Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Багато для чого потрібні сни. В Португалії, де побувала бабця перекупки Естер, вважалося, що безбожники в снах кохаються з шайтаном. Якби в ті часи родичі Естер зреклися юдаїзму й оголосили себе християнами-католиками, як усі, то навіть це б їх не врятувало, кати-єзуїти з португальської церкви не повірили б їм. Нібито викриваючи полчища шайтанів і джинів, вони піддали рідню Естер тортурам і змусили всіх зізнатися в тому, чого не було: що бачать диявольські сни. Тоді там вирішили спалити кожного єврея. Отже, в Португалії сни допомагали людям злигуватися з шайтаном, давали привід для обвинувачень і вели єретиків на вогнища страт.

Сни стануть у пригоді в трьох випадках:

Алеф: ти щось хочеш. Проте дехто забороняє тобі й думати про власне бажання. Тоді ти кажеш: я це бачила вві сні. От і виходить, що ти хочеш домогтися свого, ніби й не бажаючи.

Ба: тобі треба комусь дозолити. Наприклад, звести на когось наклеп. Ти кажеш: мені снилося, що така-то ханим прелюбодіяла або такому-то паші доставляли купу глеків із вином. Байдуже, якщо тобі не повірять. Ти вже посіяла підозри.

Джім: ти чогось бажаєш, але сама не знаєш чого. Що ж, розказуєш заплутаний сон і його відразу тлумачать: тобі треба те й те, заміж, або дітей, або новий дім…

Ці фантазії аж ніяк не є картинами наших невигаданих снів. Кожен розповідає про свої нічні сни, які бачив серед білого дня, заради своїх корисливих міркувань. Тільки дурні ляпають язиком про те, що їм дарує ніч. Адже ж у такому разі з тебе або глузуватимуть, або, куди не поткнешся, пророчитимуть лихо, тлумачачи сон. Справжні сни ніхто не сприймає серйозно, навіть ті, хто їх бачить. Чи ви сприймаєте?

Коли я напівпошепки розказала батькові про свій сон, він спершу не погодився, що це вісник смерті мого чоловіка. Однак, повернувшись із похорону, дійшов висновку, що сон таки підтверджує загибель мого чоловіка. І в мій сон повірив кожен. Всі розцінили його мало не як офіційне оприлюднення загибелі мого чоловіка, який ніяк не вмирав чотири роки. А діти зрозуміли, що віднині вони осиротіли назавжди, й впали в розпач.

— Тобі щось наснилося? — запитала я Шевкета.

— Так, — усміхнувся він. — Тато не повернеться, але я на тобі женюся.

У Шевкета чорні очі, тонкий ніс, кремезні плечата. Він схожий на мене, а не на свого батька. Іноді я відчуваю себе винною, що не передала дітям батькову зовнішність, його широкий і високий лоб.

— Ну гаразд, іди пограйся з братом шаблею.

— Татовою старою шаблею?

— Так.

Дослухаючись до брязкоту шаблі, я довго стояла, втупившись у стелю, і намагалась позбутися своїх тривог, перебороти страх, що наростав усередині. Я спустилась на кухню й звернулася до Хайріє:

— Батько кілька раз просив юшки. Мабуть, пошлю тебе сьогодні на базар Кабарґа. І дістань кілька тих настил, які любить Шевкет. Де ти там їх ховаєш? Дай дітям.

Поки Шевкет наминав у кухні пастили, ми з Орханом піднялися нагору. Я обняла малого й поцілувала в шию.

— Ти геть упрів. А це звідки?

— Шевкет ударив дядьковою червоною шаблею.

— Посиніло, — я доторкнулася до його «рани». — Болить? Тому Шевкетові бракує клепки в голові. Послухай, що я тобі скажу. Ти розумний і хороший. У мене є до тебе невеличке прохання. Якщо ти мене послухаєшся, то я відкрию тобі одну таємницю, яку ніхто не знає, і Шевкет теж.

— А що треба зробити?

— Бачиш цей папірець? Піди в кімнату дідуся, і так, аби він не бачив, передай папірець Карі-ефенді. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Зробиш?

— А яку ти мені відкриєш таємницю?

— Спершу віднеси папірець, — промовила я, знову цілуючи хлоп'я в шийку, що пахла, ніби мускус.

Той запах дещо означав. Скільки разів це вже траплялося, й Хайріє довгенько не бере моїх дітей із собою до лазні. Шевкета почали збуджувати голі жінки, тому хлопчаки перестали туди ходити.

— А потім відкрию тобі таємницю, — чмокнула я його. — Ти розумненький, красень. Не те що Шевкет. Він навіть замахується на маму рукою.

— Я не понесу, — сказав Орхан, — я боюся Кари-ефенді. Він убив тата.

— Це Шевкет тобі наговорив? Ану мерщій поклич його!

Глянувши на моє розлючене обличчя, Орхан злякався і щодуху погнав наниз. Та, мабуть, він потішається над Шевкетом, бо той зараз дістане по своїй пустій довбешці. Обоє почервонілі, вони пригналися за хвилину. У Шевкета в одній руці — пастила, в другій — шабля.

— Ти сказав братові, що Кара-ефенді вбив вашого батька? Щоб я більше такого не чула в цьому домі. Кара-ефенді вас любить і поважає. Завдяки йому ви не ростимете безбатченками.

— Я не хочу, щоб він був моїм батьком. Я повернуся в наш дім до дядька Хасана й чекатиму тата, — різко випалив Шевкет.

Моє терпіння урвалося — я вперіщила йому ляпаса. Аж із його рук випала шабля.

— Хочу до тата! — розревівся Шевкет.

Та я почала ридати ще дужче, ніж він.

— Немає більше вашого татка, він ніколи не повернеться. Ви зосталися без батька. Чи вам не ясно, поганці?

Я притихла, бо так розголосилася, що могли ночу їй за стіною.

— Ми не поганці, — рюмсав Шевкет.

Ми плакали, поки виплакалися. Сльози розтопили моє серце, і я вже хлипала, аби лиш не покидало відчуття власної доброти. Схлипуючи, ми обнялися з дітьми й полягали в ліжко. Шевкет міцно притисся до моїх грудей. Іноді я відчуваю, що коли він отак притискається, то зовсім не спить. Мабуть, я б і заснула тут із дітьми, але мої думки розбурхав солодкий запах варених помаранчів, який долинав знизу. Я підскочила на ліжку й розбудила дітей.

— Біжіть на кухню, нехай Хайріє вас нагодує.

Я залишилася сама. Пішов сніг. Я помолилася Аллахові, благаючи допомогти мені. Потім розгорнула Куран-и Керім і перечитала слова сури «Алі Імран» [133] про те, що загиблих на праведній стезі Аллах забирає до себе, й мені стало спокійно на душі за чоловіка-небіжчика. Чи показував батько Карі останній досі незавершений малюнок, зображення нашого падишаха? Я чула: ця робота настільки реалістична, що той, хто гляне на малюнок, відразу перелякано відводить зір, бо йому здається, ніби подивився падишахові просто у вічі.

Я покликала Орхана й заціловувала його в голівку та шию мало не годину.

— Зараз непомітно від дідуся передай цього папірця Карі й нічого не бійся. Чуєш?

— У мене зуб хитається.

— Якщо хочеш, то я його вирву, коли повернешся. Ти притулишся до Кари, а він розгубиться й обійме тебе. Тоді ти спритно залишиш йому в руці папірця. Ясно?

— Я боюся.

— Немає чого боятися. Якщо не Кару, то кого б ти хотів мати татом?

— Дядька Хасана!

— Ти що — хочеш дядька Хасана?!

— Не хочу.

— Ну то біжи, золотко моє, мій розумний Орхане, а то я розсерджуся. А як станеш рюмсати, то розсерджуся ще дужче.

Він відчайдушно простяг свою малу ручку. Я всунула йому в кулачок складену в кілька разів цидулку. Мій Аллаху! Не залиш цих сиріт при битій дорозі, допоможи мені. Взявши Орхана за руку, я відвела його до дверей. На порозі він востаннє кинув на мене переляканий погляд.

Я ж повернулась у свій закуток і припала оком до шпарини: Орхан боязкими кроками минув передпокій, наблизився до Кари та дідуся й став мов укопаний. Так стояв, то озираючись назад і шукаючи мене, то придивляючись до шпарини. Потім почав плакати. А тоді з останніх сил кинувся до Кари в обійми. З поведінки Кари видно, що він прагне завоювати право на всиновлення моїх дітей. Коли Орхан ні з того ні з сього розрюмсався в його обіймах, Кара не розгубивсь. Він шукав папірець у руці малого.

Під здивованим поглядом діда Орхан повернувся назад. Я відразу схопила хлоп'я в обійми й розцілувала, відвела на кухню та насипала йому повні жмені його улюблених родзинок. А Хайріє я сказала:

— Бери дітей і рушайте до гавані Кадирґа, купиш там риби батькові на юшку. Ось тобі двадцять акче, а на здачу дорогою назад наберіть жовтого інжиру та сушеного кизилу. Це для Орхана. А для Шевкета візьмете леблебі [134] й суджук [135] із горіхами. Можете гуляти до вечірнього азану, якщо бажаєте, але пильнуй, аби малі не змерзли.