Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
хiii)
Отже, це й усе. Ось воно, моє сучасне щастя, моя сучасна доля, то скiльки вона важить? Грами? Немає навiть одного мегабайту на цiй зеленiй тоскнiй дискетцi. Зелений колiр - надiя? Зелений колiр - болотнеча, ряска, яку жеруть качки? Спрощене життя. Яке ж воно спрощене, чи не так? Усе те, що його ускладнює, може у вiдповiдних випадках його ж спростити. Зимно. Зимно, тому що прийшла зима. Минули два мiсяцi - як вони тягнулися, як вони пробiгли.
Тi два мiсяцi, якi нам видiлив найбiльший керманич. Минулися. "Гей", - звертаюсь я до водiя. "Давайте спочатку заїдемо в один магазин". "Без проблем", - каже водiй. Я знаю, що в цьому магазинi мене вилiкують, i не суттєво те, що вони будуть робити чи не будуть робити, в будь-якому разi вони обов'язково зачеплять щось у менi яким-небудь гачком зi своїх рибальських наборiв.
Це - моє улюблене мiсце, тут ви можете посилити свою ненависть до людства, а також швидко вилiкуватися вiд власної величi, незрiвнянностi та снобiзму. Це - одна з центральних крамниць мiста, де торгують дорогими речами, мештами, аксесуарами. Колись на цьому мiсцi теж був публiчний заклад, там гралися в богинь товстi продавщицi з дешевим перманентом на недбало профарбованiй головi. Вони були готовi розчавити все людське, що вклав у тебе Бог, батьки, вчителi, що вклало в тебе життя. Нашi голови, душi, серця - це крамнички, шухлядки, скриньки, автомати, каси, склади. Вони робили це легко, наче феї за допомогою чарiвних паличок. Одне їхнє слово до тебе, i ти вiдчував себе лайном чи кляв їх, а цього цiлком достатньо для того, щоб убити в собi людину. ЛЮДИНУ.
Зараз замiсть товстезних продавщиць залом фланкували моднi та стильнi хлопчики та дiвчатка. Але за змiстом нiчого не змiнилося, а, може, стало навiть гiрше. Тiтки могли зглянутися на тебе, враховуючи твiй вiк, свiй хороший настрiй, не помiтити тебе, сконцентрувавшись на iнший людинi. Цi ж усе помiчали, водночас не помiчаючи нiчого.
Тебе для них не iснувало, як i твоїх бажань, сподiвань, мрiй, потреб. Тебе не було. Ти думаєш, що ти iснуєш, що ти щось значиш у цьому свiтi, маєш якусь вагу? То зайди сюди. I ти побачиш, що тебе - немає. Вони обговорюють свої проблеми, обмiнюються телефонами своїх цирульникiв, вiзажистiв, фотографiв, вони дiляться iнформацiєю щодо модних дiєт, салонiв, кiнотеатрiв.
Вони вважають себе єдиними, хто заслуговує на увагу. Боги, королi, принци. Найвищi постатi у Всесвiтi. Ти ж - нiщо. В тебе немає iм'я, статусу, тебе позбавлено голосу, народження, мови. В тебе немає нiчого, що б могло їх зацiкавити. Що б могло змусити їх подумати про тебе, як про людину, таку саму обрану Богом, як вони. Якщо в тебе немає грошви - ти зайва меблина, котра, це ж треба, яке паскудство, має нахабство швендяти i плутатися в них пiд ногами. В тебе є грошва? Ще й немала? Вони звикли до того, що в деяких людей є грошi, але вони не вважають їх за людей. Ви - гаманцi, кредитки, дiрки гаманцiв та кредиток або жебраки. Все, ось таке просте ранжирування. Подобається? Вам щось iз цього пiдходить? Ким ви хочете бути, ким конкретно на цiй шкалi?
Пiсля того, як мене пару разiв штовхнули, а одне малолiтнє стерво спитало гидким голосом: "То ви берете тiпа цi штанцi? Тому що ви їх уже засрали, якесь жовте з'явилося на бiлому. А його не було. Зараз ви їх повiсите, тiпа це не ви їх зiпсували, ось уже й удзик хитається. I пiдете собi, тiпа ви нi до чого. I що, хтось мусить їх купувати пiсля того, як ви жмакали їх у своїх пiтних руках? Вони ж свiтлi, розумiти треба такi речi. От уже… ходять тiпа крутi сюди, блiн". И-и-и-и-и. Все!
"Поїхали. Терапiю пройдено. Менi час додому". "Без проблем", - каже таксист. Я починаю пiдозрювати його в тому, що вiн записав цю вiдповiдь на магнiтофон i постiйно її вмикає, а сам тим часом смачно мене матюкає. "Зупинiть бiля метро, я хочу пройтися", - кажу я згодом. "Без проблем". Зараз я його вдарю. Натомiсть я сплачую за проїзд.
До мене наближається бiлий собака з мордою, схожою на вiдкриту величезну валiзу. Мене паралiзує. З темряви виникає чоловiчий силует. "Боже мiй, не бiйтеся. Аля, Аля, до мене, доцю, до мене". "Що ж ви свою "доцю" пускаєте без намордника? Вона ж i зжерти людину може", - докiрливо кажу я. Зазвичай собаки вiдчувають, що я тримаюся вiд них осторонь i надаю перевагу котам. Майки. Написи на майках. Я ж вам казав. Собака крутить хвостом. "Так, ви маєте рацiю. Цiлком. Вибачте, що Аля налякала вас. Вибачте. Це - моя провина".
Я дiстаю цигарки. Дивно, але менi затишно з цим чоловiком, треба побути на повiтрi. Вдома батько, Iрка, молотки та паяльники, залiзяки та брухт на балконi, треба вгамувати серце. Воно аж вистрибує. Я боюся псiв. "Знаєте, я завжди собi кажу: не вiдпускай Алю, люди не можуть знати, що вона - мирна собака. Ти всiх тiльки лякаєш. I забуваю". Вiн тихо смiється. Може, iдiот? Цього ще бракувало.
Вiн продовжує: "Я дуже хвилююся, коли вона пiдбiгає до iнших собак, не тому, що її можуть порвати, а тому, що вона може обманути мої сподiвання i вчепитися в когось. Я не знаю, як я пiсля цього житиму. Просто не знаю". Точно. Якийсь псих. Торкається моєї руки. "Перепрошую, я бачу, ви хвилюєтесь". У нього такi розпачливi очi. Вiн мене лякає. "Не хапайте мене. Приберiть руки". Вiн знову вибачається, вiдсмикує руки, наче отримав опiк. А якщо в нього почнеться напад, що тодi робити?
"Ранiше я мешкав в iншому районi, але зараз переїхав сюди. Це ж так добре, правда? Тут дуже приємний район. А головне, що я винайняв квартиру, де є крiсло. Аля може там спати. I я їй не заважаю. Собацi, як i людинi, потрiбен власний простiр, вам так не здається?" Я кажу, що нiколи над цим не замислювався. Вiн знову посмiхається, але наче - спокiйний.
Дзвiнок. Я сiпаюся. "Ой, не хвилюйтеся, це - мiй". У нього є мобiльний телефон, не можу повiрити, в таких суб'єктiв не буває мобiльних телефонiв, це ж технiчнi дикуни, в таких усе з рук валиться. Ось, точно, телефон випав. Вiн присiдає, знову посмiхається. А може, там у нього один номер? Термiновий зв'язок iз лiкарем? Це - слушно. Вiн розмовляє по телефону, якщо з лiкарем, то цей лiкар - жiнка. "Людо, який я радий, що ти зателефонувала. Я сьогоднi подумав, що ти обов'язково менi задзвониш, так i сталося. Ти справдi хвилюєшся за мене? Це - правда? Це ж так чудово, що ти хвилюєшся. I так чудово, що я можу тобi сказати, що зi мною все гаразд. А з тобою, з тобою все добре? Людо, ти плачеш? Нi, ти мене нi в що не вплутаєш, нiчого, не бiйся мене потурбувати, все кажи. Для мене це дуже важливо. Твоє життя, ти. Розумiєш? Дуже важливо, Людо. Що ж може бути важливiшим? Я тебе зовсiм забалакав. Вибач. Нi, ти не ускладнюєш менi життя. Гаразд, ускладнюєш. Але, Людо, якщо я хоча б чимось можу тобi догодити, прислужитися, допомогти, я настiльки радий буду це зробити, ти собi не уявляєш". Класичний випадок мазохiста. Прислужитися вiн хоче. "Я завтра до тебе заїду, привезу морозиво. Полуничне". Точно, iдiот. "Бачиш, ти вже повеселiшала, так? Цiлую, до завтра, бувай".
"От. Плаче. В неї проблеми з нареченим. Але з нареченими завжди проблеми. Як це - не може бути? Завжди є. Бо ця ситуацiя змушує людей нервувати". Я хочу спитати, чи це його лiкар, але питаю iнше: "Це ваша подруга?" "Так-так. Ви правi. Певною мiрою правi. Це - моя колишня дружина". Заспокоювати колишню дружину, в якої проблеми з нареченим? Це поза межами моєї уяви.
Вiн розповiдає менi, чим годує собаку. Я не вiрю своїм вухам, але розповiдаю йому, чим годую кота. Раптом вiн каже: "Вибачте менi". Знову почалося, в нього напад за нападом. "Я у вашiй присутностi подивився на годинник. Я знаю, знаю, що це дуже неввiчливо. Вибачте менi. Я знаю, що виправдовуватися - це так по-дитячому, але не можу не пояснити. Я живу сам, з Алею. I в мене склався режим. Я звик планувати свої вечори, але коли зустрiчаю цiкаву людину, то забуваюся. Тодi згадую, дивлюся на годинник, i ображаю цiкаву людину…"
