї тапочком. Умикаю настільну лампу, яка кволо освітлює морок. Розмова з Олею про її дебільну поезію конкретно посадила нам обом настрій. Усі мої спроби розвеселити марні — наче вона потрапила в психологічний штопор. Ще як на зло Оля торкається мого минулого, згадує Рому (навіщо було про ту суку їй триндіти?). Говоримо про майбутні зимові канікули, про те, як можна буде провести вільний час. — Мені пора з'явитися додому. Оля одягнутою лягає на ліжко й думає, дивлячись у стелю. Пауза.

Пробую їй щось розповідати. Але відчуваю, що вона мене не слухає. Оля ще більше втухає, наче я вирушаю в кількарічне плавання.

Лежить на ліжку і дивиться на абажур, її обличчя виглядає засмученим. Здогадуюся чому. Вона боїться, що в моєму місті на мене чекає Рома, з острахом очікує того дня, коли я поїду. Вона переконана, що в наших стосунках ще далеко до фінішу. На цю тему мені не раз доводилося з нею говорити, наводити певні докази, врешті, нервувати й кричати, що це повна клініка про таке думати, що нема для цього ніяк підстав — лише мої скупі розповіді. Але все це мало допомагало. Ніколи б не подумав, уперше побачивши Олю, що це маленьке створіння — таке затяте й ревниве. Довелося відмовитися від поїздки додому, коли була така нагода у жовтні (з Харкова мікроавтобусом повертався мій далекий родич і пропонував їхати з ним); а тепер — напередодні зимової сесії і перших вакацій — вона шифрується ще більше і мене кумарить.

— Там — повний цвинтар, — заспокоюю її, говорячи про Рому, але сполохані оченята, здається, не зовсім вірять.

Зрештою, не все одно? Якщо дурепі, хочеться про це думати, то нехай. Чому я повинен себе парити такими дурницями?

У хаті страшний дубак. Розтоплюю грубку, кидаю оберемок газет і дерев'яні тріски, вони швидко спалахують і я додаю старі дошки. В чайник наливаю воду і ставлю на вогонь, що виривається з печі через круглий отвір. У холодній воді мию брудні чашки, опісля нашвидкоруч згрібаю з письмового стола книги й конспекти. Оля дістає мамині булочки, каже, що цього разу з абрикосовим варенням. Знову лягає на ліжко, закинувши руку за голову, ніби їй ліньки розмовляти чи займатися хатньою робою. Вона трохи дивно за мною спостерігає, бо її погляд притуплений, як у свіжомороженої риби. Така поведінка мене дратує, вдаю, що не звертаю на неї уваги, хоча знаю напевно — Оля чекає розради й пояснень. Але невдовзі починає марудитись, спершу бере й гортає книжки, здійнявшись й опершись на лівий лікоть, потім переглядає мої конспекти, наче в них є надзвичайна інформація, розглядає в них малюнки, які я створюю під час лекцій, коли в печінках сидять дурні предмети.

Несподівано каже:

— Ти мене не кинеш?

— Дурненька, посміхаюся після невеликої паузи, оскільки це запитання виявилося настільки наївним і дитячим, що я мало не розреготався.

— Олег…

— ?

— Олег, я боюсь… Підходжу до неї, хочу обійняти.

— Припини, — відсторонюється, ніби я їй неприємний.

У мене виникає божевільна ідея — божевільна, бо треба буде напрягти цілу купу народу, в першу чергу — батьків, — поїхати з Олею до мене додому. Кажу їй про це і вона на очах оживає, щоки наливаються рум'янцями.

Господи, вона ніби знову народилася!

— Ти запрошуєш?

— Да.

Пауза.

— Я вдячна тобі. А то думала…

— Що думала?

— Що ти зі мною… словом… просто так…

— «Просто так»?

— Як це сказати? Ну… що ти мене просто використовуєш… спиш і все…

— Да. Я з тобою сплю. І не тільки сплю. І що з того? Ти мені дорога. Розумієш? І цим усе сказано. Не має значення, чи ми одружимося. Головне — ми є одне в одного. Могло ж бути все зовсім не так! Як ти не розумієш?

Нарешті закипає чайник. Запарюю чай.

П'ємо мовчки. Мляво їмо булочки.

Мабуть, вона ревнує. Два контакти на стороні, які в мене були (одна сцикуха — її подруга, а інша — з іноземного факультету, одружена — ця не рахується), мабуть породили певні плітки; коли Оля заводить на цю тему розмову, влаштовуючи мені справжнісінький пресинг, я роблю ображено-тупий вираз обличчя й обурююся:

— Як ти можеш про мене таке думати? Невже ти вважаєш, що мені ще хтось потрібний? Мантелепи, які пускають ці плітки, тільки й чекають, щоб ми посварилися. А звідки ти знаєш, може одна з них хоче бути зі мною? Може вони кайфують від того, коли роблять комусь шкоду? Може вони хворі на голову? Ти маєш гарантії, що у них все нормально з психікою? А?

— Ні.

— То навіщо мене кумарити? Це ж зовсім гнила тема…

— Пробач, якщо я тебе образила, — каже вона.

— Найлегше сказати «пробач»… все це залишає на душі осад. Розумієш?

— Олег…

— Не перебивай! Пауза.

Вона зовсім втухає. Обережно беру її за руку, вона розгублено підводить голову, винувато дивиться.

— Олю, ми повинні одне одному довіряти. Розумієш? — тримаю її обличчя в руках і цілую в заплакані оченята.

— Да. Розумію.

9

Згадую їхні імена: Тюля, Булавка, Мишка, Бідон, Циркуль, Рома… згадую ці слова і вони нічого суттєвого не говорять. Я майже забув людей, яких раніше знав під цими іменами; вони здаються тепер такими ж випадковими істотами, як пасажири в купе, з якими деколи змушений їхати. Дедалі рідше бачу їх у спогадах, навіть коли прагну пригадати той чи інший епізод зі спільного життя, таке враження, наче вони назавжди покидають мою пам'ять, а коли й на мить повертаються, — то схожі більше на невиразних привидів, аніж на реальних людей, з якими безтурботно проводив дні юності.

Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.

Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.

Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися, якщо сісти в кінці біля вікна і завбачливо відчинити кватирку.

Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля. Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.