Корпорація ідіотів - Денисенко Лариса (книги бесплатно без регистрации полные .TXT) 📗
Потiм ми перетягли свої тiла в готельний бар. Перший пакунок з дютi-фрi закiнчився якось непомiтно. Раз - i немає його. I Жорж тодi сказав: "Щось я про нас, ги-гик, погано подумав. Треба пертися за пакунком у номер!" I всi ми, навiть п'яний у зюзю Петрусь, разом пiднялися й пiшли до номера Жоржа Юрiйовича. Ви, звiсно, можете поцiкавитися, а чого б то було пертися туди всiм гамузом? А того, рiдненькi, що в нас була така стадiя алкогольного сп'янiння, коли всi тi, хто п'є разом, починають i ходити разом, щойно один устав, за ним i всi iншi потягнулися. Хiба у вас такого не буває? Отож-бо. Отже, треба йти - то треба. Ми пiшли.
У номерi Жоржа Петрусь вирiшив iз нами брататися, лiз цiлуватися, просив мене заспiвати i милувався моїм вiдкритим ротом. "Це ж соловейко", - зiтхав вiн, а згодом почав ридати вiд туги за Батькiвщиною. "Щось, ги-гик, людина попливла зовсiм. Треба його вкласти, ги-гик, спати", - сказав Жорж, i одним щиглем вiдправив Петруся ночувати на диванчик. Тим часом ми добивали другий пакунок iз вiскi. Але за додатковим "аперитивом, ги-гик" спускатися до бару нiкому не хотiлося. Тодi Жорж ляснув себе по лобi, добре, що не мене, бо тодi я прилiг би поруч iз Петрусем, i сказав: "Який довбак!"
Як це часто буває з людьми, м'яко кажучи, не тверезими, я цей вислiв сприйняв на свою адресу i полiз з'ясовувати стосунки. Я думав так: от зараз дотягнуся до його золотої цiпури, як потягну, як нахилю, а там - трава не рости. "Жоро, ти не правий", - чулося белькотiння безiменного молодика. "Жорочко, ти не правий. Який же вiн довбак? Вiн не довбак, нормальний хлопець, спiває
як Сашко Пономар…" I тут вiн отримав вiд мене, цей мерзенний хлоп, за таке ганебне порiвняння! "Брати, та чого ви? Як ви могли подумати!". Хтось вiдводив мого лоба вiд лоба безiменного молодика. "Як ви могли таке подумати? Хiба ж я мiг, ги-гик, на вас таке сказати? Ви ж мої друзi. Я ж це про себе. Я - довбак. Бо забув зателефонувати своїм тутешнiм друзям".
Вiн зателефонував друзям. Було майже двi години ночi. "Так, давайте збиратися, ги-гик. Спати - нiякого сенсу. Їдемо в гостi. Так, Стас, ги-гик, ти, як людина, вiдповiдальна за мiжнароднi стосунки - збирай мотлох, треба вирушати, зараз за нами примчать "конi ворониє"." Я заспiвав: "Ты мой конь вороной, передай, дорогой, что я честно погиб за рабочих". Тут оговтався другий безiменний молодик i запитав: "Якi воронки? Хто нагнав сюди воронкiв, яка сука здала?" "Здається менi, що воно - службист. Ги-гик", - сказав Жорж, обережно обiйняв другого безiменного молодика за плечi, й ось уже вони заспiвали "Чорний ворон".
"Збирайся", - кинув у мiй бiк Жорж.
I я почав збиратися. На це варто було подивитися, тому що я й гадки не мав, що слiд туди брати, куди ми ото премося серед ночi. Я не знав, що мав брати, але знав, що саме я вiдповiдав за цi збори. О'кей. Узяв пакунок, туди спочатку полетiла книжка, обтягнута дерматином, яка була готельним довiдником, потiм - Петрусева краватка, синя в сором'язливi пiвники (таку на Ленiна б нiколи не начепили, ага), остання вiдкоркована пляшка вiскi, яка потiм залила все, готельний рушник, схожий на вафлi "Крижинка" i барсетку Жоржа на iм'я "Гуччi". "Я зiбрався", - проголосив я добре поставленим голосом. "Нi, ну який же ти спритний пацан. Як блискавка", - радiв за мене Жорж. "Ти - чисто, ги-гик, Рiкi-тiкi-тавi, о!"
I ми почали сходити вниз сходами, зворушливо пiдтримуючи одне одного, про iснування лiфта ми забули. Втiм, наприклад, я б у нього нiзащо не сiв. Внизу стояли два чорних "Мерседеси". З одного виповз шикарний, п'янючий чоловiк, його звали Анатоль. "Оце ви зателефонували, а ми якраз це-на. А тут ви, ну ващє, як казка, блiн-на. Ващє. Ну, просто. Блiн-на. А я кажу їм - це ж це! А вони: блiн-на, це! Щастить-на. А я говорю: а вони ж. А ви ж! Це ж треба таке-на, Жорж, iди сюди-на, сивий баран-на". I вони почали обiйматися.
Анатоль привiз нас у якесь поселення з непоганими на перший погляд будиночками, палациками, на другий погляд, усе це справдi виявилося непоганим. Нас везли двома машинами, "а третя-на, буде нас розважати, щоб не позасинали". I вона нас розважала - то мчала вперед, а ми її наздоганяли, то робила рiзнi "змiйки", вихляла "стегнами", несподiвано гальмувала та сигналила. Було не до сну. Мене вхитало. Жорж схилився до пакунка. "З вiскi, як менi, ги-гик, здається, не все гаразд", - нарештi сказав вiн. "Вiскi розлилося", - сказав я, спочатку запхнув туди руку, а потiм устромив її собi до рота. Жорж узяв пакунок. "О, та тут рушник. Обачливий ти, пацан, я ж кажу. Золото. Рушник - це добре, на нього вiскi вилилося, ми його, ги-гик, потiм викрутимо, i все - прорвемося!" "Гей, блiн-на. Я це почув-на? Кореш, ти що, гадаєш, у нас, блiн-на, немає вiскi?" - обурився Анатоль.
Вiскi в них було. Та й не тiльки вiскi. В котеджi, до якого ми пiд'їхали, на нас чекали. "Володимир", - назвався чоловiк похилого вiку з сивими скронями й поправив окуляри тонкими нервовими пальцями. Вiн дуже нагадував менi когось iз чеховських персонажiв. Лагiдна, приємна людина. "Чи не бажаєте присiсти?" - запитав вiн. Виправка в нього була бiло-офiцерська. "Вiтьок", - сказав бiлявець iз обличчям обдовбаного наркомана. "Теж iз козакiв", - чомусь додав вiн. Виявилося, що всi вони, разом iз Жоржем, належали до якоїсь козацької спiлки, що не заважало їм займатися бiзнесом i крутити державними коштами. Усмiхнений Вiтьок давно ходив у мiльйонерах, та й нагадував менi того грошовитого знайомого, на яхтi якого я отримав другу пiдставу для гордощiв. "А чого це ви не пригощаєтеся, гостi мої любi, дуже прошу, скуштуйте це", - лагiдно промовив Володимир. Давно я не чув, щоб хтось висловлювався настiльки пишномовно. Так говорили тiльки в кiнострiчках, якi змальовували життя росiйської аристократiї минулих сторiч.
Я почав наминати салатик з iндички, козаки пили. "Я бачу, що ви людина, яка не цурається культури. Чи не зволите поцiкавитися", - вiн простягував менi книжку. Товстезний том. Поцiкавитися менi було не в западло. Книжка називалася: "Пошто болит душа во ржи".
На палiтурцi кольору революцiйних стягiв була зображена пухка бiлявка, що несла вiдра на коромислi. Далi йшла бiографiя автора, з фотокартки на мене дивився Володимир, i щоб вiн здогадався, що я його впiзнав, я почав активно мукати, говорити менi заважав салат з iндичкою, який виявився надзвичайно смачним. "Так-так. Ви абсолютно правi. Це - я", - всмiхнувся до мене Володимир. "Доводиться визнати, що вийшов я не досить вдало. Я - пишу. Втiкаю вiд одноманiтностi життя. Для душi пишу, не для визнання, букерiвшмукерiв цих. Тiльки для себе. Та от для вас, моїх любих друзiв".
Бiографiя починалася так: "Володимир С. у недалекому минулому був вiдомим авторитетом Краснодарського краю". Бiльше в мiй мозок нiчого не встигло пролiзти. Бо я не мiг повiрити. Просто не мiг повiрити. Я вдавився капустинкою броколi, Володимир, котрий, мабуть, неодноразово спостерiгав за подiбними реакцiями, делiкатно постукав мене по спинi. "Все минеться, ось так. Ось так. Дихайте". Вiтьок посмiхався, Вiтька мало що могло вивести зi стану рiвноваги. Анатоля - також. Жоржевi було весело.
Вони пили. А я сидiв i читав книжку. Починалася вона так: "Маруся вытянулась во ржи и внезапно заплакала. "Ты чего ревешь-то, дурища?", - спросил Степан, хмурый с утра, коровы плохо доились, да и август обещал
быть дождливым. "Жить-то как хорошо, Степушка", - отвечала глупая и молодая Маруська, румяная с ночи".
У вiкна вповзав ранок. "Треба телефонувати Петрусевi, будити його, щоб зустрiчав людей iз МЗС, вони прилiтають ранковим рейсом", - згадав я. "Зара. Будемо йому телефонувати. В тебе координати готелю є?" Координати готелю ми знайшли в пакунку. "Який ти кмiтливий, ги-гик, я б нiколи це не взяв би", - сказав менi Жорж. Я промовчав. Бо не пам'ятав, звiдки це опинилося в пакунку i до чого тут я.
