Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
Повій?
Слухай, ти зможеш не перебивати мене, поки я не закінчу? Витримаєш?
Можливо.
Ну так от. Котроїсь ночі влітку 88-го ми вкотре загрузли в невідомості: Горбач улаштував у Москві якусь нев’їбенно важливу для нього та всієї країни партійну конференцію, о сьомій вечора ми отримали заключні шматки його промови, але близько десятої, коли все нібито більш-менш налагоджувалося, телетайп вистукав попередження, що до виступу тов. Горбачова протягом кількох найближчих годин обов’язково передбачаються поправки. Якісь безконечно світлі голови в інформуправліннях, швидше за все, поки що божеволіли і не знали, як їм бути з механізмами гальмування та багатьма іншими слизькими темами того виступу. Близько опівночі, цілком за Телоніусом Монком, телетайп мляво ожив і почав видавати перші поправки. З усього випливало, що ламатимуть чи не кожне речення. Я сказав залетіли до ранку, а Васюн давай трохи розслабимося. Бо нам і справді світила велика пауза: поки прийдуть поправки, поки коректори їх повносять, поки лінотипістки повідливають їх у металі. Ми осідлали мотоцикл і погнали зле освітленим містом куди очі бачать. Тобто для мене це було куди очі бачать. Васюн же нісся єдино можливим курсом, яким проїхав би і з повиколюваними очима — по Пушкіна, повз парк і далі вперед у напрямку бамівських дев’ятиповерхівок. У нас є такий спальник, залізобетон, розпердуха і сморід, називається БАМ — це означає, що він десь аж на краю світу і для життя майже непридатний, хоч там і живуть якось десятки тисяч людей. Десь у його нетрях Васюн і сказав приїхали. Отже, він суне попереду у своїй чорній вітрівці та червоних спортивних штанах, я два кроки позаду. І все, що я знаю — ми йдемо пограти в дев’ятку. При цьому не уявляю собі не те що правил гри, а навіть і того, чим у неї грають — картами, кеглями чи шайбами. Ліфт, відома справа, не тягне, підіймаємося сходами пішки, все вище, здається, на саму гору, останній поверх. Або й не останній, хто розбере. Васюн штовхає двері одного з помешкань, і ми там. Але що означає там? Ти б ніколи не подумав — довгий-предовгий коридор, як він тільки міг влізти у цю малосімейку, а світла в ньому, як уночі в плацкартному вагоні — ну ти знаєш, саме настільки, щоб не заснути і не читати, саме настільки, аби повіситися. Те, що в армії називають дєжурним свєтом. І тепер ми вже крокуємо тим коридором, так само один за одним — Васюн і я, причому крокуємо якось незрозуміло довго, а звідусіль, тобто з боків і спереду — сплески криків, реготу, розмов, співів, геві-метал, квартет баяністів, пісні східних слов’ян, радіо «Промінь» і тому подібні шумові ефекти. Але ми все йдемо — і йдемо доти, поки не впираємось у двері, старезні різьблені двері, височенні, двостулкові і двохсотлітні, такі, що годилися б радше до якогось палаццо на Шевченка чи тодішнього Маяковського, але не до цієї бамівської нори, так от — за ними починаються кімнати, здоровенні покої — модерн, ампір — п’ять або й шість, і всюди товчеться якесь чоловіцтво, повно всіляких добряче засмальцьованих типів, з вигляду гробарів або тромбоністів, поміж ними часом сновигають якісь вислозаді тьотки з персоналу, хоч на 95 відсотків то все-таки суто чоловіча компанія, армія ночі. Так ми переходимо з кімнати в кімнату і я щоразу встигаю лише засікти, що в кожній з них — своя правда і сила і воля, бо тут насправді ціла імперія: і самогонний клуб, і конопляна курильня, і макова вітальня, і салон гральних автоматів, і однорукі бандити, і змагальня в наперстки, і російська рулетка, і стриптиз-голл, і домашній порнотеатр, і врешті той бордель з дев’яткою, тобто дев’ятьма вишикуваними в ряд голими дупами і нетерплячою голосною чергою, в якій кожен затискає в долоні свої спітнілі дев’ять рублів, усі однорублевими. Ясно, що Васюн тут же прилаштовується до хвоста черги і подає мені знак, мовляв, давай, пропихайся, ставай переді мною, зараз усе почнеться. Я спазматично думаю як би його не образити: мені зовсім не хочеться цього атракціону, у мене ж навіть не встане на стільки дуп відразу, тож у мить, коли він радісно спускає до колін свої червоні спортивні штани, я кричу йому щось типу зараз, зараз, я зараз — і прожогом вискакую через наступні двері, що б не підстерігало мене там, за ними, я ще чую спиною, як він гукає Юрік, не бійся, вони не триперні, але це вже останнє, що я від нього чую, далі мене цілком поглинає тиша, уявляєш, вистачає закрити за собою двері, як раптово все обривається і настає цілковита тиша. У глибині нового простору мене притягує велика світляна пляма. Отже, я йду на неї, на це світло, бо що мені залишається, і бачу в ньому стіл, а при столі когось, хто вже давно чекає на мене і заманює пальцем — ближче, мовляв, молодий чоловіче, ближче, ближче. І чим ближче я підходжу, тим з меншою певністю можу сказати, хто це — Він чи Вона, Ворожка чи Ворог. Але передусім ця скриня, чорна скриня завбільшки з дитячий ляльковий театр, по центру стола. Воно питається що, прийшов? І відразу запрошує мене дивитися всередину, я схиляюся над столом і зазираю через шпарину у тонкій, помальованій чорним стінці. Тоді відбувається щось таке, чого я досі не можу пояснити.
О, стає цікаво!
Ти обіцяв не перебивати, правда ж? Так от — усередині скриньки, виявляється, справжній театр, наприклад, львівська Опера чи щось тому подібне, і повна зала людей, і велетенський оркестр, десь із півтора сотні струнних, духових та ударних, причому не в ямі, а на сцені, і ще на сцені попереду оркестру стоїть блідий арлекин Віктор Морозов, як завжди, з гітарою і співає першу з «Трьох балад», він називає її «Трубач», хоч у мене цей вірш означений інакше — «Лемберзька катастрофа 1826 року», але як назва пісні це, звичайно, не працює, а «Трубач», безумовно, так. Найцікавіше, що він, Віктор, на той час і справді вже записав ту баладу на фірмі «Мелодія». Щоправда, цілком мінімалістично — гітара, голос і все, хоч цей голос після кожного куплету й поривається стати трубою. Але тут — цілий оркестр, 50 скрипок і віолончелей, Великий Звук, симфонічна ейфорія, ейфорійна симфонія. А далі стається вже цілком незбагненне. Я опиняюся там, на тій же сцені, і саме вчасно, в мить, коли Віктор доспівує перший куплет, а це може означати тільки одне — що я залишаю своє верхнє тіло назовні і проникаю всередину скриньки вже без нього, я протискаюся в ту саму шпарину, крізь яку щойно моє верхнє тіло на все це дивилося, так от, я встигаю протрубіти той програш, у мене в руці труба, бо Трубач — це, виявляється, я, і ми перетинаємо сцену нашою невеличкою посмертною групою, один трубач, двох жовнірів, кількох робітників, усе як і належиться, ми сходимо в яму, а потім усе глибше і глибше, з другої половини — протягом останніх трьох куплетів, починаючи від слів поховані під вежею, — балада звучить значно тихіше, оркестр навшпиньки покидає сцену цілими секстетами, голос Віктора віддаляється, тобто він лишається на поверхні сам із собою, це я віддаляюся, хоч я ще чую його — саме настільки, аби своєчасно відповідати з глибин програшем, бо ми ж ідемо вниз, у дедалі густіші сутінки, проходимо крізь усі можливі нашарування сміття, хламу, кераміки, золи, скелетів, глини, вапняків, слюди, ми дійшли до самого дна, до дна камінь, до останньої межі між корою та мантією, Боже, як темно, невже це буде саме так — цілковита, абсолютна, чиста, без жодної домішки темрява і нікого, нікого, нікого навколо, стільки темряви і стільки тиші жодному з нас не витримати, тож я реву і хриплю у рештки своєї труби, поки ще можу, я повторюю ту саму суремну фразу тисячу або й десять тисяч разів. І ця фраза, ця підземна відозва триває в мені аж до моменту, коли все обривається, але — що цікавіше — триває й після цього моменту. Пів на третю, ніч, ми несемося мотоциклом через цілком уже мертве місто і, ніби найзапекліші фанати якого-небудь «Урагану», розриваємо тишу зухвалим дуетом: він клаксонить, я дмухаю у пластмасовий деренчливий ріжок — ми класно розслабились і тепер повертаємось, ясно? Але якби не ці чорні крила вітрівки переді мною, то я б ще подумав, чи той, хто зараз клаксонить, насправді всього лише метранпаж газетного цеху.
