Заплакана Європа - Доляк Наталка (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
– Нічого собі діти, п’ють, як навіжені, – вставила Жужа.
Вона не раз бачила корінних мешканців цієї суворої країни у жалюгідному стані. П’яньма-п’янючі, валялися вони посеред засніжених вулиць маленького Міккелі, не випускаючи з рук напівпорожньої пляшки – найдорожчого, що мають на цьому світі. Таких серед місцевих було шістдесят відсотків, якщо не брати до уваги дітей. Алкоголіками опікувалися городяни, вбрані у темно-зелені комбінезони, з бетликами на грудях. Лагідно, аби, не приведи, Господи, не образити хворого, піднімали очманілого від оковитої співгромадянина, садовили до авта й везли у невідомому напрямку. Спочатку Людочка думала, що їх доправляють до поліції, витверезника чи відразу до буцегарні. Виявилося – зовсім ні. Ті люди у зелених костюмах – волонтери, на яких держава виділяє символічні кошти. Вони відповідають за визбирування по дорогах й тротуарах, парках та лісах знеможених аліків. На волонтерів покладалися обов’язки розвозити п’яничок по хатах й вкладати їх спати у власні холодні ліжечка. Кожен прихильник сорокаградусної мусив мати у нагрудній кишені ключ із цидулкою, на якій зазначалася точна адреса проживання заспиртованого тіла. Ще більше здивування у Людочки викликала інформація, що алкоголіки отримують на додаток до своєї щомісячної соціальної допомоги в розмірі 1500 марок ще й 100 щоденних на пляшку. Це щоб не спонукати бухариків до крадіжок. За законною сотнею щоранку шикувалася черга під муніципальним департаментом із соціального захисту населення.
– Ну, що є, то є. П’ють – це правда, – Рандо потер долонею об долоню й подивився на друга.
Той підморгнув до Людочки й пояснив:
– Ми й на цьому бізнес робимо. То що? Братимете щось?
– Не підганяй їх, Піотрас. Принесемо завтра сани. Розрахуються, тоді поговоримо, – Рандо нагадав другові про етикет.
Гості, обнявши по черзі Людочку, Миколу і навіть маленьку Женечку, подалися геть у темноту полярної ночі. Тут ця клята ніч не так давалася взнаки й не була такою довгою й виснажливо темною, як, скажімо, за полярним колом. Дехто розповідав, що там також живуть люди. І навіть доходили біженські припущення, що невдовзі почнуть будувати табори виключно на територіях під боком у дідуся Санти.
День, що тривав скупих чотири години й лише умовно називався днем, бо, скоріше, нагадував сутінки, нестерпно тиснув на психіку. Жужа вирішила оздоровитися за допомогою шопінгу й узялася переконувати чоловіка у необхідності придбання модних предметів розкоші.
– А давай купимо собі по шкіряній куртці? – сказала й миттєво пожалкувала.
– Давай відразу купимо по три куртки, по дві машини й на додачу французькі парфуми особисто для пані Люсінди. Що іще забажаєш? Закатай губу!
Людочка «закатала» та всілася писати додому. З того часу, як оселилися у Вісулахті, зв’язок із рідними налагодився. Почалося активне листування. Раз на місяць батьки дзвонили на телефон офісу, до якого зазвичай бігала сама лише Людочка, Микола не бажав ні з ким спілкуватися зі свого колишнього життя. До того ж його родичі не дзвонили ніколи, хоча листи писали. Точніше, писала сестра Олена.
Попри обіцянки приділяти увагу дитині, Микола не поспішав закидати собі на плечі такий немалий шмат роботи, віддаючи своїй апатії, песимізму та скигленню весь вільний від збирання по хатах «інформації» час, окрім нічного. Гаслом подружжя останнім часом стало: «Суперечки до смерті». Коля, як фізично сильніший, доводив свою правоту, хапаючи дружину за барки, злегка штовхаючи, замахуючись рукою. Люда воліла не спілкуватися з ним у такі хвилини, йшла надвір, аби на крижаному повітрі остудити розпалені пристрасті.
Мороз не давав лишатися назовні довше, ніж дві години. Жужа любила походжати занедбаним стадіоном, що входив до складу туристичного комплексу, який тепер використовувався як табір для біженців. Поле вщент укривав високий пухкий сніг, а бігова доріжка була щільно втоптана.
Люся вдягалася, як космонавт. Так само добренько вкутувала дівчинку, клала її на пластмасові пласкі санки синього кольору й волокла за мотузочку. Їй добре думалося-мріялося на цьому безлюдному клаптику землі. Женька швидко засинала від свіжого повітря, монотонного руху й хрускоту снігу. «Чап-чап-чап», – відлунювали Людочці у вухах кроки… На сьомому колі жінка спинилася, мов укопана. Попереду неї, в кінці стометрівки, виднівся чималий пакунок. Тьмяне світло не дозволяло Людмилі розгледіти знахідку докладніше. Трохи постоявши, повільно обвела поглядом сутінкову територію й, не помітивши нічого незвичайного, потихеньку рушила з місця у напрямку пакунка. Серце небезпідставно калатало, бо ж знала, що кілька хвилин тому проходила віраж і нічого й нікого там не бачила. І ось тобі маєш – лежить. «Чималенький клунок», – розмірковувала, неквапом рухаючись назустріч. З підозрою подивилася ліворуч, тоді праворуч. Нікого. «Аби не вибухівка яка», – злякалася, згадавши, що готель у Валкеалі, де вони провели перші місяці, було нещодавно заміновано. Вибухівка спрацювала. На щастя, ніхто не постраждав. Виявилося, що фінські екстремісти-расисти у такий спосіб висловлюють свою незгоду з рішенням влади щодо надання тимчасового притулку вихідцям із Африканських, Арабських та Східно-Європейських країн. «Боже, невже й справді вибухівка?» – тремтіла, але крокувала до можливої небезпеки. Тоді спинилася. Їй здалося, що пакунок ворушиться. Жінці кавалок став поперек горла. «Навіщо мені ця фігня?» – вирішила й крутонула різко на сто вісімдесят градусів, аби податися додому й забути про незвичайну знахідку. Відчула легкість, з якою волокла сани, а за мить помітила, що вони порожні. Перше, що прийшло в голову: «Дитину викрали терористи», потім з’явилася думка: «І вибухівку підкинули». Тоді ці дві думки трохи побовталися в голові, генерувалися в одну, й Людочка нарешті зрозуміла, що небезпечний пакунок і є її загублена донечка.
Допоки Люся заглиблювалася в думки й крокувала колом стадіону, Женька, борсаючись та соваючись у ватному мішку, сповзла зі слизьких пластмасових санчат на сніговий килим. І чекала на матусю, лежачи просто неба.
«Скоро Різдво, – згадала Жужа, піднімаючи дочку й крекчучи від ваги. – Що воно нам принесе?»
У Святвечір до Бабенків завітали несподівані гості: Аста з Кюйості та маленькою Пінією. Навезли дарунків. Усі речі, що стали замалими для фінської лялечки, перейшли у спадок Женьці. Кюйості вийняв із торби величеньке філе червоної риби. На очах в українців, що сходили слиною, засолив лосося, притрусив його пахучими травами, згорнув у сувій та, обмотавши, наче малюка, марлею, поклав до холодильника. Показав на відкидному календарі, який висів у кухні, день, коли рибу можна буде їсти.
– Післязавтра, – уточнила Людочка.
Діти бавилися, дорослі пили червоне вино, їли шоколадні цукерки, що вважалося в Бабенків розкошами. На солодке найбільше налягала Люся, котра вимушена була утримуватися від цукрових витребеньок на регулярні вимоги чоловіка. Одного разу наважилася поцупити в супермаркеті шоколадний батончик. Ніхто цього не помітив. Людочці було соромно красти, але вона надто хотіла солодкого, та не мала за що купити смаколиків. Микола видавав гроші чітко регламентовано. Купувати треба було все за списком і в зазначеній кількості. Перевищувати жебрацький бюджет, який одноосібно встановив Микола, суворо заборонялося. Люся не мала уявлення, скільки грошей вони відклали «на чорний день», хоча здогадувалася, що немало. У це заощадливий чоловік її не втаємничував.
Аста, ніяковіючи, простягла Людочці зіжмакану купюру у сто марок. Фінка відчайдушно нітилася, боячись таким відвертим подарунком шокувати Люсю. Під дією Астиного нервування Люда відмовилася брати гроші. Тоді гостя запропонувала українці постригти свого чоловіка.
– Він соромиться робити це в салоні, – нашвидкуруч придумала Аста. – Не любить. Я знаю, ти стрижеш Ніка.
Жужа з задоволенням взялася до справи, якою оволоділа, підстригаючи чоловіка, аби заощаджувати ще й на перукарні. Трохи підрівняла й без того гарно пострижене волосся Кюйості, отримала платню. Неабияк хизувалася, що заробила перші гроші власною працею. Коли справу було зроблено, вхідні двері відчинилися. На порозі стояли усміхнені Мар’ют та Анне-перекладачка.
