Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
Лише тут я помітив, що праве око в нього було скляне.
Можливо, тому погляд його видавався спочатку таким загадковим. Толік знову розсміявся, схоже, характер мав легкий та веселий і з приводу бойових дій не особливо журився.
— Ну що, — закосив до череватого, — віддзвонимось і поїхали.
Череватий сунув мені до рук свого свяченого ножа й поліз кишенями комбінезона. Виявились вони безрозмірними. Діставав звідти якісь неймовірні речі й віддавав нам із Толіком, аби ми потримали. Мені сунув два червоних осінніх яблука, Толіку — жменю автомобільних свічок. Несподівано вийняв фарбовану лаком для нігтів ручну гранату, теж віддав мені. З іншої кишені видобув кілька старих затяганих касет, простягнув Толіку. Той весело поблискував скляним оком. Врешті, звідкись аж із-під коліна, череватий витягнув стару модель соні еріксон, з короткою антеною, відійшов убік, витягнув антену й увімкнув апарат. Промучившись якийсь час, розчаровано повернувся в наш бік.
— Не ловить! — сказав розпачливо. — Потрібно виїхати на гору.
— Тут яма, — пояснив Толік. — Потрібно виїхати на гору, — повторив за череватим. — А краще поїхали в об'їзд.
Це близько.
Гоша позабирав свої іграшки, порозпихав по кишенях комбінезона, протер гранату рукавом і так само кинув до кишені. Забрав також мачете. Всі троє стояли й ніби на щось очікували.
— Ну то що, — не витримав одноокий, — ідемо чи як?
— А ви чим поїдете? — не зрозумів пресвітер.
— Ну як чим? — засміявся Толік. — Ми з вами. Помістимось.
Сєва, наш водій, котрий до цього лишався в машині, дивлячись на нас крізь сонцезахисні окуляри, окуляри скинув і здивовано оглядав, як ми всі разом запихались до старої білої волги, що іржавіла, здавалось, на ходу. Священик сів попереду, поруч із Сєвою. Одноокий попхався до нього, обережно, проте наполегливо відіпхнувши пресвітера в бік водія і неймовірним чином зачинивши за собою дверцята. Пухка міланівська куртка втопила в собі Толіка й священика, мовби захисна подушка. Череватий Гоша з сином полізли на заднє сидіння. Побачивши там жінку, почали вибачатись. Я вліз останнім, довелося Сірьожу брати собі на коліна. Я навіть міг слухати музику, що лунала в його навушниках, але вона мені не подобалась. Сєва одягнув окуляри й запитально глянув на священика, той із-під міланівської куртки махнув рукою: мовляв, поїхали.
Волга здригнулась і покотилась ґрунтівкою. В деяких місцях кукурудза підходила до самої дороги й черкалась об боки машини. Дорогу показував Толік, змахуючи рукавами, наче крилами. Деякий час машина пхалася вгору, десь туди, де мав бути зв'язок і де на нас чекали фермери. Раптом Толік вказав рукою кудись ліворуч, убік. Сєва пригальмував, ще раз подивився на одноокого пасажира, але той продовжував уперто махати рукою вбік. Водій вивернув кермо, і ми пірнули в суху й тріскотливу кукурудзяну гущавину, що світилась на сонці та сліпила очі. Була тут ледь помітна, проте добре накатана доріжка, котра тяглась через серце цих кукурудзяних джунглів, ховаючи нас від недоброго ока. Їхали ми повільно, оббиваючи листя й прислуховуючись до випадкових звуків, що лунали звідкись із залитих сонцем насаджень. Волга ледве повзла, сонячний пил у салоні стояв густо і збовтувався кожного разу, коли машина потрапляла до ями.
Виїхавши на скошені поля, ми перевалили через свіжозорану межу і викотились на всіяну цеглою дорогу.
Навколо було порожньо, іній сходив зі стебел трави, сонце підіймалось щоразу вище. Їхали ми безкінечно довго, можливо, одноокий намагався заплутати сліди, не знаю. Несподівано поля обірвались, і ми опинились перед широким яром, що тягнувся в східному напрямку.
Дорога різко спадала вниз, на дні стояло з десяток однотипних двоповерхових будинків, збудованих ще, мабуть, у вісімдесяті. Закінчувалось поселення довгими складськими приміщеннями, за ними починались сади, а вже за садами до самого обрію жовто лежали луки. На сході, по лінії горизонту, тяглась якась дамба чи вал, здалеку розгледіти його було важко, хоча проступав він доволі контурно.
— Що це? — запитав я череватого.
— Кордон, — коротко відповів той і замовк, думаючи про щось своє.
Сєва вимкнув двигун, і ми важко покотились униз.
Дорога була розбита, мов хребет пса, що потрапив під фуру. З'їхали в долину, зупинились посеред невеликого майданчика. Збоку виднілась доволі простора будівля з шиферною покрівлею та фальшивими колонами. На сходах стояв натовп місцевих, чоловік сорок. Схоже, чекали на нас.
В очі відразу впала святкова урочистість, яка тут панувала. Чоловіки переважно були в темних недорогих костюмах, диких кольорів краватках і начищеному взутті.
Жінки виглядали більш строкато — хтось був у сукні, хтось — у білій блузці з чорною спідницею, хтось, молодший, — у джинсах із купою скляних діамантів. Дехто накинув на плечі пальто, дехто — шкірянку, на декому з жінок були плащики, хоча сонце вже прогріло осіннє повітря, а тут, у ямі, і взагалі було тепло й затишно, мов на південному березі Криму. Зустріли нас радісним гамором. Ми вилізли з волги, поправляючи вим'ятий одяг, — попереду Толік у куртці й пресвітер у чорному піджаку і з тезкою в руках, за ними Сєва, теж у костюмі, щоправда, рудому й підозрілому, та сонцезахисних окулярах. Далі почали вилізати й ми — Сірьожа з літерами D і G на задніх кишенях, я в синьому переливчастому костюмі, в якому схожий був на зірку радянської естради 70-х, потім Гоша в білому, перемащеному фарбою комбінезоні, і нарешті Тамара. Вона вилізла останньою й боязко озиралась довкола.
Була в теплому чорно-вишневому светрі й довгій спідниці.
На ногах мала туфлі з тонкими високими підборами, які відразу ж угрузли в пісок. Усією компанією рушили в бік громади.
Місцеві нам зраділи. Невисокий чувак у костюмі з барвистою хусткою замість краватки, очевидно, їхній старший, зійшов зі сходів і довго цілувався з пресвітером за якимось не відомим мені звичаєм — п'ять разів поспіль. Були вони, схоже, давніми друзями, тож поговорити їм було про що.
Втім, старший відразу ж запросив нас досередини, сказав, що часу не так багато і потрібно все зробити швидко й енергійно.
— А вже потім поговоримо, — додав він і пішов сходами нагору.
За ним пройшов пресвітер. Громада перед ним чемно розступилась, даючи дорогу. Потому живим коридором швидко пробіг водій. За ним піднялась Тамара, кинувши на мене занепокоєний погляд. Я обернувся до Гоші з Сірьожею.
— Підіймаєтесь? — запитав.
— Я ще додому заскочу, — затоптався на місці Гоша, ховаючи мачете за спиною. — Переодягнусь. Свято всетаки.
— А ти? — крикнув я Сірьожі.
Але той весело махнув мені рукою, так, мабуть, і не розчувши питання. Місцеві тим часом впихалися досередини. Тож і я піднявся східцями нагору.
Всередині був темний коридор, що пахнув прохолодою.
Була це місцева адміністрація, контора абощо. В кінці коридору виднілись двері, там місцеві й товклись. За дверима знаходився актовий зал, доволі великий як на таку громаду. Оформлений був скромно — сцену затягнуто було червоним оксамитом, у центрі над сценою чітко проступав обрис Володимира Ілліча — раніше, мабуть, тут довго висів його профіль, потому його зняли, але тканина встигла вигоріти. На місці профілю тепер висіло розп'яття. Здалеку здавалося, що хтось поставив жирний хрест на марксизміленінізмі. В залі стояли акуратні ряди дерев'яних лав. На сцені вже були наші, коло них терся головний із хусткою на шиї й щось енергійно пояснював. Місцеві розсідались.
До мене підійшов Толік.
— Подобається?
— Це що — клуб ваш? — запитав я.
Він скинув теплу куртку, під якою в нього виявився тільник. Рушницю обережно приставив до ближчої пави.
— Церква, — сказав.
— Серйозно? — не повірив я.
— Ага, церква. Ну і клуб теж. Ми це суміщаємо, ясно?
— Ясно.
— Нам віра дозволяє, — запевнив одноокий.
— Ну зрозуміло.
— Батюшка в курсі.
— Угу.
— Серйозно.
— Ладно, чого там.
Зі сцени мене вже кликав пресвітер. Я проштовхався вперед. Священик був зосереджений і чітко давав команди.
