Листи з того світу - Бут Сергій (книги регистрация онлайн .txt) 📗
У будь-якому разі Ельза Олександрівна мала підстави ображатися на Родіона і, ставши некромантом, могла легко розтривожити спокій його душі, щоб помститися за зруйноване дитинство. У неї був мотив! Але до чого тут я?.. Аж раптом усі думки перетнулися в одній точці: я ж узяв, а, може, й украв, за небесними законами, лист із могили, де поховані немовлята! Я власноруч розрухав історію, замуровану у склепі й опечатану її дійовими особами на віки вічні! Я знайшов дівчинку з листа, і, можливо, саме я винен у її смерті!
Господи! Від такого співставлення фактів у мене запаморочилася голова. Я зірвався з канапи і підскочив до вікна, потім узявся кружляти кімнатою, відчуваючи, як провина стискає мені серце. Треба щось зробити! Вибачитися! Перепросити! Покаятись! Я не хотів тоді й у майбутньому більше не буду тривожити спокій мертвих! І удруге за якихось десять хвилин мене вразила блискавка: я ж викликав на сеансі дух рідного батька! Ні, його я, звісно, не боюсь і ладен загинути за свою необачність, але ж я порушив його спокій! Боже, що я накоїв?!
Я озирнувся. Мене оточувала безліч знахідок, що так чи сяк мали зв’язок із минулим, перебували в чиїйсь власності. Їхні господарі вже на тому світі, а вони досі тут. Умить знахідки перетворилися на пастки. Усе затряслося, закружляло, посипалося… Потяг до старожитностей бився в агонії, і я де-факто діагностував його клінічну смерть.
Уривчастий стукіт у двері, що я чекав його з самого ранку, змусив мене кинутися в коридор. План, визрілий серед ночі, був максимально простий. Мені необхідна тільки допомога Апостолів, і вони не підвели. Зараз усі знахідки перекочують у підвал! Рипнув замок, за ним — завіси, і друзі зайшли в передпокій. Я попросив їх не роздягатися, щоб не відкладати справу на потім, але мене урвав Петро:
— Ти що здурів? Який підвал? Ти весь гориш!
— У цьому прикиді ти схожий на Нерона — зараз сам спалахнеш, мов вічний Рим! — підіграв йому Павло.
Я глянув у дзеркало і подумки погодився з друзями: закутаний у простирадло, з босими ногами, зі скуйовдженим волоссям і палаючими від температури очима, я справді був подібний на божевільного римського імператора. І, зважаючи на гарячку, запросто міг повторити його долю з тією різницею, що згорів би сам, а не спалив ціле місто. Тільки мені до себе було байдуже.
Проте я вирішив не протестувати, щоб не розохотити хлопців, і якнайшвидше вичистити кімнату. Друзям знадобилося добрих дві години, щоб перенести всі речі в підвал. Останнім вони забрали патефон, що довгий час зберігався у їхньому гуртожитку. Я зміряв кімнату кроками. Вона стала значно просторішою і навіть затишнішою, ніж була досі. Тим часом у коридорі знову почулися кроки моїх друзів. Я визирнув, щоб зустріти їх усмішкою, але не вийшло. Вони щось тягнули до хати, очевидно з підвалу.
— Що це? — ніби не своїм голосом спитав я, дивлячись на пошарпаний портфель, що ніколи не належав до моєї колекції.
— Ось, знайшли під дошками, думали тебе зацікавить, — відповів Павло.
— Ви що збожеволіли?! — ледве стримуючи гнів, вигукнув я. — Ви щойно власноруч винесли весь непотріб у погріб, а тепер новий зносите?!
Слово «непотріб», певно, зачепило Апостолів.
— Ти ж наче колекціонуєш… — несміло промовив Петро.
— Я вже нічого не колекціоную! Якраз, навпаки, бажаю якомога швидше позбутися всього мотлоху!
— Мотлоху? — здивовано перепитав Павло. — Багрію, та що з тобою?!
Я схопився за голову, наче вона ось-ось мала розлетітися на друзки, і почав ходити з кутка в куток.
— Хлопці, я пропав! Усе, що я колись збирав у різних районах області, обернулося проти мене.
Здетоновані емоції спричинили хвилю нерозуміння, що добре читалося на обличчях друзів. Але мене вже годі було спинити. Я говорив різко, переконливо, жестикулюючи руками і навіть вигукуючи час від часу. Я говорив так, щоб мені повірили.
— Чуваче, то не жарти! Може, перекочуєш до нас?
— Я не знаю, — відповів я чесно, бо справді не знав, що робити. — Я не певен, що втечею зараджу цій проблемі.
Цієї миті погляд зупинився на шкіряному портфелі, принесеному хлопцями.
— Що там?
Обидва лишень стенули плечима, і я взявся за їхню знахідку. Першим кинувся в очі старий плівковий фотоапарат «Зоркий», поряд лежав запліснявілий носовичок, простий олівець і якийсь документ у дерматиновій обгортці, що здеформувалася від вологості та часу. То було посвідчення тренера ДЮСШ. Абревіатура, завдяки титульному шрифту, прочиталася легко, а от решту слів розгледіти не вдалося — чорнило, що розтеклося від надмірної вологи, спотворило їх. Однак одне слово збереглося. То було прізвище. Прізвище — Ісаєв.
— Чорт! — вигукнув я і жбурнув документ назад у портфель.
Хлопці кинулися до мене.
— Що там? Що? — наввипередки допитувалися вони.
— Тренерське посвідчення Ісаєва — чоловіка, який викрав Ельзу Олександрівну, коли вона була ще мала. Його привид переслідував її… і вбив.
Слова прицвяхували Апостолів до підлоги, і жоден із них не ступив ані кроку, доки я не розворушив їх.
— Це поганий знак, — резюмував Павло.
— Дай-но сюди, я викину, — наважився Петро, але я зупинив його.
— Чекай! Не можна так — духи нагніваються.
— А що робити? — перепитав Павло.
— Я знаю.
Удаватися до пояснень було ніколи, тож я відпустив хлопців і задумав позбутися несподіваної знахідки.
Холод нагадав, що я досі — заручник хвороби. Попри це, рука міцно стискала портфель, а ноги твердо ступали засніженим бруком. Жодного сумніву в тому, що я робив правильно, не було. Викинути цю річ — зневажити духа, тримати в себе — страшно, тож найкращим варіантом вирішення дилеми видавалася ятка Яші. Як портфель опинився в підвалі, залишалося таємницею. Хоча, яке це мало значення? Зовсім скоро він перекочує до нового власника, а потім його вміст розійдеться між колекціонерами.
«Вернісаж» пустував: мороз і пізня година не сприяли жвавій торгівлі. Рундук Яші був закритий. Довелося змерзлими пальцями шукати в телефоні номер крамаря і, що найгірше, готуватися до поїздки в гості. Інтуїція не підвела: гендляр грівся вдома і, зачувши, що я дещо для нього маю, запросив до себе на Мулярську.
Дружина Яші, яку він люб’язно називав Рузею, приготувала нам чаю. Коли ми залишилися удвох, торговець заговорив:
— Ну, що трапилося? Бачу, ви не з порожніми руками, — мовив він із традиційною іронією.
— Я вам дещо приніс, — відповів я, розглядаючи помешкання, вщент напхане старовинними штукенціями. Серед усього найбільше вирізнявся бюст Леніна, але яку цінність він становив для Яші — питати було ніколи.
— Це на вас не схоже, — підколов старий.
— Знаю. Я вирішив зав’язати з антикваріатом.
— Рузю, ти чула?! — гучно спитав торговець, попередивши мене жестом вказівного пальця не втручатись у розмову, але дружина не відреагувала.
Тоді він хутко підвівся й підійшов до креденса.
— Не чує, то й добре, — мовив чоловік, кладучи на стіл невеличку плящину настоянки. — До чаю, зігрітись, аби всяка зараза не чіплялася.
Яша влив у горнята трохи настою і зазирнув мені в очі.
— А тепер урешті-решт розкажіть, що у вас сталось? Я нізащо не повірю, що ви із власної волі відмовляєтеся від такої знахідки.
— Ви праві, — не з власної.
Розповідь про негаразди, що напосіли на мене після смерті хазяйки, забрала багато часу. Довелося викласти інформацію про підозри стосовно ймовірного кривдника, про кроки над головою та відповідь із БТІ, а також про пофарбоване вікно. Завершив я визнанням своєї провини за те, що втрутився у спокій жителів потойбічності.
— Вибачте, що приніс цей портфель вам. Мені і викидати його, і зберігати боязно.
— Ви правильно зробили. Кому я, старий, потрібен? А от вам варто остерігатися — ви граєтеся з вогнем.
Моя голова схилилася під тягарем вердикту мудрого єврея.
— Найгірше, — почав я, — що не знаю алгоритму обчислення цієї задачі.
