Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
А що з ним таке?
Просто ще того ж самого дня він, здається, проголосив початок чогось такого, що було назване пєрєстройкою. Мені здається, саме так — того самого дня, коли я лежав у гарячці, а мої друзі обнюхувалися коло львівського Оперного.
Чудово. Тоді я все-таки запитаю тебе про твою першу книжку. Це потрапляє в тему. Коли вона побачила світ?
Десь так у вересні 85-го.
Що все-таки трапилося? Чому ти прийняв цю гру, чому ти пішов назустріч Системі й погодився на офіційне видання твоєї книжки? Якщо я не помиляюся, вересень 85-го — це час, коли Система вбиває одного з ваших засуджених поетів.
Ти не помиляєшся. Саме так, вересень 85-го. Але не треба й мене робити співучасником цього вбивства.
Йдеться не про це. Я хотів би, щоб ти пояснив мені, як відбулася ця зміна — ти вирішуєш стати офіційним письменником.
Чорт забирай, а про що я тут сьогодні розповідаю увесь цей час?! Чи я до цих стін говорив?
Не треба нервувати. Йдеться не про звинувачення, як ти розумієш. Можливо, лише про коротке сформулювання, якесь узагальнення. Мене цікавлять формули.
Окей, дай мені спробувати. Отже, так. Поет, який вічно залишається наодинці із самим собою — це цікаво, але недостатньо. Мудреці вже нічого не пишуть — вони мовчать. Але якщо ти все-таки пишеш, то значить ти ще не мудрець і потребуєш розмови. Об’єктивно поет хоче, щоб його почули. Задля цього він може вдати, ніби приймає деякі правила тієї гри, що її веде Система. Зауваж: не гру як таку, а деякі її правила. І тут ще питання, хто кому йде назустріч. Або, як писав Неборак, це ще питання, хто за ким спостерігав. Той поет, якого знищили у вересні 85-го, Василь Стус, так само завжди думав про опублікування своїх віршів. Гаразд, це не моя справа — думав він чи не думав. Моя справа — це мій час. Той, до якого потрапив я. Цей час, починаючи ранніми 80-ми, але особливо 85-м роком, був чимраз більше несхожий на всі інші, попередні часи. Фішка не тільки в Горбачові чи пєрєстройці, а в тому, що Система вийшла з рівноваги. Це час до часу з ними, системами, трапляється — раз на тисячу років, наприклад. Це абсолютно фізичне явище, таке собі неминуче сходження з рейок. Тобто і фізичне, і метафізичне — два в одному. Моє щастя в тому, що я, у тому числі я, потрапив на це party. Усе розкручувалося дедалі катастрофічніше. У сенсі Прекрасної Катастрофи, звичайно. Спершу вони видали антиалкогольний указ, а відтак вибухнув Чорнобиль і все загорілося.
Ти пам’ятаєш ті дні?
Ха, як можна не пам’ятати? «Динамо» саме виграло Кубок кубків. 2 травня в Ліоні вони здєлалі «Атлетико» — 3:0. Коли на останніх хвилинах матчу Блоха, а потім Євтух забивали свої м’ячі, все навколо аж диміло від радості. І в ті самі хвилини Чорнобиль також димів, з гелікоптерів у реактор тупо сипали пісок, червону глину і свинець, а сотні пожежників отримували свої смертельні дози. Офіційну інформацію було затиснуто, пригадую лише малесеньку, з 5 газетних рядків, доверстку на останній шпальті святкового номера — мовляв, так, певні проблеми є, щось негаразд, але все під контролем, don’t worry, трудящі, вітаємо з першотравнем. Звичайно, існувало ще таке джерело, як західні радіоголоси, але хто б їх слухав? Я, наприклад, не слухав, бо не мав приймача відповідного класу з відповідною антеною.
«Якими були наші перші реакції? Зрозуміти їх — це зрозуміти, що означає боятися вітру, дощу, найзеленішої трави, боятися світла. Уже в перші дні травня багато хто з нас пережив близьку присутність іншої смерті — нечутної й невидимої, «смерті на виріст», розлитої повсюди, в садах і квітах, у водах і повітряних струменях, усередині жител, у надрах людських тіл, які зненацька засвітилися своєю тимчасовістю. Смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґеля — змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-який опір». Я процитував за тобою. Цей текст називається «Чорнобиль, мафія і я».
Ну так, звичайно. Коли я в ньому пишу про перші реакції, то це означає реакції дальших травневих днів. Десь під кінець першої декади травня стало ясно, що це жах. 9 і 10 травня я провів у Львові, де ми пиячили з приводу відразу двох ювілеїв — Неборака і Малковича. Вони якось майже водночас народилися, таке собі тимчасове перевиробництво поетів. Іван, тобто Малкович, ледве доїхав з Києва. Скидалося на те, що всі місця на потяги в західному напрямку моментально розкуплені, півміста намагалося кудись утекти.
«Втікалося переважно на захід, у нас чомусь завжди втікають на захід, але внаслідок існування залізної завіси цей захід обмежувався заходом України, сховане горами Закарпаття уявлялось такою собі Швейцарією, тож я ніколи не забуду ці переповнені вокзали, жінок з дітьми на руках, задуху, сварки, зімління вагітних, безнадійне і кількагодинне вистоювання в чергах до кас, фантастичні ціни у спекулянтів, липкий, вже майже смертний піт на обличчях і долонях».
І пилюку. Її носило вітром, недобрим і теплим, ніби альпійський фен. Від такого вітру починаються носові кровотечі. Але ми передусім пиячили, нас назбиралося з двадцятеро, якісь молоді поети, художники, пару музикантів, дівчата, якісь шльондри зі спортивної школи, ми засіли в підвалі під спілкою письменників і наливалися по саму зав’язку. Або й вище. Як там у моєму тексті, дослівно?
«Алкогольні прозріння спалахували в черепах і нутрощах одночасно — стояння перед лицем чогось великого і страшного відчулося майже фізіологічно».
Саме так. І оскільки ми були все-таки молодими поетами, то не могли не жартувати з приводу слів — таких, як світло, сяйво чи промені. Швидше за все, відтепер їх мусила б заборонити цензура. Ми не могли не жартувати з приводу тієї, іншої смерті. Бо що нам залишалося? Це особливе відчуття — припускати, що ти вже так чи інакше ковтнув свою пилинку світла і в тобі почалося, рушило, процеси пішли, невдовзі ти востаннє засвітишся зсередини і розпадешся на стронцієво-цезієві тільця. І як можна було не жартувати, коли радіо й телебачення уже настійливо рекомендували мешканцям міста і області щодня ретельно промивати волосся шампунем? Але поруч із радіо й телебаченням існувала ще одна — альтернативна інформаційна сфера: витоки, розмови, чутки. Згідно з нею, все червоне вино, а також йод і кальцій зосереджено в парткомах, усі дозиметри взяті під контроль першими відділами, вся онкологічна статистика — безпосередньо кагебе, а знайомі лікарі начебто пошепки радять знайомим вагітним жінкам почиститися, бо нічого доброго в них і так не народиться — хіба що музейні експонати. Ну так, діти. У березні в нас народився Тарас, тобто йому не було і двох місяців, коли все це сталося. Звісно, що найбільше ми боялися за нього і певний час навіть перестали бувати з ним на повітрі. Хоч потім вирішили, що невідомо, де більше радіації — назовні, всередині?
«…я часто й багато вивозив на прогулянку сина — до приміських озер, садів, до старого єврейського цвинтаря, до зруйнованого річкового млина — куди завгодно, подалі, геть з очей. Так було вигуляно з десяток нових віршів, слова "чорнобиль" немає в жодному з них…».
Але досить частими є натяки на світло і смерть. А також на буяння зелені. Вона того літа і справді так і поперла звідусіль — можливо, справді від радіації? Так ніби влаштувала нам прощальний сезон. Тому мені й писалося щось таке, як Кров переміниться. Цвіт на каштанах мине. // Ми поспішаємо жити, немов після мору. // Може, у тім і спасіння — пізнати цю пору, // ніби останнє цвітіння. Єдине. Одне. Або у «Повчальній травневій прогулянці», де з’являються приозерні городи і маленькі землевласники, що визбирують ранню і рясну полуницю, анітрохи не дивуючись
такій невблаганній земній родючості. Уявляєш — невблаганній родючості? Урожай смерті, полунична агонія. Ну і таке інше. Скажімо, «Футбол на монастирському подвір’ї» починається з того, що такої зелені не бачено сто років, а може й більше. Слід було тільки виразно наголосити слово такої. Або «Країна дітей», де знову з’являється це недобре світло: і згіркле світло плеще променево. Чому саме згіркле? Бо чорнобиль — це полин, а полин гіркий. І який там Павло Алеппський, яке ХVІІ століття? Але це занадто специфічно — ти не знаєш контексту.
