Відлуння: від загиблого діда до померлого - Денисенко Лариса (книги без сокращений .TXT) 📗
«Ти сюди надовго?» – «Одну місію виконала, передала ноти Лятошинського до музичної школи. До речі, можеш подивитися, що написано на цій зворушливій табличці при вході. Я ніц не розумію…» – «Кхм. «Витирайте ноги» Дійсно, дуже зворушливо». Я засміялася. «Дякую. Ніколи б не подумала, хочеться вірити, що це написав сам Лятошинський. Ще буду в місті, а потім поїду в те село, біля якого поховано діда. Можливо, хтось щось пам’ятає». – «Слухай, маю до тебе пропозицію, вже так в нас складається. Моя мати походить з того села, в мене там залишилася бабина хата, там ніхто не живе, але за нею наглядає тітка Оля, а якщо тітка Оля за чимсь або кимсь наглядає, це багато про що свідчить. Можемо туди з’їздити сьогодні, походиш, порозпитуєш, і я також владнаю деякі свої справи. До того ж я побуду безкоштовним гідом та водієм. У мене машина. Твій пан Гриць може зав’язнути в своїх, тобто наших, бабах та родинній ковбасі. Присягаюся. Інакше я погано знаю наших дівчат і нашу ковбасу!»
Я погодилася, ми розрахувалися, Марат приніс мені піджак, ми всілися в його машину і вирушили в бік готелю. Я пакувалася, а Марат вирішував проблеми з моїм виїздом. Коли я підійшла до стійки, він ошелешив мене: «В тебе померла тітка, і тобі треба терміново виїхати на похорон». – «Моя тітка?» – «Так, уявна. Ти хочеш повернути назад свої кошти, що сплатила за добу?» – «Хочу». – «От і вибирай, або ти віддаєш землі уявну тітку, або вони не віддають тобі гроші!» – «Як це не віддають?» – «Запросто. Ти мусиш писати пояснювальну, чого тобі припекло виїжджати раніше запланованого. А ще заяву до бухгалтерії. Я все це за тебе напишу, бо ти зашиєшся, як кишені на твоєму піджаку. Але це зжере, за моїми припущеннями, близько 2 годин нашого часу». – «Я маю право на вільне пересування!» – «Правда? Подивися на неї». Марат вказав на ламіновану тітку, котра мене реєструвала при поселенні. «Ти думаєш, її колише те, що ти маєш якісь там права?» – «Або брехати, або платити за ненадану послугу?» – «Саме так. Видно, що ти правник, чудове формулювання». І я погодилася.
Марат не помилився, вони промурижили нас близько двох годин, після чого ледь не в обличчя жбурнули мені гроші. «Бінго!» – вигукнув Марат, я здала ключ і ми підійшли до машини. Саме там зі свого припаркованого «фольксвагена» вилазив пан Гриць. «Привіт, от і я, як обіцяв. А що тут у вас відбувається?» – «Я їду в село, де поховано мого діда. Тут усі справи завершила. Дуже вам дякую». – «З ним?» – кивнув у бік Марата пан Гриць. Марат усміхнувся. Я підтвердила, що саме з ним. Пан Гриць увіп’явся в мене таким поглядом, котрий пояснити було важко. Наче так дивляться батьки або сутенери на те, що підвладна жінка йде за обрій невідомо з ким. «Телефонуй, якщо що. Я тут ще дві доби», – сухо сказав мені пан Гриць і пішов у бік кондитерської.
Я перевела подих, сіла в машину. Мої речі вже були там. «Слухай, а це близько?» – запитала я в Марата, який погладжував кермо, наче улюблену тваринку. «Якщо вимірювати кілометрами – дуже близько, а якщо вимірювати дорогами – ні». – «Це як?» – «Зараз відчуєш». І я відчула. Коли ми заїжджали на подвір’я будинку, кожна кістка мого організму не те, що говорила до мене, вона мене крила матами на кількох мовах.
Глава тринадцята
Марат сказав, що буде перекладати для мене кожне слово, бо іншої нагоди наслухатися такого колориту в мене не буде, я миттєво погодилася, але кількахвилинні охання тітки Олі, як і її хоровод навколо Марата, були зрозумілими без перекладу. «Як добре, що підгадали так, що потрапите на свято! Добре, що задзвонив по дорозі, щоб мені було стіл чим накрити-наставити. Ти чисте спіднє маєш, дівчино?» Я кивнула. «Добре». Тітка Оля крутнулася і зникла, при цьому дивовижним чином вона встигла дати вказівки Марату зменшити вогонь на плиті, поставити на стіл кринку.
«Яке завтра свято?» – «Завтра святкова трійця». – «У вас це не влітку?» – «Не в тому розумінні. Завтра – день українського козацтва, день Української Повстанської Армії та Покрови Пресвятої Богородиці. Не уявляю, що з усього цього ти знаєш». – «Про козаків дуже умовно. Хоча в нас так іноді звуть українців. Про Пресвяту Богородицю ще менше, я не дуже релігійна. А щодо Української Повстанської Армії, я бачила хрест у Бабиному Яру, щось мене до нього привело, і тоді, і зараз не можу пояснити. Певне, енергетика». Я розповіла Марату про зустріч біля Хреста, дала прослухати вірша, він сказав, що вірш присвячений життю, можливо, навіть так і зветься, Марат точно не пам’ятав того.
Явилася тітка Оля, чепурна та ошатна, з білосніжною вигаптованою квітами, ромбами, дрібними візерунками червоного та чорного кольору кофтиною, котру вона обережно несла перед собою на плічках. Я не встигла запитати, що це за краса, як тітка Оля приклала цю красу до мене. «Як на тебе шито!» – «Це мені?» Кофтина була дивовижна. Пишні рукави були згори розшиті складними ромбами, далі йшли соковиті, яскраві червоні лілії, трохи нижче невеликі чотирипелюсткові квітки, розкриті, пишні троянди на полиці, що підкреслювала груди, такі саме на манжетах. Не знаю чому, але згадалася Ліля Манюк. «Звичайно, що тобі, ти маєш нормально вбратися до церкви».
«Ми йдемо до церкви?» – «Аякже. Завтра велике свято. Кілька свят. Маратик розповів тобі?» – «Трохи». – «Завтра буде більше, і співати будемо, і частуватися». – «Та мені б хотілося до могили діда сходили і ще поговорити з тими… хто вижив тоді. Тут». – «Не нервуйся так, дитино, все встигнеш. У нас тут не місто, молоко скисає на четверту добу, якщо на сонце не виставити, ніхто вмирати не поспішає, навіть п’яниці». Тітка Оля гигикнула. «А з ким тобі говорити – ще подумати треба. Мало хто дожив. Іван Коцаруба, то він воював у складі Степового фронту, не було його тут, Орися Козорізиха ще жива, але трохи непритомна. Вона і дівкою була кукукнута, а зараз ми всі вирівнялися, всі трохи того, вже краще її розуміємо. І ще Валя Кукурудза, але вона працює цілодобово, господарство велике, але я про тебе кілька слів скажу завтра в церкві. Але чого стовбичите? До столу!»
Я вперше їла вареники, що про них читала в листі діда… І надзвичайно смачні пиріжки з цибулею. Марат сказав, що оце вперше також куштував вареники з калиновим желе, тітка Оля гордовито зізналася, що на тому тижні експериментувала і всім сподобалося. «То ти прибула, щоб дізнатися про діда, який вмер там, але наче тут загинув. А навіщо?» – «Хочу розібратися в цій історії». Тітка Оля знову заохала, але не так, як тоді, коли зустрічала Марата. Не знала, що охання має різну інтонацію. «В нас про таке кажуть – дурна голова ногам спокою не дає». Марат перекладав. Він попередив мене, щоб я ні на що різко не реагувала, в перебуванні на селі є своя специфіка, котру, як таємницю далеких планет, – не кожному дано пізнати. «Моя мати цілковито з вами погоджується. А я вважаю, що мозок тільки тоді працює, коли ти його розминаєш, інакше запливе жиром і ти сам запливеш». – «І тіло краще працює тоді, коли ти його розминаєш», – зауважив Марат. «І пиріжки виходять гарні з того тіста, котре щонайменше дві години розминаєш», – додала тітка Оля. Пиріжки в неї були славні.
Після смачної вечері тітка Оля примостилася біля трюмо, завішаного гарними рушниками з виплетеними краєчками, фарбувала вії та рум’янилася. «Ти куди це зібралася?» – «До Семеновича, його жінка в місто подалася, то треба їстоньки занести». – «Так уже й треба?» – «А хто ще догляне краще за мене?» Тітка Оля підморгнула. «А ви що, залицяєтеся до одруженого?» – поцікавилася я. «Та яке там. Поки ні, але треба бути готовою. Бачиш, дружина в нього оглашенна. Кіт у неї захворів, наш ветеринар на свинях та коровах більше знається, хоча її кіт та ще свиня! То вона в місто подалася, Аргуса свого рятувати. А чоловіка тут напризволяще залишила». – «Ну то він чоловік, дасть собі раду, дорослий, здоровий». – «Доню, ти заміжня?» – «Ні». – «Була б заміжня – не верзла б тоді дурниць. Це кіт дасть собі раду, оце кілька сторіч вони собі раду дають і плодяться. А ці? Ти подивися на них, хворе через одне, п’янюче через одне, заслабле через одне, а скільки тих через одне збігаються? О, Матір Божа. Хай тобі щось путнє трапиться на шляху. Марат, доню, також при дружині, хіба ж не казав?» – «Тітко Олю! Та ми випадково познайомилися і нічого такого тут немає». – «Оце коли випадково, то це, як ти кажеш, нічого такого тут немає – швидко намальовується». Марат засміявся. Я його підтримала, бо сперечатися з тіткою Олею – собі дорожче. «Тітка Оля – феміністка?» – пошепки запитала я в Марата.
