Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗

— Ну, не плач, — спробував я її втішити. — Все одно я за цими окулярами не бачу твоїх сліз.

— Добре, що не бачиш, — відповіла Катя і, примостившись мені на плечі, заснула.

Погано, що вона їде, подумав я. Хоча було б значно гірше, якби вона залишилась.

Сонце висіло високо, ставало спекотно й сонно, проте я не міг заснути, ніби опираючись чомусь, намагаючись якомога довше протриматись на ногах, дочекатись найголовнішого, що мало ось-ось початись. Найголовніше справді почалось. До бензоколонок хтось під'їхав, я це чітко почув, хоч і не розібрав, хто саме це міг бути. На думку спало, що добре було б знайти яку-небудь бейсбольну битку, аби відстояти недоторканність приватної власності. Проте дивна апатія охопила мене, не хотілося зовсім нічого робити — не хотілося захищатись, не хотілось ламати комусь голову, не хотілось підставляти свою. Якщо це буде смерть, подумав я, я її запам'ятаю. Знадвору почулись кроки, двері відчинились, і до кімнати увійшла Ольга. Якийсь час стояла на порозі, роззираючись у залитій сонцем кімнаті. Побачивши поруч зі мною сонну Катю, вона завмерла, проте різким і дещо зашвидким рухом поправила волосся, пройшла кімнатою і сіла на канапу напроти. Я навіть не спромігся підвестися чи щось сказати, ну, подумав, що ж, усе так погано складається, це навіть гірше, ніж смерть.

— Привіт, — сказала Ольга, намагаючись говорити безтурботно. — Що тут у вас?

— Вона спить, — відповів я. — Ти телефонувала вчора?

— І не раз, — сказала Ольга, все більш нервуючи.

— Давай я її розбуджу, — запропонував я. — Відправлю додому, і ми про все поговоримо.

— Германе, — відповіла на це Ольга, не знаючи, куди подіти свої руки, — ти — скотина. Для чого ти будеш її будити?

— Але ж нам потрібно поговорити?

— З ЧОГО ТИ ВЗЯВ?

— Ну, для чогось же ти приїхала?

— Я приїхала, аби подивитись, чи вас тут не спалили.

Я на тебе, до речі, працюю. Але у вас тут, як я бачу, все добре. Тому я піду. — Вона різко встала й рушила на вихід.

Враз зупинилась, розвернулась і підійшла до мене. — Ага, — сказала, ніби щось згадавши, — і окуляри мої віддай.

Зняла обережно з Каті свої окуляри і після цього вискочила з вагончика, голосно гримнувши дверима. Катя навіть не ворухнулась. Я зіскочив на підлогу, натягнув на ходу свою танкістську уніформу й побіг за Ольгою.

— Оля! — крикнув наздоганяючи. — Оль, ну почекай.

Давай поговоримо.

— Давай, — відповіла Ольга.#— Але тільки в офісі і лише в робочий час. О, — додала, показуючи мені на ключицю, — вона тебе покусала. Ну ти даєш.

І після цього сіла на скутера й рвонула вперед, здіймаючи в повітря гарячий пил.

Пахмутову ховали по обіді. Ми з Кочею старанно викопали яму посеред малинових кущів, Травмований змайстрував із металевих шматків дивну штуку, схожу на телевізійну антену, хоча сам він переконував, що це соняшник. Яму копати було важко, земля була твердою, доводилось перебивати коріння, наче кабелі, й викидати ла поруч і мовчала. Пахмутова лежала їй коло ніг, як за життя, і Катя час від часу нахилялась, аби її погладити.

Ґрунт важко осипався й липнув до підошов, земля навколо була ніби спресована, вона важко впускала, а потім довго приставала до взуття, не бажаючи відвалюватись.

Перебите коріння було міцним і пружним, а каміння, викинуте з ями, швидко просихало на сонці. Я стояв до пояса в ямі й розглядав зблизька всі ці камінчики й трави, що обвалювалися вниз, жовтий шар піску й білий шар глини, прорубані лопатами. Глина пахла гостро й солодко, так, мовби я докопався до чогось коштовного, про що весь час здогадувався, проте не міг навіть припустити, що лежить воно майже на поверхні. Потім обережно опустили Пахмутову. Другий похорон за добу, подумав я, закидаючи тіло землею. Травмований прилаштував свою антену, можна було закінчувати.

Катя якийсь час стояла над могилою, потім попрощалась із усіма й побігла додому. Дощовик вона несла в руках, мов повітряного змія.

Ближче до вечора з міста приїхали Кочині родичі. Прикотили білим розбитим мерседесом. Заднє скло мерседеса було затягнуте целофаном і заліплене скотчем. У машині їх сиділо семеро. Після похорону вже протверезіли, проте не перевдяглись, так і приїхали в чорних піджаках та кольорових сорочках. Краватки все ж познімали, і тепер вони звисали їм із кишень піджаків, мов удавки. Говорили родичі голосно і незрозуміло, вживали багато не відомих мені слів. Кочу називали «гаджо» і відганяли від мерседеса, куди той відразу ж узявся лізти. З Травмованим вітались поважно й дещо улесливо, тисли йому руку й тричі цілувались за православним звичаєм. Підійшли до мене. Коча з Травмованим лишились стояти віддалік і не заважали. Всі по черзі привітались, руку стискали коротко, але міцно.

— Послухай, Германе, — сказав їхній старший, який назвався Пашею. — Друг нашої мами — наш друг.

— Хто? — я не зрозумів, про кого вони говорять.

— Ти вчора з нами ховав маму, — пояснив Паша. — Тамара нам говорила про тебе.

Ага, подумав я, зараз вони мене заріжуть.

— Сказала, що тобі потрібна допомога.

— Допомога?

— Германе, — ступив наперед заступник головного, товстий голомозий чувак, якого звали Борманом. — Ми все знаємо.

— Все? — Я чекав, коли ж вони почнуть мене різати.

— Все, — підтвердив Борман. — І про бензовоз, і про бабки. Ми що хочемо сказати — якщо буде потрібно, ми завжди допоможемо. Розумієш?

— Розумію.

— Так що нікого не бійся, — вів далі Борман. — Треба буде — ми завжди на місці.

— А далі вже все залежить від тебе, — додав Паша. — Як ти сам себе поставиш, так і буде. Зрозумів?

— Зрозумів, — відповів я. — Спасибі вам.

— Ладно, брат, — Паша простягнув руку. — Тримайся тут.

Всі інші теж потисли руки, розцілувались із Травмованим, зігнали Кочу з капота, завели машину й покотили до міста. Вже виїжджаючи на трасу, розминулись із чорним фольксвагеном, котрий з'їхав на бічну дорогу й тепер мчав у напрямку заправки.

— Хто це? — незадоволено запитав Травмований.

— Це до мене, — відповів я.

Травмований похмуро глянув на Кочу й пішов до гаража.

Коча залишився стояти зі мною і з неприхованим інтересом розглядав чужих. Фольксваген підкотив до бензоколонок, зупинився. Льолік і Болік, насторожено озираючись, вилізли з салону й розминали ноги після довгого переїзду. Обійматись не кидались, дивились на мене уважно, чекаючи, мабуть, що я скажу. Болік обтирав піт сірою хустинкою, Льолік напружено поправляв окуляри.

— Привіт, — сказав я. — Добре, що приїхали.

— Здрастуй, Германе, — стурбовано промовив Болік.

— Привіт, — додав Льолік, ховаючи очі.

— Германе, — почав Болік, — давай поговоримо.

— Говори, — погодився я.

— Без сторонніх, — кивнув Болік на Кочу.

— Він все одно нічого не розуміє, — заспокоїв я їх. — Він грузин.

— Ясно, — занервував Болік. — Слухай, Гєра, ну, як ти тут?

— Хуйово, — відповів я.

— Хуйово? — перепитав Болік.

— Угу. Хуйово. Бензовоз мені спалили. Собаку повісили.

— В тебе є собака? — здивувався Льолік.

— Вже немає, — відповів я. — Ми її закопали. З Кочею, — кивнув я в бік старого. Той кивнув у відповідь.

— Германе, — Болік важко добирав слова, Коча його відверто збивав із думки. — Ну, одним словом, ми приїхали за тобою. У нас роботи валом. І взагалі.

— Друзі, — відповів я подумавши. — Ви, звичайно, друзі і все таке. Але я не поїду.

— Як це — не поїдеш? — не зрозумів Болік.

— Так, не поїду.

— А як же робота? — запитав Болік.

— Вважай, що я звільнився. За власним бажанням.

— Германе, — ще більш занервував Болік. — Для чого це тобі? Поїхали додому. Це не твій бізнес.

— Мені спалили бензовоз. І повісили пса. Це взагалі не бізнес.

— Ну послухай, Германе, — загарячкував Болік. — Так ніхто не робить. Ти нас кидаєш.