Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗
Залишки того літа Леся пила спраглими ковтками, а коли лягала спати, боялася ненароком прим’яти крила. Бабуся й тітка дивилися на свою художницю й відчували: та така щаслива, що, якби раптом увечері зникло світло, вона б сама сяяла яскравіше від Полярної зорі.
— Не плач.
— А я що? Я нічого.
— Зоє…
— Уже заспокоїлася. Я своїй кровинці хіба ворог?
Ні. А хтось міг. Кров, навіть рідна, здатна бути отруйною. А ще вона повертається тоді, коли на неї навіть не чекають.
Усе сталося ввечері. Леся сиділа на маленькому стільчику, обпершись чолом об теплий бік Ромашки, і чудувалася тому, як красиво стікає молоко в дійницю. Тоненькі цівочки розчинялися в білому, збиваючи легку, повітряну піну. Цікаво, а в морі вона така сама ніжна? Леся сама собі всміхнулася з-під пов’язаної хустки, бо моря не бачила жодного разу, хіба тільки в телевізорі.
Хоч… одного разу їй наснилося, як вона йде по гострому камінні. Камінців було багато. Великих і маленьких. Вони чимось скидалися на гострі зуби, тому йти було боляче. І коли вже остаточно захотілося спинитися, вух торкнувся шепіт. Леся ступила кілька останніх кроків й опинилася коло води. Дівчина кілька хвилин стояла, не дихаючи, щоб не сполохати ніжності. Море. То було воно. Сховане від людей за гострим камінням. Пестливе й лагідне. Вкрите білою-білою піною.
— Няв.
Дівча зиркнуло на рудого красеня. Ну от. Сполохав видиво. Десь під стелею на жердинах заквоктало птаство. Зі щілини висунув рожевого п’ятачка кабанчик і голосно рохнув.
— Мурку, ти капосник. Усіх розтривожив!
Але статечний кіт і оком не кліпнув. Навпаки, задерши хвоста, заходився тертися об ноги, випрошуючи вечерю.
— Та дам-дам, нетерплячий який! Зачекай!
— Лесю…
— Що, бабусю?
Старенька тривожно сіпала край фартуха.
— Теє… Там Віка прийшла до тебе.
— Зараз додою.
— Ні, доню, облиш. Я закінчу.
— Щось сталося?
— Еге.
Побачивши подругу, Леся збагнула, що все серйозно. Дівча гірко рюмсало й навіть не намагалося опанувати себе. Леся чи не вперше за кілька останніх років бачила подругу такою.
— Віко!..
— Лесю, він повернувся!..
— Хто?!
— Батько!..
І тиша. Подружки з переляку видряпалися чомусь аж на піч, згорнулися двома клубочками, міцно притиснувшись одна до одної. Немов тут можна було сховатися… А їм тим часом здалося, що вони повернулися в минуле чи, точніше, впали в колишню яму.
— Прийшов. Страшний такий. Його ж випустили близько п’яти років тому. Не з’являвся ж. Десь носило, а це прибило до нашого берега. Лесю… мамка й так зривається час від часу, а тепер що буде?
Леся гладила плече й втішала якимось дурнуватим:
— Ну-ну… Нічого не буде…
— Господи! Я коли побачила, то думала, що паралізувало. Правда! Стою, а поворухнутися не можу. А він беззубим ротом усміхається: мовляв, донечко ріднесенька, зустрічай блудного тата. Бр-р-р. Худе. Сіре. Смердюче. На ногах хитається, ще й друзяк із собою притяг. Уявляєш? Парочка. Хома та Одарочка. П’яниці чи наркомани, я навіть не розшолопала. Капець! Лесю, це капець!
— А може, вони підуть?
— Куди? Якби ж їм було куди йти! По наші душечки припхалися. Чи по мою. Мамка спершу була розгубилася, а потім, уяви, стіл почала накривати. Сидять тепер, зустріч запивають! А я? Лесю, а як же я?
Леся мовчала.
— Хоч додому не потикайся зовсім.
— Слухай, ну це ж не кінець світу! Ти ж он скоро вчитися поїдеш. І кімнату в гуртожитку дали вже.
— А жити як? За що? Це ж додому зась! Нема дому! Не-ма! Ні харчів, ні навіть копійчаної підтримки! І мамки шкода! Зіп’ється ж. Пропаде з тією наволоччю.
— А як ні?
— Ой, Лесю-Лесю!.. Капець! Як його… звичайний!
Тієї ночі, коли темрява огорнула Бувальці непроглядною ковдрою, дівчата вирушили на звіди, щоб забрати такі-сякі речі. Віка лишалася жити в Лесі аж до самісінького навчання. Бабуся Зоя перечити не стала, сама й запропонувала дитині. А коли заснула, то дівчата тихцем вислизнули з хати. Страшно було обом, аж колінця трусилися, зуба із зубом звести не могли, однак треба було забрати речі негайно, а то гості могли все за копійки розпродати. Може, і не завтра, але, крий Боже, пожежа… чи ще щось. П’яна компанія — що атомна зброя. Потенціал знищення вражає.
— Тссс!
— Сплять?
— Еге. Сопуть рівно. Поснули, значить.
— І двері лишили навстіж.
— Отож. Заходь та винось.
Дві тіні майнули у відчинені двері, за порогом завмерли, щоб очі призвичаїлися до темряви. Стояли кілька хвилин, затим Віка обережно вийняла крихітного ліхтарика й увімкнула. Тьмяний струмінь розітнув темряву, вихопивши пусту пляшку на підлозі.
— Ото вже!..
— Тссс!
Кілька кроків до шафи, тоненький скрип дверцят — і в картаті сумки скинуто вміст кількох поличок, знято з плічок зимову куртку, узято навпомацки взуття.
— Там гроші були ще… під матрацом…
— А може, не треба?
— Усе одно проп’ють.
Дівчата йдуть до ліжка, неначе мінним полем. Колотяться. Ледь дихають, а коли підходять, Віка тремтливою рукою наводить ліхтарика й мало не впускає.
— Боженьку!..
На широкому ліжку лежать переплетені між собою тіла. Голі-голісінькі. Усі чотири.
— Мамочко!..
— Ш-ш-ш. Ходімо.
Леся виводить подругу з будинку за руку, мов малу дитину, лишає надворі, повертається за речами, виносить по черзі дві сумки і вже на свіжому повітрі розуміє, що ледь стримується, щоб не виригати просто собі під ноги. Щоки, вуха, руки палають. Відчуття таке, ніби хто жаром обки`дав — і тепер на тілі скрізь опіки.
— Віко, ходімо!
— Як вона могла? Як?
— Ходімо, чуєш?! Ну їх, і гроші ті хай лишаються!
— Та які гроші? Вона ж мені мати!
Заснути не вдавалося до ранку. Тільки-но заплющували очі, перед ними спливала картинка голих тіл у сороміцьких позах. Віка голосила, заховавши обличчя в подушку. Голосила й кусала до крові губи, щоб жодним звуком не виказати свого розпачу. Поїхати б звідси якнайшвидше! Виїхати б назавжди! Щоб ніхто, жодна жива душе не ткнула в спину пальцем! Відтепер вона сирота. Без роду й племені. Краще вже так… Нехай так, аніж…
Коли виснажену подругу знеміг сон, Леся ще довго лежала з розплющеними очима. Довкола стояла темінь, густа, як чорнило. Вона навіть хиталася з боку в бік. Дівчина знала: розгледіти щось крізь неї годі. Та й дивитися не було на що, просто… очі заплющувати було лячно.
Про Віку не згадали ні назавтра, ні через день. Зате гаряча новина практично підірвала Бувальці. Жінкам аж язики боліли. Ану ж кілька днів поговори без упину! А як не говорити? Коли таке коїться? Повернувся Одновусий, із собою таких, як сам, привіз, і тепер гуляють із ранку до ночі всією тепленькою компанією. Виціловуються на очах в односельців без страху та сорому. Гигочуть без упину. Танці влаштовують, та ще й такі!.. У цьому місці чоловіки всміхалися ласо… і спльовували для годиться, щоб від жінок не дістати в потилицю. Ото житуха!
Віка беззвучно плакала. Виявляється, сльози бувають німі, але від того робиться ще страшніше. Леся спостерігала за подругою, за тим, як вона весь час дивилася в одну точку, точніше, у нікуди, і дивувалася, звідки стільки сліз? Де вони беруться? Очі червоні, спухлі, уже й не очі, а щілинки, а все одно з ранку до ночі мокрі.
— Ш-ш-ш! Вікусю, ну не можна так!. Годі, дитино!
Але ні вмовляння бабці Зої, ні аргументи тітки Дусі, ні навіть Лесині втішання не діяли. Голосило дівча, до рота нічого не брало, на їжу й не дивилося. Ото води вип’є та й голосить мовчки.
— Господи, Боже мій! Та що ж робити з дівчиною?!
— Зоє, нічого. Бачиш же, не зарадиш, то хай сама відійде.
— Пресвята Діво!.. Ще захворіє. Он уже сіра яка!
— Ой, Зоє, у неї нині, мабуть, і душа сіра.
— Йой-йой, Галька окаянна! Ото витворила!..
Галька прийшла на четвертий день. Зранку. Доки ще не встигла налигатися. Новоприбулі гості саме розгледіли, що дівчати нема, а татко й узагалі в спину виштовхав, наказавши повернути рідну кровинку до хати. Галька знала, що не варто, однак перечити не стала, бо завинила перед дочкою, ще й як завинила! Тому стояла мовчки, довго, хвилин з десять, очі в підлогу втупивши. Зрештою не стрималася бабця Зоя:
