Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
Одноока Мама наказала мені повернутися до Тоцького. Ми сидимо на кухні і мирно сьорбаємо чай. Як дві подруги.
— Ти повернешся до Тоцького, але тільки для приманки, — Одноока Мама грубо викладає план. — Я можу обійтися і без тебе, але саме проблема в тобі. Пам'ятаєш той циганський общак. Він дійсно існує. Ні, тобі не треба випитувати, де він. Я все знала давно. Чому рячишся на мене, мов колгоспна дурочка? Це твій посаг… Твоя перепустка в інше життя…
— К-х-м, — кашляю.
— Ніколи не запитуй, чому робиться так чи інакше. На все є відповідь. А на відповідь тисячі запитань. Дурнувате покоління, — вона куйовдить мені голову, як я Ростиславу.
— Решту я зроблю сама. А ти довершиш діло до кінця. Забереш посаг, милого і вшиєшся під три чорти. Тільки не тягни з ним сюсі-масюсі. Тоцький не такий, як той Тоцький, а ватага патлатих житомирських циган мчить на космічній швидкості до столиці. Золото, камінчики він ховав з Фармагеєм у картриджах…
Мене розпирає зі сміху, навіть стіни сміються. Але я утримуюся і кричу:
— Тоцький, хочу масаж, солярій і ванну з шампанським, — закидаю шалика, наче примадонна боа, і вшиваюся з квартири Одноокої Мами, під руку з Тоцьким.
— Якого милого? — запитую на виході.
— Дурепа, хіба їх мало, — Одноока Мама сміється гортанно, нахабно, від чого Тоцький робиться маленьким. Мов горобець, і зараз вилетить у прочинену кватирку.
Зимова столиця ще більше нагадує провінцію якоїсь імперії. Тоцький муркоче і гладить мені руку. Потім кривить ротика.
— А чим… Чим це від тебе так смердить?
— Сракою, — відповідаю.
Тоцький глухне. Тоцький задоволено гигоче.
А потім час зупинився. Дивина, але дні стали гумовими, гуняво непроникними. Ми живемо відчужено: дід, баба, я. Дід доходить від чахотки. І я виписала йому доброго лікаря, але звільнила, надававши по писку. Він тільки далі заганяв старого в могилу. Нехай сам туди сходить, а не з допомогою якогось урода. І тільки пощез Ростислав. Зник, як і його ідея. Найреальніший чоловік у моєму житті і цій історії. Втрата тисячі баксів звела його з провидінням. І таке буває, думаю я зараз. Усе повернулося, і світ тюряги, що за вікнами, зараз нічим не відрізняється від нашого діда з бабою кубла. Всі говорять, що треба лишатися людиною, любити ближнього. Як? Раком? Боком? У рота? У позі дев'ятки? Із садомазохістським кнутом? З ящика тарабанить несосвітенний бред. Я почала читати і на дзвоники Тоцького відповідаю, коли заманеться. Зараз я виходжу з ним у світ. Але виходити не дуже хочеться. А потім… Потім мені сняться безмежні простори води і міст. І той чоловік… Все було загальмовано… повільно і звично. І нічого не хотілося, наче знаєш, чим усе закінчиться. Як казав Ростислав, доки прийде Христос, нам треба міцно попрацювати. Як? Кайлом? Передком чи задницею? По-моєму, життя вибиває з тебе стільки гівна, що встигай за собою прибирати. Ото вона і є, безкінечна марудна робота.
А потім опера. Хор англійських хлопчиків. Цього Тоцький не міг пропустити. Туди ще таких слинявих наперлося. Він пітнів, рвав куценькими пальчиками комірця, бідака, лапав мене за коліна. Коліна у мене гострі. Майже хлопчачі. Я спустилася до буфету і виглушила велетенський фужер червоного вина. Запитала у бармена, а чим різниться запах із жопи у жінки від запаху у мужика. Він задумався. І не відповів. Налив ще сто грамів першокласного коньяку. Ми разом випили. Він тицьнув мені телефон. З барменами у мене завжди складалося. Якщо все буде о'кей, то знайду собі на старість бармена. І тут я побачила на тому кінці свою старість. Облізла лесбіянка в боа, з манірними порухами. Блін, колишня кінодіва. Я показала їй язика і замовила ще сто коньяку. Згори овації. Як грім у каналізаційних трубах. Хлопчиків! Зараз не кожен любить хлопчиків, розмишляю я. Раніше, от з десяток років тому, то точно. А нині дозволяють собі. Англійських. Італійських. Китайських. Гермафродитів. Кентаврів. Корів. Биків. Дірку в джакузі. Я вже п'ю в підвалі з технічними працівниками і танцюю канкан у вечірній сукні за двадцять штук. І ось я вже на тому кінці міста, в авто Тоцького, якийсь мудак хропе на сидінні. Я дивлюся на годинника і констатую, що кінець року. Сьогодні кінець старого року.
Потім усе склалося не так, з вини Макса і Лу. Але життя не плівка, що можна перекрутити назад. Хоча неприємності настирно повторюються з року в рік. Мов клони. Хіба справедливо? У Тоцького я застала тільки його голову. Я ще провела з ним старий рік, виглушивши стаканюру віскі. А далі я зустріла Алекса. До цього все сказане правда, підписуюся, якщо не кров'ю, так самі знаєте чим. Ми повторюємося самі, як у галюцинаціях Алекса. Я кохаю його і можу дати відповідь чому. Він такий же неприкаяний. Мало, то спробуйте подолати земне тяжіння. Вам під силу взяти себе за патли, піднятися і подивитися на себе, як на кусок лайна.
Ми живемо у нашому великому домі, майже безмежно щасливі, бо ніхто нам не заважає, окрім моєї Алли. Напевне, необхідно при народженні дітей убивати матерів, ну, якщо вам це не подобається, щоб ви не впадали в істерику, відправляти на якийсь острів у Тихому океані, де б їх жерли червонопикі людоїди. Як вам така версія?
Тільки-но я відчула смак шкіри коханого чоловіка, це стерво затягнуло в наш дім весь бруд, що позбирало за всі роки: відставних і ні генералів, чиновників усіляких ґатунків, простих менеджерів, з репутаціями, підписаними ще гиблішими покидьками. Якщо до цього у нас був затишний куточок, то він перетворився на справжнісіньке пекло. Якщо таке пекло, тоді який рай? Ви не задумувалися над цим? Алла сказала, що бажає мені щастя, вона… Не як мати. Дякую. Якщо я народилася в конюшні, то я що — кінь? Умовності — це виконання ритуалу. Як поганське жертвоприношення. Не знаєте, чому Бог відмовився від подібного експерименту? Бо ви б наклепали жертовників по всій землі. І убивали, і убивали, і убивали. З національною ідеєю, як Тоцький, чи без ідеї. Ідеям зараз ніхто не вірить. Ідеї виникають тільки в рубанні грошей і знищенні свого ближнього сусіда. А це стерво заявляє, що вона мені мати. Що вона дбала… Нехай дбає нині на дні водосховища. Саме там її трупаку місце.
Лежимо на самому дні басейну. Далі нікуди. Рот у Алекса усміхається і втягує в легені воду. Випірнати? Немає ніякої потреби. Під нами вода, над нами вода, скрізь вода. Чиїсь цупкі руки витягують нас на поверхню. Залиблена пика Ростислава. Алла ще гріється на сонечку. Без нічого, ніяких умовностей. Відставний маршал у неї біля ніг чухає пузо. Ми губимо із зору Ростислава. Щасливо сміється. І думаємо. Що робити з цими покидьками. Що з дня в день заповнюють наші кімнати; вони знову хряцають, серуть, де попало, щоб на ранок чемно виїхати, а натомість завалять інші. Ми повсюди шукаємо Ростислава, натикаючись на скрючені, забльовані тіла, що у напівзабутті виголошують промови не згірш того, котрого ми шукаємо. Поверх за поверхом, квадратний метр за квадратним. Алекс вирубається. Я йому підсипала у вино якоїсь наркоти, щоб він не виписав на божевільну суму моїй матусі чек. Ростислава ніде не видно. Ми з китаянкою беремо Алекса і перетягуємо до «хаммера». Повертаємося назад. Оглодки валяються, як і валялися. Ми кричимо на всю горлянку. Гола Алла, вся у кремові для засмаги. Танцює на краю басейну. Вона відкорковує пляшку, разом з товстопузим маршалом летить у воду. Ми повертаємося у безлюдь степу, до машини. Нікого. Навіть машини. Алекс поїхав. І я починаю молитися. За багато років молитися. Щоб нічого, нічого з ним, Господи, не трапилося.
Ми чекаємо. Посеред забльованих тіл, серед криків. Хто кричить? — запитує Ранкове Сонце. А мені хоч і всі хором і під кулеметним вогнем. На сковорідці у пеклі. В казанах зі смолою. Господи, не посилай мене до раю, пекла, якщо вся ця погань несподівано опиниться там. Можеш же ти мені віднайти персональне місце. Ти ж добрий. Врятуєш мені Алекса. Я дурна, дурна шльондра, яка спробувала жити по-інакшому. Хто кричить? — повторює Ранкове Сонце.
Нарешті ми зводимося і йдемо подивитися, хто волає. Більше нікому. Маршал вгризається Дракулою в груди Алли. Одним блискавичним, як на параді, порухом засовує руку в піхву і витягує всі її причандали. Вода буряковіє.
