Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
З-під Люсиних рук вийшла справжня картина. На її хустині золотим куполом сяяла блакитно-біла церква. Біля неї росли зелені дерева. Навіть ходили люди. Викладачка, побачивши картину, дозволила собі зойкнути, що для врівноважених фінів було проявом неабиякого емоційного піднесення.
– Приходьте ще раз, – сказала розчулена фінка. – Дозволю безкоштовно намалювати ще один великий малюнок.
– Такий самий? – запитала щаслива Люся.
– Який схочете.
Наступний сюжет був відмінний від попереднього. На увесь шмат щедро нанесено зеленої, синьої, червоно-жовтої фарби. Кожен колір відділявся від іншого золотистою прожилкою. Якщо хустину просто замотати навколо шиї чи пов’язати на голову, вона іскрилася фонтаном різнобарвних потічків. Але коли її розкласти на столі, то глядачам відкривався інший сюжет. Усе буйство фарб належало павичу, маленька голівка якого скромно причаїлася в кутику хустки.
– Ми можемо це продати. У вас будуть гроші, – запропонувала викладачка.
– Ні, я заберу це з собою. На згадку.
Якось Авдєєви зникли, не попередивши Люсю. Фін Юха, добряк-здоровань, із яким дружила Світлана, розповів по секрету Людочці, що вночі приїжджала машина «швидкої допомоги» й забрала їх. Куди саме, Юха зарікся не казати. Волонтер клацнув зубом об ніготь великого пальця, а потім різонув тим пальцем по шиї. «Хто його такому навчив?» – подумала Люся, бо жест був надто характерним для совєтського громадянина й означав «Зуб даю».
– Боже, Ніку, у Авдєєвих щось сталося. Їх забрала «швидка».
– Ймовірно, у Семена апендицит, – резюмував чоловік, якого не обходило хвилювання дружини.
За тиждень у таборі з’явилася Світлана. Вона змарніла, під очима – чорні кола. Художниця стояла на порозі свого будинку й нервово курила чоловікову самокрутку.
– Чого це ти раптом закурила? – жартома кинула Людочка. – Де це вас носило? Хтось захворів? Апендицит? – зазирала в повні сліз очі подруги.
– Варя… – вимовила Авдєєва та пішла до хати.
Людочка домоглася, щоб подруга розповіла, що врешті-решт сталося.
– Семен залишився з нею. А я не можу, – заплакала Світлана, падаючи обличчям на коліна Люсі, що сиділа на дивані.
Жужа розгублено гладила жінку по голові.
– Нічого, нічого… Діти хворіють… Вона одужає… Чого ж ти так побиваєшся?
– Зрозумій, Люсю, вона не видужає.
– Що ти таке кажеш? – присоромила її Люся, всміхаючись.
Світлана підвелася, налила собі й подрузі по склянці фінської горілки й монотонно сказала:
– Варя скоро помре. Рак.
Людочка здригнулася.
– Варя?!
Перехилила склянку слідом за Світланою, тоді закрила обличчя долонями й заплакала, сіпаючись усім тілом. Тепер уже росіянці довелося заспокоювати подругу. Виплакавшись, Жужа зазбиралася додому. У дверях Авдєєва попросила:
– Ти про це нікому не кажи. Я не звикла, щоб нас жаліли.
– Добре, – погодилася Люся, захоплюючись сильною жінкою. Дорогою додому Жужа перебирала в голові почуте: «Варя помре. Інша справа, що у Фінляндії її життя можуть подовжити на декілька років, у той час, коли вдома дитина уже б не жила». Зрозуміла, що спонукало цю родину покинути Батьківщину.
Авдєєвим дали дозвіл на легальне проживання у Фінляндії. Вони були щасливі. Збиралися перебратись до Гельсінкі. Світлана казала, що там кращі лікарі, найновіші технології лікування. Варвару виписали з лікарні за тиждень до цієї радісної звістки. Хоч як придивлялася Люда до дитини, жодних ознак страшної хвороби не бачила. Єдине – дівчинка була надто млява, весь час сиділа у матері на руках, пригорнувшись до неї. Мати й батько нічим не виказували свого страху перед майбутнім, навпаки, раділи шансу, який у них з’явився. Світлана обіцяла писати Людочці зі столиці.
Після їх від’їзду в таборі лише й мови було, що про неймовірне везіння Авдєєвих.
– От пощастило людям! – казали.
– І не кажіть! Вони й року тут не просиділи, і от, маєш, дозвіл на проживання.
– Та ще й де житимуть? У столиці.
– Уміють же люди!
Від цих розмов Люсі ставало ніяково, воліла залишити компанію, де починали говорити про таке.
– Ти дійсно думаєш, що Авдєєвим слід заздрити? – запитала якось у Миколи.
– А то? – чоловік наминав за обидві щоки обід. – Подай солі, – попросив.
– У Варі рак, Ніку, – наважилась зізнатися Людочка, хоч Свєта й просила її не розповідати. Подумала, родина тут більше не живе, тому можна відкрити завісу.
– Та чув я ці плітки. Кому ти віриш? – запитав скептично.
Невдовзі після від’їзду Авдєєвих Бабенки отримали офіційного листа, де зазначалося, що їм відмовлено у наданні права на проживання на території Фінляндії, бо вони не мають достатньо доказів свого переслідування на батьківщині, аби отримати статус політичного біженця. І таке інше по тексту. Микола не встиг прочитати документ, як впав у розпач, заходив кімнатою, прикладаючи руки до голови, бубонів:
– Чому? Чому? У нас же маленька дитина. Вони не мають права викидати нас. Отак просто прийдуть та й пожбурять з країни, наче ми шолудиві собаки?
– Ніку, припини, – заспокоювала Люся. – Тут написано, що ми можемо оскаржити рішення. Протягом двох тижнів потрібно «звернутися до департаменту (кімната 22)», – читала вголос із аркуша, – «та написати заяву. Тоді очікувати виклику на додаткове інтерв’ю».
– Гади, сволота, лосі! Квасити нас тут більше року, а потім…
– Тобі ж не обіцяли, що стовідсотково дадуть статус. Навпаки, ми знали, що шанси мінімальні, – підвищила голос жінка.
– Але ж у нас дитина. Он Авдєєвим із дитиною дали, – закричав.
– Не порівнюй, – суворо наказала й грізно подивилася на чоловіка. Той зрозумів, що краще не торкатися цієї теми. – Отямся! Нічого екстраординарного не сталося. Усе прогнозовано. Тепер напишемо заяву, сходимо на допит і спокійно чекатимемо ще рік.
– А може, й більше.
– Ну, от! – підхопила. – Грошей трохи наскладали. Наскладаємо за наступний період ще. Чого нам перейматися? А скільки у нас бабок? – Люся під цю дудку хотіла вивідати таємну інформацію.
– П’ять тисяч, – випалив.
– Тобто півтори тисячі доларів? – Перевела суму на більш тверду валюту. – Отже, через рік буде три. Можемо й додому з такими грошима повертатися, – вдала, що жартує, а насправді перевіряла чоловіка, чи він часом не змінив переконань.
Той криво посміхнувся.
– Справді, чого це я розкис. Фу-у-у! – голосно зітхнув. – Ще рік на екологічно чистих землях нам гарантовано. А там буде видно… – прискіпливо подивився на дружину, намагаючись зрозуміти, чи жартувала та, згадуючи про дім, а чи говорила відверто. – Додому – лише вперед ногами.
«А хоч би й так!» – спересердя подумала Жужа.
Неприємні звістки не приходять поодинці, вони, як таргани, приводять із собою друзів. Іншою неприємністю стало оголошення по всьому табору, що Вісулахті як притулок вирішено ліквідувати у зв’язку з тим, що територія повертається під патронат міністерства туризму. Тож тут невдовзі мешкатимуть туристи з різних країн світу. Біженців розкидають кого куди – одних у припортове північне Оулу, інших до сусіднього «Варсавуорі», ще когось до Гельсінкі. Табір штормило, люди бігали один до одного в гості, розносячи, як віруси, щораз нові відомості про погані та гарні умови утримання у тих чи інших таборах, про лояльні та ворожо налаштовані до зайд міста й селища, про «не мають права» та «будемо страйкувати».
– В Оулу можна працювати. Велике місто. До того ж портове. Для нас, моряків, там роботи – гать гати, – розмірковував Микола.
– Але ж там півроку глуха ніч. Не така, як тут, а справжня темрява, – Людочку лякала перспектива жити в цілковитій пітьмі. – Це давить на психіку. Розумієш, що фіни, які там живуть, навіть отримують додаткові полярні доплати.
– От і добре. Отже, і ми отримуватимемо доплати. До того ж слухай, що казав Охні, – Микола наблизився до вуха Людочки, ніби у їхній хаті хтось міг їх підслухати. Хіба що дитина, яка бавилася поруч. – Звідти є можливість нелегально перетнути кордон й опинитися… в Норвегії.
