Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Так маленький сухотний учитель помалу м'якнув, а пiд кiнець чомусь нiтився, нiчого не говорив Лаврентiю, а тiльки вiдходив, скоса поглядаючи на соснiвських мужикiв, що смоктали брунатну махру та балушили очi на двох спiврозмовникiв. I Лаврентiй знову безпорадно дивився у вiкно, на поодиноке дерево з лапою гiлки, яка пiд час вiтру тарабанила дахом. Вiн вже почав пакувати речi, коли Юлiя прийшла, ступаючи по свiтлих плямах. Лаврентiя вiднедавна пробирав неспокiй, наче вiн шугонув донизу з велетенської гори, предмети набирали для нього якоїсь чiткої окресленостi, випромiнювали запахи, i часто, наштовхнувшись поглядом на трiснуту чашку, на прочинене вiкно, на гiлку самотнього дерева у дворi, вiн починав розумiти, що все це пов'язане у його свiдомостi з Юлiєю. Свiт, який був для нього вiдстороненим i ворожим, зараз зi свистом вилетiлої пари обпiкав його ще болючiше, проникаючи в нього самого, надиктовуючи ворожi думки i слова. Юлiя несвiдомо це розумiла. Вона дивилася на нього впевнено, мовби пiдбадьорюючи: ти, мовляв, Лаврентiй, повинен сам з цим впоратися. Вона намагалася йому допомогти вирiшити вiковiчне питання, яке загнало її в монастир в юному вiцi, але надалi зробило її не бранкою, а володаркою чогось такого, вiд чого сухотний вчитель скреготiв зубами.
— Монастирська прошмандовка, — шипiв вiн.
Але цього разу вiн спiткнувся у сiнях i поламав ногу. А наступним днем у нього пiшла горлом кров, так що його доправили до диспансеру без потрiбних паперiв. Доля його невiдома, як i доля тисяч бiдолах початку великої iнфляцiї. Можливо, вiн викладав десь логiку, займався практикою вуду або перейшов у буддизм, i, геть збожеволiвши, завис на довгi роки мiж Павлiвкою та Глевахою.
Того дня Лаврентiй прокинувся о п'ятiй годинi. Щось пiдкинуло його, тривога погнала надвiр, де в сiрому згустку ранку вороння пiдняло страшенний гвалт, сiкло дзьобами, било крилами. Озера чорними дiрками, мов вигнилi зуби, лежали в холодному пiску. Лаврентiй походив двором, пiднявши сторожового пса по кличцi Джек. Пес вилiз з буди, позiхнув, замахав хвостом. Лаврентiй погладив його по загривку. Джек лизнув руку, втупився сумними старими очима майже з людською цiкавiстю, зачекав, чи вiд нього нiчого не хочуть, знову полiз назад до буди. Сiрим пiском вiтер гнав рiзноколiрнi кульки. Кулi рипiли, пiдлiтали, безсило опускалися на воду i пiсок. Лаврентiй згадав, що вчора святкували День Незалежностi. Хворi вибiгали дивитися на салют. Потайки пили смердючий самогон або дешеву горiлку. Кулi чiплялися за кущi, лопалися, i рiзноколiрне ганчiр'я тремтiло у сiрiй мряцi ранку. Лаврентiй важко задихав, наче почув щось у вишнiх. Постояв, притискаючи руку до серця. Прохолода нiжно осiдала на обличчя.
Цього разу Юлiя прийшла надто рано; вона сiла на краєчок лiжка, чого ранiше собi не дозволяла, поклала руку на широку репану долоню Лаврентiя, опустила очi долi. Вiн все зрозумiв, ще нiчого не знаючи. Вiн згадав сьогоднiшнiй ранок, розумiючи, що прощання прийшло саме тодi, коли рiзноколiрнi кулi билися в сiрому туманi. Вiн задихав частiше, готовий зiрватися на iстеричний крик. Але вона утримала його своєю тонкою рукою. I вiн лише запитав:
— Коли?
— Завтра рано-вранцi.
— Назавжди?
— Путi Господнi несповiдимi.
— Так. А як ти вiдчуваєш?
— Назавжди.
— Ти рада?
— Не знаю.
— I то правда.
— Я писатиму листи.
— Добре. Пиши на Головпошту до запитання.
— Сестра Клемента написала листа до папи.
— Ну…
— Вона клопочеться про твою долю.
— Нехай береже її Господь.
Так вони сидiли в бiлiй плямi сонячного свiтла, мовчки, як засудженi, вирванi мудрiстю з коловороту життя: озера чисто блищали, пiсок грав пiд теплим вiтром, вилиняле серпневе небо лягало на дюни, дерева, людей; вiн хотiв подумати, що треба запам'ятати цей день, але осiкся, наче вичитав якусь страшну думку. Лаврентiй дiстав срiбного хрестика i затиснув у її руцi своєю тяжкою.
Тiльки тодi вiн помiтив рожевi хмари, навiть не сподiваючись, що це накотить на його очi сльози. В глибокiй балцi фуркав димом автомобiль, великий автобус компанiї «Мерседес». Рожевi, з малиновими краями хмари нерухомо лежали в самiй нiшi ранку. Сонце ще телiпалося, прив'язане до горизонту, i видавалося, що свiт погруз у первiсному його виглядi, коли все золото i срiбло лежало на поверхнi, а по землi ходили потвори, лiниво повертаючи голови. Вона вийшла останньою, тримаючи в руках саквояж. Вiн прислухався, але серце билося рiвно. Люди, якi ходили подвiр'ям, були просто людьми, якi нiчого не знали про минуле, майбутнє. Вiн навiть здивувався таким думкам, проводжаючи поглядом автобус, що був зiрвався з мiсця, рвонувся в степ, несподiвано зупинився, i маленька тремтяча постать вiдiрвалася вiд розчинених дверцят, що глухо вистрелили у пустош, зупинилася, i Лаврентiй розгледiв, можливо, Юлiю, а можливо, свою галюцинацiю. На порцелянове сонце напливли сiрi хмари, вчувся далекий гул паротяга, що десь гуркотiв мостами, прошиваючи невидимий оку простiр, врiзаючись у тугу прохолоду рожевого свiтанку там, де ряди бiлих домiв, з золотими цибулинами храмiв, з безживним сонцем у кам'яних громадах, що їх виглядатимуть, розкриваючи очi, ураженi курячою слiпотою i кон'юнктивiтом, але нiхто з цих людей не пiзнає таких радощiв, такого щастя — невтомно лiзти до того, що дарить оманливе тепло в далекiй земнiй подорожi. I вiн зупинився, вражений пустотою зустрiчi, бо звик за багато рокiв проводжати тисячi i тисячi, а що одна? I ця маленька, соломинкою постать нiчого не говорила йому. Вiн навiть закусив губу, але враз зрозумiв, що вже сталося щось iнше, досить давно, як наче ти вчора вигукнув iм'я у пустий колодязь, дивлячись на власне вiдображення, дивуючись його потворностi. Але зараз було щось iнше.
Вiн був певен, що його може це застати в один iз найсвiтлiших днiв. Ось чому Лаврентiй напружував свою думку, але невиразних облич людей, що сипонули з мерседеса, вiн не мiг розiбрати. Де вона серед цих шiстьох, включаючи водiя, який сидiв на «крилi» i пускав струменi диму, перед цим знявши капелюха i кiлька разiв не то вклонився, не то помахав. Щось говорило Лаврентiю, що треба рушити або до них, або сховатися за пагорбом. Юлiя лишилася одна. Постатi, без тiней, без звукiв вiддiлилися вiд неї i пiшли до авто. Так, це була Юлiя, i лише зараз вiн вразився, скрикнув, вилiз на пагорба, на саму верхiвку, i замахав руками, але час вийшов: вона розвернулася i пiшла, i вiн махав спинi. Тодi вiн набрався смiливостi i закричав. Спочатку тихо, потiм голоснiше. I вона зупинилася. Повернулася i хотiла бiгти, але чорна постать вiддiлилася вiд мерседеса, ухопила за руку i повела до розкритої машини. I за кiлька хвилин не лишилося нiчого, окрiм сизого диму, що рiдко слався травою. Вiн сидiв до того часу, доки не побачив, як запалюються верхiвки багатоповерхових помешкань, а повiтря зробилося в'язким, холодним вiд перших поривiв вiтру; сонце пробiгло вiкнами, заглиблюючись в амбразури, доки не дiсталося верхiвок помешкань, розстеливши широкi тiнi мiж бiлими блоками. Мiсто не пiднiмалося над пагорбами, а безсило розповзалося, i лише тут, в соснiвських закапелках, виникало враження, досить комедiйне, ефемерне почуття пориву, наче вся окраїна готова з головою шугонути в безодню сiрих пустирищ. Це його якось вразило, наче життя в один момент перемiнилося. Вiн рушив вологою вiд роси трасою, що вже плавала у сонячних випарах. Попереду лежав мiст, i Лаврентiй захотiв було його обминути, але облишив, — пiшов по горi, спостерiгаючи за важкими i блискучими авто, що сунули з розкритої, як паща, горловини початку самого мiста. Було ще досить рано, але потiк не припинявся нi на хвилину. Волого проти сонця блищало лобове скло. Повiтря колисалося над дахами, сперте, просякнуте гумою, бензином, вiдчаєм далекої дороги, яка комусь принесе смерть або життя, любов або ненависть. Бiльше нi про що Лаврентiй не думав, а все йшов пустирищем, вже повз п'яних циган, що ганяли бiля велетенських труб теплотраси, повз зачиненi пивницi, але з маленькими вiконечками, де наливали цiлу нiч, i так до безкiнечностi, вилiплюючи потворну iмiтацiю життя.
