Квiти Содому - Ульяненко Олесь (читаем книги txt) 📗
— Як так? — передразнюю його.
Ростислав сопе носом.
— Я хочу дещо тобі показати. Ходім зі мною.
— Ні, — відповідаю, навчена гірким досвідом з придурками, — неси сюди.
Ростислав ковзає поглядом по моїй голій спині.
— Залаз, — скромно говорить він.
За півгодини він заявляється з книгою і ватманом. Я сідаю, схрестивши ноги по-турецькому, вибиваю з пачки сигарету, підсмалюю. Він осудливо дивиться на мене, говорить:
— Клаще не тлеба.
— Чого і що не треба, Ростиславе? Що ти тут мені мізки париш!
Він підсідає без дозволу до мене, я чую, як у нього вібрують ніздрі, вдихаючи жіночий запах.
— Це сьома книга Мойсея, яку мені плислали з Амелики.
— А є така?
— Є.
— Тоді давай, чеши, пацан, далі, — затягуючись говорю, а сама думаю: аби дала йому, то, напевне, в його мізках і його макітрі взагалі коротнуло б, і він би, гляди, не збивав шпигунів з дахів цеглинняччям, а зробився б, хоча б у найгіршому разі, генералом де Голлем, а ні, так задрипаним філософом. А його, бідака, дивись куди понесло. Ану ша, подруга, далеко зайшла. Чому ти вріпила в голову, що клепки у нього з-за тебе повибивало? Просто подобаюся йому, а клепки полетіли у нього давно.
Ми надто мало живемо у цьому світі, щоб до кінця зрозуміти його, але досить для того, щоб він тобі остогид. Днями, не відповідаючи на телефонні дзвінки Тоцького, я ходила і заглядала в обличчя людей, що потоками виливалися з дірок своїх сховищ. У них на обличчях просвічувався осяйний кінець. Смерть не може бути нещасливою. Від одного лиха до іншого — ось що наше паскудне життя. У Ростика течуть сльози, і холодний вітер обдимає його зсутулену постать. Початок осені. Початок суму і радості, бо тепло скоро поглине холодна крига. На вулицях свято. Свято кипить. Потоки людей, потоки води, потоки селю — скоро все перемішається, і тут нічого не лишиться, навіть дохлої риби. Що зі мною трапиться після цього останнього карнавалу, влаштованого невідомо ким, нами, Богом чи вічною його карикатурою, мене не обходить. Як не обходить Алекса, як не обходить Ростислава, що стоїть на греблі, підставляючи під вітер сльозаві очі. Якщо ці не можуть жити, то хто тоді повинен… Альфа і Омега. Так сказав Ростислав. Початок і кінець. Я з собою нічого не візьму з цього світу. Нічого. Сонце буде сходити над мертвими водами, а я, слава Тобі, нічого вже не бачитиму. Ми надто мало живемо, але встигаємо прив'язатися до вигаданого і до неіснуючого, що хворобою засіло в наших підкірках, і вибити ту почвару неможливо. Але все життя, моє коротке життя, не зачепилося корінням за цей яскравий дивовижний світ. Так, я покидаю його, майже нічого не знаючи, сліпим дитям покидаю я його… На екрані якась дамочка годує свого песика, потім Хрущов, Кеннеді, обдовбаний араб стріляє з вежі по натовпу, чорні квартали задихаються в ще чорнішому диму… Ще там, у чорта, що… міста падають, як доміно… Клац… Ще якась тягомотина… Та-а-к, у цього життя, нашого життя, гадаю, оптимістичніший кінець, ніж у тих, хто лишився на екрані, поза…
Я трушу головою. Який, у біса, Алекс? Я намагаюся дістатися кутка пам'яті. Але там виключили світло. Провалля, холодне фіолетове провалля. Благе обличчя Ростислава.
— Ти мене слухаєш? — перепитує він.
— Так.
— Коли я читав книгу, цю книгу, мені влаз плийшла думка. Лозумієш. Звести всі лінії в один вузол. А потім, — він махнув рукою руба. — І лозрубати.
Ростислав розвернув ватман.
— Що це? — запитала я, засмалюючи чергову сигарету.
— Це план пелеходу…
— Якого переходу?
— Туди, — і він тицьнув пальцем догори.
— Не валяй дурня. У мене болить голова! — закричала я, що бувало дуже рідко, а нині досить часто повторювалося. Від цього все навколо зробилося смішним та мініатюрним, наче справді вуличні казкові вежі перейшли до цього гробосховища. А Ростислав уперто став роз'яснювати. Я втикала у тєлік, упіввуха слухала, нічого не говорила, смалила цигарку за цигаркою, так, що коли він закінчив базікати, у кімнаті ледь було видно наші обличчя. Ростислав почав спочатку плутано розказувати про часові пояси, про магнітні пояси, про біологічні цикли. Коротше, всю ту байду, що задвигають по ящику новоявлені пророки. Нарешті він дістався основного. У архітектурі є великі недоліки. Ага, вставила я свої п'ять, нарешті дійшло, моєму дідугану ніяк не дійде, та й пізно. Мовчи, перебив він мене. Кожна будівля уособлює епоху. Всі великі наші водосховища схожі, мов близнюки, з усіма недоліками і недобудовами. Якщо провести пряму лінію по всіх недоліках, то вона скрутиться в один вузол. Лишається одна точка, всього єдиний поштовх зіллє всі моря і ріки в одну велику стихію. І все. Цьому паскудному світові прийде кінець.
— І ти знаєш цю точку? — запитала я, продовжуючи давитися тютюновим димом.
— Так, — Ростислав позгрібав усі папери і вийшов. Ні, обернувся в проймі дверей. — Коли у тебе нічого не вийде, тоді звелнешся до мене. Хлистос сказав: я Альфа й Омега. Початок і Кінець. Все належить йому… — І вийшов.
— Таланить же мені на дебілів! — я, ще очманіла, сама не знати від чого, і, як сліпий порятунок, з одного божевілля в інше, набрала Однооку Маму.
Одноока Мама недовго слухала. Налила собі джину, і терпкий сосновий запах краплинами запахів розсипався кімнатою. Вітер надув занавіску. Вона по-чоловічому заклала руки за спину, пройшлася від стіни до стіни. Розвернула різко стільця і склала руки на бильці, схрестивши пальці так, що кісточки посиніли. Мама дістала портсигар, срібний, весь потемнілий від окису і бруду, розкрила його, витягла папіросу, здавила дудку зубами, перекусила ще раз, полізла за запальничкою. Жовтий вогник відбився тільки в одному оці, в тому, що було мертвим.
— І більше тобі нічого не кортить сказати, окрім того, що наплів тобі малохольний підар Тоцький? — Дим виповзав із щілини рота повільно, як і час витікав з мене, разом з потом.
— Hi. — Я порилася в сумочці, шукаючи сигарети.
— Ні, — луною повторила Мама.
— Так. Ні, значить… я більше нічого не знаю… Але я дізнаюся, де гроші… — затріщала я. І зразу переді мною сплив великомученицький образ моєї матусі Алли.
Одноока Мама затягнулася. Гіпертонічні вени на скронях запульсували. Вона ледь себе стримувала. Це означало, що я потрапила в десятку, або мені кранти, і мене в отому кориті розчинять разом із соляною кислотою.
— Невже, дурочка, ти подумала, я полізу мочити депутата за шматок воюючої пизди?
Мене прорвало. Я вхопила, що попало під руку, і жбурнула в Однооку Маму. Потім ще якийсь ковшик. Мама незворушно сиділа на стільці, лише ловко ухилялася. Нарешті я впала навкарачки, сіла. Розсміялася, розуміючи, що мені труба і так. Взяла сумку, дістала сигарети, закурила. Мама теж пихтіла, і ми так сиділи, доки віддалік не почули протяжний автомобільний сигнал.
— Добре, шуруй додому. А там видно буде. Або ти стерво, яких світ не бачив, або тобі просто… Не знаю, що тобі хочеться. Ніде, затям, мала, ніде немає кращого життя, як те, що ми собі побудували. І будь щаслива з того, що маєш. А ти ні фіга не маєш. Тому тікай світ за очі, а з Тоцьким у нас свої проблеми. — Вона на півдорозі обернулася. — Гроші на столі, якраз на таксі. Мені ніколи. Здзвонимося.
Після того Однооку Маму я не бачила. Я звикала без Тоцького, лише Ростислав нагадував мені про щось таке, що вибивало мене з ритму життя. Він вітався, знову плів про те, що сьогодні його в'язали і скручували двісті двадцять один чоловік, але він їх здужав. Дід кахикнув, так і не зрозумівши, що його улюблений учень з'їхав з котушок, баба, як завжди, промовчала. Мені Ростислав по-змовницькому підморгнув. Мене ледь не вивернуло. Значить, у моєму житті було щось таки реальне. Світ не відповідає нашим ілюзіям. Ріка, дерево, гребля, плач дитини. Жовта гладь води і нічого. Мене це не влаштовувало. Зовсім не влаштовувало. Тепер, окрім Тоцького, треба здихатися цього придурка. Але якщо він дійсно щось допетрав своєю дірявою каструлею, тоді що всім нам робити? Не рятувати ж Тоцького, упиряку Однооку Маму, Аллу, амнезованого часом діда. Безхребетну бабу. Чорти б їх забрали.
