Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗

«Ні, твереза українська жінка», – підморгнув мені Марат. «Ви б вкладалися спати, бо до церкви рано!» З цією вказівкою тітка Оля пішла з хати, навіть ходу змінила!

«Щоб ти знала, в Семеновича є не тільки хворобливий кіт та вразлива дружина, а ще й власна філософія». – «Складна?» – «Не дуже. В усьому потворному та огидному він звинувачує Чорнобиль, а за все прекрасне дякує природі. Тепер ти познайомилася з українськими язичницькими богами добра і зла». – «Тоді я спокійно вкладаюся спати! Добраніч».

Ще тільки почало світати, як тітка Оля мене розбудила. Вони схилилася наді мною. Її голова була обмотана чимось білим. Поряд стояв Марат з пергаментно-блідим, наче фаюмським, обличчям. «Щось сталося?» – запитала я. «Зараз я тобі все перекладу», – озвався Марат. Мені здалося, що він застогнав. «Уже час до церкви?» – «Мовчи! Вставай, вмий обличчя, пішли надвір». – «Та якось ще темно». – «Мовчи!» Вміли вони керувати, не дивно, що виграли війну. Я підвелася, вмилася, вийшла на подвір’я, тітка Оля намотала мені на голову якийсь рушник. «Що це?» – «Рушник! Мовчи, слухай. Як почуєш церковні дзвони, очі зведи до неба та проси: «Свята Покровонько, покрий мою головоньку». – «Що?» – «Марате! Переклади цій зневірі та нерозумаці». Марат мені переклав дослівно. «Для чого це?» – «Щоб вдало вийти заміж». – «Навіщо це мені?» – «От дурне дівчисько. І дитинку попроси – здорову та щасливу». Не послухатися я не могла, наче автомат промовила все це до неба, вдихаючи насичене осінніми спеціями повітря.

У церкві все було урочисто, багато хто був з квітами: жовті, червоні, помаранчеві квітки, калина, горобина, осіннє листя, суха травиця, сухі маківки, очерет. Люди віталися, роздивлялися одне одного, наче вперше бачили. Я запитала Марата, що це за феномен? Ну, ясно, коли дивляться на мене, іноземка, німкеня у вишиванці (мені дійсно дуже личило, тітка Оля ще й подарувала коралі), хіба вони своїх щодня не бачать? «Такими ошатними – ні. Знаєш, оце в мене враження таке, що наші люди вибори сприймають як релігійне свято. Особливо ті, що мають сільську культуру, до церкви привчені. Вибори в нас такі самі регулярні, як церковні свята. Призначаються на вихідні дні. Прокинувся раненько, умився, ошатно вдягнувся, чистий, як на сповідь, прийшов, задіяв себе в ритуалі, вийшов, задер обличчя догори – до неба чи до хреста, перехрестився, попросив собі легкої долі та й щоб наш переміг, а далі – пити».

«Далі пити?» – «Можеш навіть не сумніватися. Навіть напиватися». В мене запрацювала мобілка, прийшла смс, я думала, що мене приб’ють, кілька людей недоброзичливо зиркнули, але загалом не звернули уваги. Я бачила, що мобільні телефони є в усіх, у батюшки навіть дві трубки, одна, мабуть, для прямого зв’язку із Богом, але до церкви, напевне, їх ніхто не брав.

«До чужих у нас ставляться краще, користайся цим, але не зловживай», – підморгнув Марат. Смс була від дітей з музичної школи Лятошинського, вони повідомляли, що за годину там буде телебачення, і чи зможу я прийти, бо в готелі сказали, що мене немає.

Я розгублено подивилася на Марата. Він забрав телефон собі, вимкнув його і сказав, що зараз помовчимо, повторювати все будемо за батюшкою, щоб не зганьбитися. А далі він щось вигадає. «А мені що робити, я нічого не розумію?» – «Помолися за свого діда. Вона – матір, доносить до Нього про всіх синів. Гарні вони чи погані. Помолися за мир, за спокій. Мені здається, не просто так ти в цій церкві нині, в цій сорочці, в цій країні, з цими людьми. І я за твого діда помолюся. І за свою бабцю, невідомо де померлу і невідомо де поховану, десь поряд вони зараз. Розмовляють чи ні – ми зараз не дізнаємося, але поряд – точно. І ти за неї помолися, за Майю Гетман, як і я за Отто фон Вайхена». І я помолилася, як уміла.

На вулицю народ вийшов гомінким та піднесеним. Доносився жіночий сміх, хтось видавав заміж доньку. Не знаю, як я то зрозуміла, але зрозуміла, мабуть, тому що дівчину вітали, цілували, вона сором’язливо хихотіла, а старшу жінку, що тримала дівчину за руку, вітали ще пристрасніше та трохи штовхали. «Ну і що вони хотіли?» – запитала я в Марата, який щойно закінчив спілкуватися з дітьми та «відмазав» мене від телебачення. «Хотіли, щоб ти розписалася в книзі почесних гостей, а ще прийняла звання почесного викладача музичної школи». – «Слухай, як таке можливо? Я займалася музикою менше двох років, потім кинула, бо це не настільки мене цікавило, як я думала на початку». – «Чекай, але ж ти розумієшся на нотах, можеш щось зіграти?» – «На нотах розуміюся. І саме «щось» можу зіграти, кілька тактів якого-небудь примітивного маршу або початок етюду, і все». – «Цього цілком достатньо для почесного викладання. В нас академіками часом обирають людей, у яких взагалі немає вищої освіти, в крайньому випадку є куплений диплом. І ти знаєш, мало кого це так дивує, як оце зараз тебе».

Я розвела руками, бо не знала, як на це реагувати, треба сприймати це як абстракціонізм з національним колоритом. Раптом Марат зареготав, на нього озирнулося кілька людей. «З чого тебе так розібрало?» – «А я уявив собі твоє резюме. Ти в нас хто, LLM [15]?» – «Ні, бери вище, я – PhD [16]». – «Ще краще, бачу, як ти зазначаєш про свою освіту, місця роботи, вказуєш свої наукові розробки, можливо, авторство або співавторство книжок. І окремим рядком під титулом «інше» не без пихатості зазначаєш, що ти – почесний викладач першої музичної школи імені Лятошинського (м. Житомир)». Він умів розсмішити. Коли ми відсміялися, я побачила, як з натовпу люду виокремився один чолов’яга, згадалося, наче і в церкві він тримався осторонь. «Хто це?»

«Де?» Я показала. «А, бачу. Це – Фінка». – «Дивне ім’я». – «Це не ім’я, це прізвисько. Звати його Сергій, а Фінка він тому, що відсидів сім років за різанину, оце повернувся до рідних країв». – «Зрозуміло. Всі його бояться». – «Ще чого. Тут як мінімум у п’ятьох родинах такі сидільці. З Фінкою інший феномен. Він, розумієш, після відсидки не став пиячити, дівок псувати, різню та бійки влаштовувати, на інший строк не підписався, а почав працювати. В нього найбільше господарство. Кури, індики, кролі, свині, гуси. То він їх ріже, а не людей. Цілими днями гарує, спину не розгинає, в інше селище до магазину випивати не їздить, пропаща людина». – «Чого ж пропаща? Гордитися треба, він – переможець, хіба ні?» – «Не все так просто. От у Петра син з батьків знущається, гроші всі забирає. В Олени чоловік забиває її до каліцтва раз на місяць, Петричихин уже втретє сидить, і це нормально». Я здивовано мовчала. «Нормально, бо це логічно, природно, зрозуміло. А Фінка поводиться неприродно. Його ж заїжджим як зразковий приклад наводять. Односельці бісяться. Як то? Воно ж сиділо, воно ж бандит, воно має поводитися як бандит, а не вдавати з себе казна що. Ось такі мережані матерії, як любить говорити тітка Оля».

Хтось торкнувся мого рукава. Тітка Оля. «Пішли до Ориськи частуватися, поговориш з нею, як вийде». Дорогою тітка Оля розповіла про Ориську. У війну залишилася сиротою, було їй сімнадцять. І ходили до неї всі, бо вона не розуміла, як то відмовляти. Навіть хвойдою її ніхто не звав, бо вона все так робила, наче лікувала. Орисечка-сестричка. Хлопців з УПА вона звала «свої», радянських солдат «наші», німецьких «інші». Всі їй жалілися, вона всім стелила та й під усіма стелилася, але гріху на совісті не мала. Годувала всіх, все віддавала. Бувало, й битою була, але побої її вдачу не змінили. Цвірінькає щось як комаха або птах, голосу не підвищує, стогне тоненько, то й не соромилися її ні свої, ні наші, ні інші. Хто хотів – знущався, хто хотів – жалів.

Розмови з Орисею не вийшло, плакала вона, чи то від того, що щось згадувала, чи то від того, що згадати не могла. Діда за фотографією наче не впізнала. Натомість тітка Оля сказала, що дід дуже «видний мужчина і виглядає на тридцять років». Додому йшли стишені, я помітила кущі біля паркану тітки Олі, нерівні, недоглянуті. «У вас секатор є?» – «Все в нас є. Нащо тобі?» – «Кущі підстрижу». – «Сьогодні – гріх, а завтра не буде потреби, їх або Федорович, або Васильович підрівняють, поваляться нині, як хати свої шукати будуть. Не можна кущів чіпати, бо пораняться ці чорти старі». Я засміялася. «Все одно підріжу, і квіти ваші також». – «Нема тобі що робити. Навідай краще могилу діда, тут ніхто не дозволяє руйнувати, інколи матюк напишуть, то все приберуть хутко, щоб було чистесенько. Сама подивишся. А тепер я вас залишу». Тітка Оля зупинилася біля якоїсь хати. «До Семеновича?» – виявила кмітливість я. «Все, що треба, вона й без тебе розуміє», – кивнула в бік Марата тітка Оля.