Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗
Усі двері камер були прочинені, крім однієї, на якій було криво намальовано велику червону літеру «К». Мула відчинив віконце у дверях і зазирнув, потім поглянув на мене. Я подивився у віконце теж і побачив лиш морок.
— Він там, — сказав Мула.
— Хіба? — не повірив я.
Замість відповіді Мула, брязкаючи ключами, відчинив двері. Смуга світла впала з коридору до камери, і на нарах під стіною я розрізнив людський силует. Чоловік сидів, спершись ліктями на коліна й обхопивши руками голову. Він був голий.
— Вони й досі тримають Харона в карцері! — тихо сказав я.
Могутній перевізник повільно підвів голову й подивився на нас.
Я очікував, що в ньому заяріє лють, та постать Харона випромінювала невимовну тугу. Він знов опустив голову й пробубонів щось невідомою мовою.
— Ходімо з нами, — ласкаво сказав перевізникові Мула.
— Так, нумо звідсіль, — мовив я.
Харон зітхнув, піднявся з нар, і ми помітили на його боках та спині червоні смуги — певно, сліди ґумових палиць.
З вулиці долинуло виття сирени. Ми втрьох вийшли до коридору. Харон кульгав. Раптом він став занепокоєно озиратись, говорити й показувати нам щось. Ми здогадалися, що йому потрібно.
— Де його весло? — спитав я в на смерть переляканого небезпечним їжаком міліціянта. Охоронець порядку самими очима показав на прочинені двері навпроти.
Це була кімната чергового. Упоперек неї, спираючись на дві шафи, простягалось знаряддя Харонової праці. На веслі скраю висіла пара шкарпеток, ремінь до штанів, вішак із форменим кітелем. Мабуть, воно слугувало ще чимось на кшталт волейбольної сітки, бо на одній із шаф лежав м'яч.
Побачивши весло, перевізник помітно зрадів, вигукнув щось неголосно басом і ручицею ухопив свою цяцьку, від чого всі речі з весла попадали.
— Будівлю оточено! — загугонів з коридору мегафон. — Здавайтеся!
— Благаю!! — почувся зойк заїжачкованого міліціянта. — Саперів!..
Харон занервував, спробував вистрибнути у вікно, але там були ґрати.
— Отак-от, друже, — співчутливо проказав Мула. — Хотів ти подивитись на наш світ, а вляпався в нього по вуха!
Визирнувши до коридора, ми побачили двох людей у чорних масках. «Бандити», — подумав я, а Харон плеснув їх веслом. Незнайомці в чорному, впустивши маленькі автомати, з’їхали стінкою на підлогу.
Ми дременули коридором, а далі — вгору сходами.
За хвилину Харон, Мула та я з усім нашим озброєнням і веслом вже розташувались на плоскому даху будівлі.
Унизу, на вулиці, стояли два легковики з блимавками та автобус із темними вікнами. З нього виходили озброєні люди в камуфляжі.
— Іще бандити, — сказав Мула. — Щось їх багато.
По нас вистрілили, бо над моєю головою свиснула куля.
— Слід їм відповісти, — мовив я, — нехай знають, як стріляти по придурках! — і я підсунув на край даху кулемет.
Кулемет засмикався і заговорив голосно: «Та-тара-та!» від чого всі бандити внизу погепалися на асфальт. Я прицілився в один із припаркованих міліційних легковиків, наробив у ньому дірок і став чекати, поки авто займеться чи вибухне (якщо з великокаліберного кулемета продірявити машину — вона обов’язково має вибухнути. Про це я знав з американських кінострічок). Однак, на мій подив, підірвався й повільно перекинувся сусідній міліційний автомобіль: Мула поцілив у нього з ґранатомета.
Харон звівся на повен зріст і, вимахуючи кулаками, гортанним басом переможно закричав.
Затим ми знищили ще спорожнілий автобус унизу й забралися з даху.
Перевізник жестом попросив у мене кулемет. Я з радістю віддав, бо для мене він був заважкий. Натомість отримав від Харона непідйомне весло.
— Мула, допоможи! — захарчав я, притиснутий веслом до підлоги. Мій товариш простягнув свій ґранатомет Харонові, і ми вдвох ухопили й понесли знаряддя човняра.
На сходах, за камінним поруччям, невміло причаїлися кілька міліціянтів. Вони чигали на нас.
Харон широко посміхнувся, показавши великі зуби, тицьнув пальцем в напрямку міліціянтів і чергами з кулемета з неймовірним гуркотом і криками зруйнував чи не весь сходовий майданчик…
Ступаючи за міліціянтами, які у хмарах куряви накивали п’ятами, ми дісталися першого поверху. Тут стояла шеренга бандитів у камуфляжі й бронежилетах.
Харон пострілами з кулемета позбивав штукатурку над їхніми головами, і бандити шанобливо попростягались долі. Перевізник вишкірився, глянув на нас і рушив просто по вбраних у бронежилети спинах. Ми з Мулою, несучи весло, — за ним.
— Стоять!!.. Кинуть зброю!!.. — в нас із рушниці цілився міліціянт.
Від несподіванки ми з товаришем впустили весло — бандити під нашими ногами зойкнули. Харон же пожбурив у міліціянта ґранатомет. Почувся брязкіт — це рушниця вилетіла з рук охоронця порядку. Ґранатомет теж упав на підлогу й самовільно вистрілив. Ґраната з шипінням, обертаючись, полетіла долівкою, пострибала по сходах у вестибюль, підкотилася до кабінки чергового і там вибухнула. Ґрати з кабінки впали, скло розбризкалося, а сам черговий шкереберть злетів у повітря, вчинивши поросячий вереск. Приземлившись, він навкарачки підповз до нас, став навколішки й підняв руки…
Ми з Мулою узяли весло, а Харон, співаючи своєю мовою якоїсь хвацької пісні, вже виходив надвір: замість відчинити, вивалив двері ногою.
— Дивися — лежать! — у захваті сказав Мула, обернувшись і показуючи мені на принишклих міліціянтів. — Вони нас поважають!
— Та де там, — заперечив я. — Вони нас бояться.
— Ні, вони бояться мене, — з куряви виступив знайомий дядько-міліціянт у розхристаній сорочці, з їжаком-бомбою в руках. Дядько вже не тремтів, виглядав тверезо, і тільки його очі палали німим благанням.
— Зробіть щось, — смиренно попросив він, — я родич генерала Перелюба… А їжачок цокає…
Ми з Мулою прислухались: з їжака справді виразно долинав розмірений хід годинникового механізму.
— Півгодини ніхто в місті не повинен рухатись, — прошепотів міліціянту Мула. — Потім лишиш їжака тут і разом з усіма втечеш із будівлі. Тоді все буде гаразд.
— Вір йому, — сказав я дядькові, — Мула завжди каже правду.
Міліціянт вдячно всміхнувся і заблимав очицями.
— Наш капітан Перелюб уже генерал! — у захваті казав я Мулі, коли ми, ступаючи по виламаних Хароном дверях, виходили з веслом надвір.
— Це не дивно, — відгукувався мій товариш. — Дивно, чому перевізник стільки часу був у карцері й не намагався отак висадити двері.
— Мабуть, був морально пригнічений, — припустив я. — Недобрі міліціянти, чужий світ, лиха країна…
— Навіщо воно йому було?.. Га, Хароне? — питав Мула вже в перевізника, який чекав нас біля перекинутої й дотліваючої міліцейної машини. Одначе Харон не розумів і тільки широко всміхався, споглядаючи, як ми марудимося з веслом.
Перевізник викинув далеко непотрібний ґранотомет, узяв від нас своє знаряддя, і ми втрьох пішли ловити таксі.
Водії сахалися нас. Я їх розумію. Я б теж крутнув кермо в протилежний бік, коли б на узбіччі помітив голого велетня, а поруч — двох лахмітників, що голосували.
— Увага! — задеренчали раптом гучномовці на стовпах уздовж траси. — Усім!.. Розпорядження Великого Боса!.. Від цієї миті до сьомої години будь-який рух у місті заборонено!.. — автомобілі на дорозі негайно позупинялись.
Ми скористалися цим і полізли до кабіни фургона з написом «Пиво».
— Куди!?.. Ні! — закричав розлючений водій, випихаючи нас із Мулою, але тут до кабіни зазирнув Харон, і водій вдавився словами та змовк.
— О! Та я тебе впізнаю! — вигукнув Мула, дивлячись на водія. — Ти торговець пивом, який був на страті!
— А-а, — водило теж звузив очі, — так оце ж ви… ті, у фраках…
— Ага, — сказав я. — Ну, поїхали.
— Нікуди не поїду, — скоромовкою заявив торговець, — у мене колеса спущені й бензину нема.
— Ну, будь ласка… — почав просити Мула.
— Ні! — відрубав торговець. — Хіба що віддасте мені ваш дар!
— Ми ж уже віддали! — здивувались ми.
— Дідька лисого, — крізь зуби процідив водій. — Прибіг додому радісний, чаклував-чаклував — нічого!
