Знак Саваофа - Ульяненко Олесь (читать книги без регистрации полные .txt) 📗
Неочiкувана радiсть зробила його ще вiдлюдькуватiшим, наче Лаврентiй боявся розхлюпати своє щастя, зовсiм нетривке, яке не помiстити у загальне розумiння людських пристрастей, приторно-солодких звичок. В очiкуваннi Юлiї вiн рахував днi або розгортав полотняного згорточка, виймав довгастий якийсь предмет, гладив, нi, тiльки-тiльки доторкався пальцями. Баби чмокали язиками, зазираючи за штору, щоб пiдгледiти, i, нiчого путнього не визиривши, пожовуючи незадоволено губами, поверталися до своєї палати. Одного разу Єпiфанiй спробував пробратися до тумбочки. Його сполошив якийсь гамiр, чи то з переляку, чи то навмисне вiн розiрвав свiтлину з Дiвою. Як обпечений, вiн кинув на пiдлогу, прямо до лiжка Лаврентiя порвану листiвку, а сам чкурнув до себе, в окрему коптьорку. Лаврентiй повернувся вiд теслiв. Подивився на вчинене, але нiчого не сказав. Вiн взяв до рук клаптики паперу, довго сидiв, стуляючи їх, i погляд у нього робився важким, мов хто його сiрi очi налив свинцем. Вiн просидiв так до ранку, мертво втупившись у порвану свiтлину, лише губи ворушилися, порепанi за нiч вiд нелюдської напруги. Очi у нього налилися червоним i пiд ранок бризнули сльозами, що побiгли порiзаними зморшками щоками швидко, двома струмочками. Баби й мужики шепотiлися, значимо пiднiмаючи догори брови, смикаючи плечима, кахикаючи в кулаки. Лаврентiй, не кажучи й слова, подався до теслiв i невдовзi повернувся, тримаючи злiплену клеєм свiтлину. Вiдтодi вона стояла на тумбочцi, опираючись на потертий томик Святого Письма. Вiд того випадку Лаврентiй ще бiльше спохмурнiв, але чистий i радiсний, наче крик дитини, вираз в його очах не зникав.
Здавалося, вiн пережовував ту печаль та тугу, — ходив, мiцнiше ставлячи ноги на пiдлогу, розправивши плечi. На рип дверей реагував миттєво, не приховуючи нi вiд кого, що весь в очiкуваннi. Але приходила сестра Клементина. Вiн радiсно її зустрiчав, але очi шукали, зависаючи в повiтрi лагiдними сiрими скельцями, чогось iншого, начебто те, що зараз вiдбувається, є помилкою, зараз все проясниться, i Юлiя зайде, шурхотячи своїм монашим вбранням. Клементина перехоплювала той погляд, кивала головою, навiть трохи скрушно, але без осуду, такого зрозумiлого усiм людям, говорила м'яко, закриваючи молитовника на закладку:
— Сестра Юлiя скоро, слава Iсусу, стане на ноги.
Юлiя жила не серед показних, не серед яскравих парникових квiтiв цього блискучого, як скло, свiту, готового трiснути, розлетiтися на друзки, зрiзаючи все живе на шляху; вона невiдривно була живою iстотою в ньому самому, вона була не частиною його, а його прихистком, з якого вiн не пив анi кровi, анi наснаги; вiн носитиме те тремтiння в собi, знаючи, що воно довiку житиме в ньому, i нiчого свiт не зможе зробити з тим животворним, бо їх поєднало те, що люди називають Богом, те, що є початок i кiнець, що є безкiнечнiстю, яка владарює над усiм живим, що має дух; вiн з вiдчайдушною впевненiстю знав, що скоро вона зникне, як злiтають з небес хмари, але лишиться тут, у цих спаскуджених краях, де йому суджено знайти кiнець. I вона житиме, пiшовши кудись в невiдомiсть земних дорiг, у ньому, разом з кончиною, разом з вiрою у вiчнiсть, що вiдкривається будь-якiй людинi, коли вона з останнiм зойком покидає землю.
Вiн стояв або сидiв перед сестрою Клементою, як запитальний знак, а вона продовжувала говорити, журкочучи словами, втiшаючи його нiмим розумiнням, як i Юлiя розумiла те, що виникло мiж ними. Нарештi вiн був вiдкрив рота, щоб запитати, але Клементина притулила палець до уст.
— Для чого тобi запитувати, коли ти сам знаєш? У вас одна дорога — до Бога. Тож терпи те, що послав нам Господь.
— Iншого, сестро, не може бути.
— Скоро я пришлю її. В тому немає нiчого злого. Блуду ви не творите. I що Бог послав, не може бути блудом. Тiште одне одного словом Божим.
— Саме так, — тихо i впевнено вiдповiдав Лаврентiй i слухав Клементу.
У Лаврентiя ще не позросталися ребра, тому Микола Санич заборонив ходити йому до теслiв. Це опечалило Лаврентiя. Вперше вiн дозволив непослух. Вночi крадькома вiн пробрався у комiрчину i заходився стругати, клепати, наспiвуючи пiд носа щось iз Псалмiв. Вранцi донесли головному лiкарю. Сам Єпiфан, гордо трусячи цапиною борiдкою, дивився, як Микола Санич репетує перед сидячим з винуватим дитячим виглядом Лаврентiєм.
— Вон! Вон! Вон! — верещав Микола Санич. — Я не позволю, штоби здесь распоряжалiсь бомжи! Випiсать i пусть себе мастерiт на помойке!
Все б закiнчилося плачевно, аби дверi в лiкарню не прочинилися. В палату ввалило до десятка чоловiкiв, одягнених у чорнi пальта та шкiрянi куртки. Один, з голеною головою, з рубцем до вуха, крикнув:
— Хто тут головний?!
Микола Санич задрiботiв коротким кроком до прибулих.
— Чим маю прислужитися?
Андрюха Лямур змiряв його поглядом, поморщив носа, тодi ухопив за фалди чоловiка, в якого нiс був заклеєний бiлим пластирем, пiдтягнув до себе.
— Цей поважний чоловiк хоче щось сказати Лаврентiю. Де Лаврентiй, докторе?
Лаврентiй пiдчовпикав до гурту дорого одягнених чоловiкiв. Вiн впiзнав Андрiя i привiтався з ним майже поштиво, з сумом, i Андрiй чуттям звiра здогадався, що тут щось негаразд, але не дав зрозумiти, лише звернувся до того, з заклеєним обличчям:
— Ну, Мiтя, починай, — i стусонув його по плечах. — Давай, воно не так страшно.
Той, кого назвали Мiтьою, зробив непевний крок: очi його смiшно лупали, бiгали забинтованим обличчям. Вiн нагадував швидше блазня, i все, що вiдбувалося починало набирати кумедних вiдтiнкiв.
— Поп, — почав був Мiтя.
— Вiн не поп, — писнув Єпiфан.
— Заткнись, — рявкнув Лямур.
Єпiфан опашисто поклав три хрести у бiк монастиря.
— Лаврентiй, я прошу в тебе вибачення…
— Далi, чого заткнувся?!
— Мої товаришi теж просять вибачення… А ще я хотiв…
Андрюха Лямур знову запротестував, ухопив за вухо Мiтю, пiдтягнув до себе i зашепотiв, широко, як риба ковтає повiтря.
— Менi треба сказати щось йому наодинцi, — протягнув жалiбно Мiтя, дивлячись на Миколу Санича.
— О! Будь ласка… Будьте ласкавi…
Вони пiшли у глухий куток, вiрнiше, побрiв Лаврентiй, чимось незадоволений, та хто його запитував?
— А що з вашим колегою? — вiдчуваючи нюхом гешефт, поцiкавився Микола Санич.
— Вiн пережив складну пластичну операцiю. Поняв? — реготнув Лямур.
— Так, так, так.
— Ти не такай. Ти менi краще скажи, як ти поводишся зi старим.
Будеш тримати його доти, доки я тобi не скажу… Або доки я живий… Утямив, гнида? — несподiвано прошипiв Лямур i крутнув за качиного носа головного лiкаря. — Iнакше не лише носа, а i яйця одiрву.
— Мугу, мугу, — крiзь здавлений нiс продув Микола Санич.
Пiсля цього iнциденту, — нiхто не знав, що вiдбулося в глухому куту, яка розмова мiж Мiтьою i Лаврентiєм, — але пiсля того, як пiшли непрошенi вiдвiдувачi, виносячи з собою запахи карнавальної ночi, десятки невiдомих запахiв, що їх жадiбно нюшили хворi, Микола Санич зачинився у кабiнетi з Єпiфаном. I вони прогарчали, простогнали, провили цiлу нiч за тонкими перегородками, виливаючи поранену честь, вiддаючись своїй пристрастi з тим пафосом, з яким викидають бiлi знамена або йдуть вiд позорного стовпа до шибеницi. Цi два некоронованi шибеники тупцювали, мов стадо голодних пацюкiв, дрiбно попискуючи, вiдсапуючись, знову беручись за дiло.
Вони вважали себе чарiвними у своїй оманi, в своєму короткому щастi, що вигоряло з кожним статевим актом, проте наштовхувало на роздуми, до того глибокi, що iнодi самим хотiлося в них поблювати.
Тому вони й повторювали: «Ах ти пiдарюга старий! Ах ти моя жопа поморщена…» — «Ах ти попiвський недоноску… Я б тебе прямо на причастi виїбав… Прямо на налої… Чи там десь… сучечка моя немита».
Того дня, перед самою Пасхою, дощ полив — чистий, яскравий, великими, як черешнi, краплями. Сонце просвiчувалося крiзь дощаний купол, а земля швидко вбирала воду. Дощ шурхотiв озерами, лисими курганами, пiщаними дюнами. Баби пороздягалися до сорочок, а Нiна та Ася повиставляли свої здоровеннi цицьки, хтиво пiдморгували мужикам, що дрiботiли до сiней, щоб потягнути раз-другий смердючої «Прими». Тиша залягала вiд пагорбiв, вже пiсля дощу. Вiн дивився на той пагорб, подумки пестячи його рукою, знаючи, що за тим лисим, жовтим, невиразним пагорбом, якщо пройти пiвшляху повз Лагуну, повз здичавiлий старий млин, повз соснiвський парк, обтиканий жовтими куполами лiхтарiв, потрапиш до одноповерхового глинобитного будиночка з прямим хрестом, бiлого та затишного. Там була Юлiя. I все повiтря наповнене нею. I лише те, що є безкiнечне, що не пiддається анi людському розуму, анi логiцi, що не йде назирцi зi звичними пристрастями — є любов. Так вiн гадав, вдивляючись у жовтий пiсок пустирищ, де вже сплiталися вихори, великi й маленькi, кружляли переколошканi круки. Так, вiн знав, що у нього не буде тiєї звичної людської пам'ятi, яка цупко тримає предмети, запахи, повертає це з цинiчною ворожiстю пустоти, коли свiт весь ламається, а звичайна уява розвалюється, мов глиняна стiна, за допомогою якої людина вiдгородила собi предмет любовi. Вiн знав, що буде тяжко прошити думкою простiр. Але це нездiйсненне, що дало йому радiсть розумiння, навiчно лишиться, як тепло того безкiнечно бiльшого, що охоплює весь свiт.
