Трохи пітьми - Дереш Любко (читаем книги бесплатно .txt) 📗

Ми лягли в одне ліжко, накрилися однією ковдрою. Під ковдрою Лорна зовсім… зовсім не лякала мене. Вона була там як дитина. Я її обійняла, а вона обійняла мене.

– А йобане чмо сюди не зайде? – спитала я пошепки.

– Ні, – відповіла вона, теж пошепки. – Сюди – ні.

І ми притиснулися одна до одної ще міцніше.

Вранці наступного дня ми вмивалися разом і Лорна сказала мені:

– Я зрозуміла корінь твого фальшу. Ти дуриш людей своїм виглядом.

Вранці я сприймала такі заяви спокійніше. Тому тільки поцікавилася, з чого вона це взяла.

– Ти створюєш в уяві людей оману своїм одягом. Своєю зачіскою. Макіяжем. Ти хочеш, щоби тебе приймали за іншу, ніж ти є. Це обман, а всякий обман служить сама знаєш Кому. З цим треба покінчити. Подивись на мене. Яка я всередині, така і назовні. Я не соромлюся цього.

Я в цей час милася перед нею в тазику. Я робила це демонстративно, показуючи, що мені не залежить на її думці (тобто не обманюю себе, що це має якесь значення) й що мені справді хочеться в глибині душі, аби вона бачила, як я це роблю.

– Що мені треба зробити? – спокійно спитала я.

– Постригтися. Відмовитись від макіяжу. Змінити стиль одягу. Наразі цього досить.

– Тобі не подобається довге волосся?

– Воно брехливе. Давай я підстрижу тебе. – І Лорна, як була мокрою й голою, вискочила в коридор і повернулася з ножицями.

– Ой, що ти надумала?… – я навіть не встигла заперечити, коли побачила в її руці добрий шмат свого волосся. Фіть-фіть – і ще пару пасом впало на підлогу ванної. «Я буду чесна із собою, я це витримаю», – повторювала я, поки Лорна карнала мене на свій розсуд.

Те, що вийшло з-під її чикання, викликало в Лорни захоплений зойк, схожий на крик якогось птаха.

– Модно! – викрикувала Лорна, захоплена моєю новою «фризурою». – Bay, як модно!

Якщо їй подобається, значить, мені теж подобається, думала я, дивлячись в люстро на жалюгідні пістрюхи, що стирчали нерівними кінцями на всі боки моєї голови.

Далі прийшла черга одягу. Вибір Лорни впав на зелену сукню її мами із старомодної дешевої матерії. Сукня сиділа на мені не найкращим чином, особливо обвисаючи на животі. Я поглянула на себе в дзеркало й вжахнулась. Це була катастрофа. Якби Лорна сама не вдягалася так само божевільно, я подумала б, що з мене безсовісно знущаються. Дякувати Богу, Лорна дозволила взути мені мої мешти.

Ми домовилися зустрітися після пар, о пів на п'яту, біля театру юного глядача, де в Лорни відбувалися репетиції. Лорна ходила до театральної студії. Після репетиції ми з нею мали піти до якихось приятелів «слухати музику».

Такого сорому, якого я зазнала в університеті через свій вигляд, за своє свідоме життя я ще не мала. Я ледве стримувалася, щоб не зірвати з себе цю дурну безформну хламиду, яку до мене носила стара, некрасива жінка. Мені здавалося, ніби мене вигнали з хати батьки і я бідую, ходжу по людях, вдягаючись у чуже дрантя. Я хотіла додому, хотіла знову стати собою, заплести волосся в косу…

Коли я згадувала, що Лорна постригла мене, на очі наверталися сльози. На мене і так витріщався весь потік. Я стримувала себе, ховаючи обличчя в долоні. Коли сльози відходили десь вглиб каналів, я знову могла відкрити обличчя.

На перерві я чула, як мене обговорюють хлопці. Ключовим словом було: дура довбанута. «Боже, як мені це стерпіти?» – питала я себе. Але твердо вирішила пройти цей шлях.

На мобільний продовжували приходити виклики від Йостека, валили есемески. На дзвінки я не відповідала. Повідомлення холоднокровно стирала, не читаючи. Я вирішила йти до кінця.

Але не витримала, одягла пальто і так просиділа всю третю пару в душній аудиторії. Згадки про Йостека, що зринали у зв'язку з цим пальтом, роздирали мені душу.

Коли ми зустрілися з Лорною, я зрозуміла, що боюся сказати таке, що може їй не сподобатися. Боюся зрадити себе чимось. Це було явним ухиленням від відьомського правила, та я не могла нічого зробити із собою, тому вирішила бути чесною принаймні в тому, що я безсила щось змінити на даний момент.

Ми мовчки йшли у невідомому мені напрямку – звісно, вела Лорна. Я хотіла порушити мовчання, хотіла поговорити про щось тепле й добре, що було між нами вночі. Ніяких ніжностей – але, безумовно, певний контакт був.

– Мені було дуже добре з тобою вночі, – сказала я.

Лорна гмикнула. Сьогодні вона була похмурою, навіть чимось озлобленою.

– Лорна, я тебе… я тебе дуже люблю…

Вона знову гмикнула.

– Але ти деколи така далека…

Лорна не відповідала. Важкий тягар знову здавив мені груди. Раптом я здогадалася, в чому може бути причина похмурого настрою Лорни.

– Це через Йостека? – спитала я.

– Сука, блядь, я йому покажу, – процідила вона з ненавистю.

– А що він тобі тоді сказав?

– Не важливо. Гемор мені заплатить за це.

Лорна називала Йостека не інакше, ніж Геморой. Я особисто з Йостеком вирішила перервати всі стосунки. Лорна ж про щось із ним бурхливо листувалася. Іще вона обмовилась, що випадково перетнулася з Йостеком на вулиці. Саме ця зустріч і стала причиною Лорниної люті.

Мене дивувало й непокоїло те, як швидко близькі їй люди ставали об'єктами її ненависті. Від цього я почувалася невпевнено. Захотілося змінити тему.

– А хто ці друзі, до яких ми йдемо?

– Ми йдемо до одного. Всі решта пустишки. Він відьмак. Дуже крутий відьмак.

– Можеш розповісти мені, що це в тебе вчора по хаті ходило?

– Можу, – як не дивно, озвалась вона. – А що ти хочеш почути?

Я згадала паралізуючий жах, який накотив на мене, коли щось ходило в сусідній кімнаті, а потім по коридору.

– Воно живе в тій кімнаті, куди ми не заглядали?

– Ага. Але вночі воно виходить.

– Воно небезпечне?

Лорна поглянула на мене своїми дивними, по-котячому зеленими очима…

– Воно шумить вночі. Моя Машка дуріє від цього. Ми спимо при ввімкнутому світлі.

– Це через нього твою маму в лікарню поклали?

Вона задумалась.

– Можливо… Деколи воно торкається тебе. Коли ти спиш.

Більше мені говорити на цю тему не хотілося. Якось дуже виразно пригадався той холодний кошмар, до якого я доторкнулася в неї на хаті. Подумала, що сьогодні знову доведеться ночувати у Лорни, і зробилося по-справжньому лячно.

Я спробувала забути про страх, переключити увагу на зовнішній світ. Ми йшли старою вуличкою. Синьо-сірий колір кам'яниць контрастував із яскраво-жовтим кленовим листям, що ледь не по коліна завалило тротуари. Листя приємно шурхотіло. Чомусь я подумала, якою ж мусить бути хороброю ця Лорна. Щодня вона повинна повертатися у квартиру, де накочується дикий, крижаний жах чогось потойбічного. Тепер я хоч трохи розумію, чому вона така дивна. І від чого вона тікає в кетамін.