Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи] - Яценко Петро (книги онлайн полностью .txt) 📗
Жестом наш гід показав на будівлю, в якій ми лікувалися й мешкали. Це був чотириповерховий, складений з того ж каміння, що й фортечні мури, з черепичною покрівлею дім. До кожного склепінчастого вікна внизу були вчеплені квітники з яскравими квітами.
Кілька днів тому квітів не було, але тепер осінь майже завершилась, старе листя з дерев поопадало і на гілках швидко набухали весняні бруньки. Скоро знову мало прийти літо. Вночі термометр не показував менше десяти градусів тепла, і рослини виставили надвір.
— Хочу відрекомендувати вам людей, що працюють в цьому будинку, — сказав Продавець. — Вони лікарі. І хоч зараз вони зайняті, ми їх не бачимо, але ви, мабуть, відчули, що кожен з них є фахівцем. І я сказав би навіть Фахівцем з великої літери.
— Так, — погодилися ми з Мулою, — тут до нас ставилися добре. Нас навіть лікували.
Продавець всміхнувся:
— Повірте, друзі, у найкращій клініці світу ви не одужали б швидше. А все тому, що кожен тут працює за покликанням. І, що важливо, отримує за це гідну винагороду. Адже існує особливий талант, особливе вміння — уміння винагороджувати…
— Вам, мабуть, здається, що я вихваляюся, — додав за хвилю Продавець, — але не я придумав цю систему. Я лишень продовжую давні традиції…
— Ми бачили тут схожий будинок, — сказав Мула, — у ньому лікують тварин.
— Там працює дорожній патрульний, якого ми не взяли з собою, коли стрибали з моста, — додав я.
— Він здійснив свою Нездійсненну Мрію, — озвався Продавець. — Я приніс йому Щасливого Квитка, і він тепер щасливий… Спеціалізується на птахах, багато про них знає. Його навіть вчити не довелося — так буває з тими, в кого є Нездійсненна Мрія…
Ми посідали в чотиримісний електромобільчик з дахом, але без дверей, і широкою цегляно-червоною доріжкою поїхали вздовж фортечних мурів.
Територія цього стародавнього укріплення була значна, але дбайливо впорядкована. Ми їхали, і Продавець повсякчас вітався із зустрічними такими ж автомобільчиками та перехожими, показував навсібіч:
— Отам їдальня і ресторан… Онде пральня… Бібліотека… Пасіки…
Шеренги вуликів, закиданих сухим листям, стояли між деревами саду, впираючись у стіну фортеці.
— У тій стіні всередині — цукерня, що робить шоколадки, — розплився посмішкою наш гід.
Ми з Мулою побачили, як із дерев’яної брами патлатий хлопчина в робочому комбінезоні виносить і кладе в кузов вантажного електромобіля картонні коробки.
— На цукерні підробляють поети й поетки, — пояснив Продавець. — Поети вантажать готовий продукт, а поетки слідкують за якістю й дегустують. Пишуть рекламу. Решту робить автоматика.
«Солодкі марення збуваються», — подумав я, а Продавцеві сказав:
— Тут у вас просто утопія.
Мула подивився на мене запитально, а наш гід відповів:
— Це наша маленька країна мрій, спілка порядних людей… Більш-менш порядних… — Продавець примружився й посміхнувся.
— А той, що тримає небо… — раптом стривожився Мула. — Його тут нема?..
— Не хвилюйтеся, я забрав його з паперті. О-он там, — Продавець показав пальцем в небо.
Високо над фортецею висіла повітряна куля з гондолою. Звернений до сонця бік кулі грав веселковими кольорами.
— Тримач неба любить хмари, сонце, — оповідав нам, кермуючи, Продавець. — Спускається раз на тиждень, бере запас їжі, заряджає газові балони та акумулятор свого маленького телевізора і — знову підноситься… Тримачеві чим вище — тим легше. У гондолі він може тримати небо лиш однією рукою… Ніхто йому там, угорі, не заважає. Там йому добре.
Наш «мобіль» зупинився перед входом до невисокої вежі.
— Неподалік, на річці, є ще електростанція, — махнув рукою Продавець, — її подивитесь іншим разом. А тепер — наша гордість! Виставка старовинних автомобілів та колекція зброї…
Рипучими дерев’яними сходами, над якими висіли чиїсь облуплені роги, ми втрьох піднялися на другий поверх вежі. На стінах, тьмяно підсвічені, висіли шаблі, алебарди, арбалети, сокири, списи, кинджали, старовинні рушниці, щити, ножі, пістолі, ба навіть автомати часів Другої світової!.. Тут було безліч моторошних знарядь смерті й убивства — свідків великих та малих побоїщ і кровопролить усіх часів та народів.
На підлозі стояла порохова гармата з пірамідкою ядер поруч.
— Усе ми познаходили в полях довкола, коли орали наші лани, — пояснив Продавець.
— Класно, — сказав я.
— А де ж машини? — спитав Мула.
— А ось, — наш гід клацнув вимикачем і освітив стелаж, припасований до стіни.
Під склом ми побачили іграшкові моделі автомобілів. Поруч із кожним була табличка з назвою та переліком технічних характеристик.
— Так сталося, що одразу кілька мешканців фортеці колекціонували модельки старовинних авто, — пояснив Продавець. — І я теж. Ми склали все докупи та зробили експозицію.
— А що там, нагорі? — поцікавився я, показуючи на сходи, які вели поверхом вище.
— А-а… — ніяково потягнув лотерейник, — там теж… зброя. Тільки сучасна… — і він додав тихо, ніби лиш самому собі: — Колись існувала думка, що зброя нам допоможе…
— Допоможе в чому? — спитали водно ми з Мулою.
— Ну, якщо прийдуть вороги… — неохоче відказав Продавець.
— А вони прийдуть?..
— Прийдуть?.. — стурбувано перепитав наш гід і, на мить замислившись, відповів: — Обов'язково.
Оглянувши музей, ми зійшли сходами повз роги й опинилися знов на вулиці. Наші обличчя освіжив осінньо-весінній вітерець.
— Дивись, — показав мені рукою Мула, — тут навіть є цирк!
Справді, вдалині, між дерев саду, видніло велике зелене шатро з тріпотливим прапорцем на маківці.
— То не цирк, — заперечив Продавець, — то театр. Наша аматорська трупа дає тут вистави.
— Як цікаво, — сказав я. — А що за вистави?
— В основному — класика. Але люди мріють поставити й побачити якусь сучасну п’єсу. Тепер от збираємо матеріали про вашу дівчину.
— Розкажіть, що ви знаєте про неї, — попросили ми.
— Загалом мало, — поглянув на нас Продавець. — Я думав, вам відомо більше… — він зітхнув. — Кажуть, вона була хороша дівчина. Правда, полюбляла грабувати казино… Але тільки казино — ніякі не ощадкаси! — Продавець, наголошуючи, підняв догори вказівного пальця. — Казино — то була її жіноча слабкість…
— А чому вона зізналася, що вбила вас? — спитав я.
Продавець спохмурнів:
— Річ у тім, що за нею давно полювали. Боси ненавиділи її, бо вона хоч і мала гроші, відрізнялася від усіх… Вашу дівчину все одно стратили б… їм не було важливо — за що… І їй, мабуть, теж…
— Я хочу написати про неї, — сказав я. — Написати п’єсу.
— Будь ласка, напиши, — кивнув серйозний Мула.
— Так, напиши, — підтримав мого друга Продавець.
— В який бік від нас місто? — спитав я раптом.
— Там, — лотерейник показав на схід.
О третій годині прийдешньої ночі ми з Мулою мовчки вийшли з будівлі, де мешкали. Навколо було тихо. Територію фортеці освітлювали матові плафони ліхтарів. Ми посунули доріжкою між клумб і побачили жовтий бік припаркованого під зовнішнім муром електромобіля.
Ми наблизились. Я сів за кермо, Мула — поруч, спитавши: «Впораєшся?» Я невизначено мугикнув.
Ногами я намацав лише дві педалі, вирішивши, що ще, мабуть, газ і гальма. Поруч із кермом розташовувався невеличкий важіль. Над ним був напис «уперед», під ним — «назад». Тепер важіль стояв посередині, навпроти слова «стоп». Я перемістив його вгору. Клацнуло, і простір перед нами залило синювате світло — увімкнулись фари.
Мула зрадів.
Я натис на педаль, що мала бути «газом», — двигун ледь чутно задзижчав, і автомобільчик рушив, але одразу ж загальмував, і позаду почувся хрускіт.
Мула зіскочив на землю і за мить, хитро примружившись, демонстрував мені товстий червоний дріт з електровилкою на кінці, кажучи:
— Лімузин заряджався… Розетку ми трохи поламали…
За хвилю ми знову рушили. Керувати електромобілем виявилось просто. Я тільки крутив кермо та тримав ногу на педалі газу: натискав — зростала швидкість, відпускав — і ми їхали повільніше. Мула повсякчас озирався, пригадуючи шлях, яким ми подорожували вдень із Продавцем, і притишено казав іноді:
