Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
27. Моє ім'я — Кара
У домі повішеного єврея, насупивши брови, Шекюре лаяла мене на всі застави. Так, як вона каже, то я запросто міг і можу тикати свого кілка в роти усім черкескам, які зустрічалися мені в Тифлісі, кипчацьким лярвам, дешевим «нареченим» у караван-сараях, туркменським та перським удовам, стамбульським повіям, — їх нині безліч — мегрельським хвойдам, старим абхазьким і вірменським мегерам, — ті вміють залицятися — генуезьким і сирійським відьмам, двостатевим жінкам та хлопчикам із ненаситними очима. Але, як я смію пхати його в рота їй, Шекюре! Вкрай розлючена своїми фантазіями, вона не забула додати, що я волочився чи не з усіма повіями на Сході, від арабських жарких містечок до берегів Каспію, від Персії до Багдада й остаточно втратив сором, забувши, що на світі існують не тільки порочні жінки. Звідси випливає, що мої клятви в коханні — суцільне лицемірство.
На тлі ярих слів моєї коханої мій грішний інструмент, який я тримав у руці, дедалі блідішав. Я слухав її, і мені було соромно за свою поразку, за те становище, в яке потрапив. Однак дещо мене й радувало: 1. Я навіть не намагався відповідати Шекюре тим же гнівом і нищівними словами, як зазвичай чинив із іншими жінками, зазнавши невдачі. 2. В Шекюре аж надто багато здогадів про мої пригоди, отже її думки зайняті мною значно дужче, аніж я гадав.
Шекюре помітила, як мені стало гірко від того, що моїм бажанням знехтували. Тепер вона здавалася засмученою.
— Якщо ти справді мене кохаєш, то володій собою, будь шляхетним чоловіком і не ганьби жінку, щодо якої маєш серйозні наміри, — ніби вибачалася вона — ти не з тих крутіїв, які кують лихо, щоб одружитися зі мною. Тебе хто-небудь бачив?
— Ні.
Вона обернулася до дверей, ніби щось почула в чорному засніженому садку. Я заворожено дивився на її гарний профіль. Знадвору долинув якийсь шурхіт, і ми сполохано притихли, але двері лишилися зачиненими. Навіть у свої дванадцять років Шекюре знала більше, ніж я. Уже тоді в неї прокинулося відчуття забороненого, згадалося мені.
— Тут блукає привид повішеного юдея, — промовила вона.
— Ти сюди приходиш?
— Джини, привиди, примари… прилітають сюди з вітром, заполоняють цілий дім, їхні голоси линуть із мертвої тиші, вони говорять про все на світі. Нащо мені сюди ходити? Я чую їх.
— Шевкет водив мене сюди показати дохлого кота. А кіт утік.
— Ти зверз йому, нібито вбив його батька.
— Я цього не Казав. Він таке наговорив? Я ніколи б не вбив його батька, але хочу, аби Шевкет став моїм сином.
— Зізнайся: нащо ти йому це сказав?
— Він запитав мене: чи я коли-небудь когось убивав, я чесно відповів йому, що вбив двох людей.
— Аби похвалитися?
— І щоб похвалитися, і щоб сподобатися хлоп'якові, чию матір кохаю. Неважко здогадатися, що вона вдома звеселяє своїх малих башибузуків історіями про подвиги батька, хизуючись перед ними його трофеями.
— Вихваляйся далі! Малі тебе незлюбили!
— Шевкет — ні, зате Орхан любить, — з гордістю спростував я хибні судження Шекюре, — та я для обох заміню батька.
Ми зненацька здригнулися, неначе тінь чогось невідомого й невідворотного пробігла поміж нами в напівтемряві. Поза шкірою пішов мороз. Коли я отямився, то Шекюре схлипувала.
— В мого нещасного чоловіка є брат Хасан. Я два роки жила з ним та свекром під одним дахом, чекаючи чоловіка. Він закоханий у мене. Хасан уже запідозрив щось. Він скаженіє від думки про моє заміжжя з кимось іншим, а певніше — з тобою. Натякнув, що силоміць поверне назад до свого дому. Оскільки кадій не визнає мене вдовою, то вони зі свекром погрожують добитися свого від імені мого чоловіка. Їхнього нападу треба чекати щомиті. А мій батько, як і кадій, теж проти мого розлучення, бо боїться, що коли я отримаю свободу, то, знайшовши іншого чоловіка, покину його самого. Для батька ми з дітьми — єдина розрада його самотності після смерті мами. Ти житимеш разом із нами?
— Що ти маєш на увазі?
— Якщо ми одружимося, ти житимеш разом зі мною та батьком?
— Не знаю.
— Визначся спершу з цим. Повір: часу в тебе на роздуми небагато. Батько відчуває, що наближається лихо, і він не помиляється. Якщо Хасан зі всякими пройдами та яничарами оточать наш дім і потягнуть батька до кадія, ти засвідчиш, що бачив мого чоловіка мертвим? Ти прибув із Персії, і вони тобі повірять.
— Засвідчу, але я його не вбивав.
— Гаразд. Ти готовий заради моєї свободи разом зі ще кимось сказати кадію, що бачив, як мій муж, стікаючи кров'ю, загинув на полі бою в Персії?
— Серденько моє, цього я не бачив, але заради тебе готовий підтвердити.
— Ти любиш моїх дітей?
— Люблю.
— За що? Відповідай!
— Шевкета — за силу, рішучість, прямоту, гострий розум, упертість. Орхана — бо він ніжний, малий, кмітливий. Я люблю їх уже за те, що вони твої діти.
Моя кароока. Вона всміхалася зі слізьми в очах. Поспішаючи, ніби людина, котрій нетерпеливиться мати все й відразу, вона перейшла до наступної важливої теми:
— Ти повинен закінчити батькову книгу. Її необхідно вручити падишахові. Через цю книгу над нами нависли чорні хмари.
— А що ще вготував шайтан, окрім убивства Заріфаефенді?
Моє запитання було їй не до душі. Вона старалася видаватися одвертою, однак їй не вдавалося:
— Прибічники ерзурумійця Нусрета-ходжі поширюють чутки про безбожність та ґяурський стиль батькової книги. Маляри, охоплені заздрощами, плетуть інтриги один проти одного, так? Ти ж крутився в їхньому колі й знаєш про все краще від мене!
— Брат твого покійного чоловіка, — промовив я, — він має якесь відношення до цих художників, батькової книги й фанатиків Нусрета Ходжі? Чи він сам по собі?
— Ні. Він не пов'язаний із цим. Але страшенно розлючений.
— Коли ти жила разом із Хасаном, ви часто стикалися?
— Як у тісному домі.
Десь неподалік стривожено загарчали собаки.
Я не запитував Шекюре, чому її чоловік, уславлений воїн, володар стількох трофеїв і тимарів, поселив дружину в тісному домі зі своїм братом. Я боязко прошепотів до мого коханого дитяти:
— Чому ти побралася зі своїм чоловіком?
— Якби не з ним, то з іншим.
Це була правда. Шекюре відповіла чітко й коротко, не засмучуючи мене хвалебними піснями на честь свого чоловіка.
— Ти поїхав і не повертався. Образа стала ознакою твоєї любові, але ж озлоблене кохання тяжке і в нього немає майбутнього.
Теж правда, проте не причина її заміжжя з чоловіком-розбійником. Хоч би з її хитрого погляду, неважко було зрозуміти, що після мого зникнення зі Стамбула Шекюре забула мене, як і всі. Її лисяча брехня мала бодай трохи зцілити моє розбите серце, вона є виявом її добрих намірів, яким потрібно віддати належне, — подумалося мені, і я почав розповідати Шекюре, як під час моїх мандрів щохвилини згадував про неї, як тінь коханої щоночі, неначе привид, поверталася до мене. Я відкривав їй найпотаємніші глибини свого серця, чого не робив ніколи й нікому. Я нічого не вигадував і не обманював, та несподівано зловив себе на думці, що моя мова — нещира.
Я вперше в житті помітив: іноді, виносячи власні істини назовні, людина робиться нещирою. Це важливо зрозуміти, бо тоді можеш упіймати свої нефальшиві почуття та бажання. Найкращим прикладом, мабуть, є один із малярів — убивця. Візьмімо найбездоганніший малюнок, скажімо, малюнок коня: нехай він — неперевершене відтворення задуму Аллаха, нехай є найідеальнішим зразком наслідування великих древніх малярів, проте зображення скакуна може не передавати щирі відчуття обдарованого майстра в ті миті, коли його пензель торкався паперу. Щирість маляра або просто таких смиренних рабів Аллаха, як ми, проявляється не в часи піку майстерності й натхнення, а в хвилі помилок і розчарувань, коли спотикається язик. Я жагуче хотів Шекюре. Таке запаморочливе бажання прокидалося в мені ще тільки до однієї казвінської красуні з тонкими рисами обличчя та немов намальованими вустами. Я говорю це тим жінкам, котрі розчарувалися в мені. Наділена Аллахом життєвою мудрістю й гострим розумом, моя люба Шекюре усвідомлювала, які душевні муки, неначе тілесні тортури від китайських катів, я зніс заради кохання; і вона розуміла, що водночас, зустрівшись із нею через дванадцять років, я можу поводитися, як жалюгідний розпусник, чиї очі в темряві засліплені єдино пекучою пристрастю. У Нізамі вуста чарівної Ширін схожі на каламар, наповнений перлами.
