Фортеця для серця - Печорна Олена (читаем книги онлайн без регистрации txt) 📗

— Васю, ну чого ти мовчиш? Піди до батька…

— Нащо?

— Поговори.

Чоловік нервово розкладав газету на стіл, рівнесенько, край до краю, немов саме тепер це було надзвичайно важливо.

— Ото вже мені ті Райські! І звідки вони впали на мою голову?

Але йти не довелося, до кімнати вихором удерся голова сімейства. На спітнілому чолі грали відблиски камінців люстри, від чого знервоване обличчя видавалося великою ялинковою прикрасою.

— І що розсілися? Ніч надворі, а Ромео й досі нема.

— Таж дорослий хлопець, тату.

— Дорослий… Що він сьогодні витворив, я вас питаю? Ото на весь район сміху!

Ніна боялася підвести очі, немов один-єдиний погляд міг пронизати її наскрізь і прибити до підлоги, мов цвях.

— Закохався…

— У кого? У дочку твого бахура колишнього?

Жінка хитнулася, а Василь облишив газету й таки підвівся.

— Батьку, нащо ти так?

— Ще один запитання ставить! Бо я тут господар, матері вашій біс! Ото вистава!.. Квіти до ніг. Тьху!

Ніна заплакала й вискочила з кімнати, Василь пішов слідом.

— Ото ще один! Панькайте жінок, панькайте. Панські ж ми, як-не-як.

Вхідні двері відчинилися й впустили ніч та молодого хлопця. У будинку запала тиша, яка буває перед буревієм чи грозою. Вкрадлива така, аж ворушиться. І повітря таки заворушилося — криком, лайкою, гнівом. Давно ці стіни не чули такого, тому навіть вони винувато згортали невидимі вуха в трубочки й навішували замки` — надто страшно.

Уже перед світом, виснажені до краю, дід з онуком сиділи, обійнявшись, п’яні й заплакані. Старий Федір згадував покійну свою Марію — святу жінку, яка відмучилася поруч довгі двадцять п’ять років п’ятдесят вісім днів одинадцять годин і три секунди. Вона померла в нього на руках, тихо, як і жила. Ні гроші, ні зв’язки, ні ті розхвалені закордонні клініки не допомогли, хай їм трясця!

— Миколо…

— Діду…

— А женися!

— Як?

— Любиш?

— Люблю.

— То ждати чого? Гроші ж є. Тьма грошей… а щастя нема. От як так?

— Не знаю, діду. Леся не піде.

Червоні очі кліпають, немов серед пустелі натрапили на океанського кита, який важко дихає, занурившись у пісок і сонце.

— Як? Як не піде?

Хлопець із похнюпленою головою шепоче:

— Не любить.

— А хто те питає? Моя Марія теж не любила… Спершу… І що?

— Та Леся вчитися ж хоче…

— Нащо? — не міг зметикувати князьок місцевого розливу. — Вона ж за тебе заміж піде? За Панського!

— Не йде.

— Це ще ми побачимо, синку… Ой побачимо…

Ранок приніс новий день, а заразом і головний біль. Випускники стояли коло порога поля й дивилися вдалеч. Дівчата розчулено плакали, немов в оцю саму хвилину мали розлучатися на віки-вічні. Хлопці курили, навіть ті, хто до цього й цигарки в руки не брав. Люба роззулася й стояла боса, по кісточки в куряві, а Петро Зайченко вперто мостив їй до ніг свого піджака.

— Сонце сходить.

— Де?

— На сході.

— Та ну тебе!

Справді, з надр землі поволі викочувалося величне й щораз нове кружало сонця. Точніше, вогняна куля була та сама, але на крихітній планеті її поява завжди знаменувала новий день.

— От і все. Хто куди тепер?

— Еге, відшумів випускний, як година.

— Угу. І прощавай, школо!

— Добрий день, нове життя!

— Нове щастя!..

— Та Микола — її щастя! Тітко Зоє, що ви пручаєтеся, га? Самі ж бачите: хлопець закоханий. Чого вам ще треба? Грішми журитеся? Весілля ж беру на себе. Столиця буде лікті кусати, так загуляємо! Ого-го-го!

Старенька дивилася на несподіваного гостя, як на прибульця з космосу. Жінка навіть підозрювала, що тільки-но він протверезіє, затія з раптовим весіллям лусне, як мильна булька на сонці. Але тої миті Федір Якович говорив переконливо й так махав руками, що аж заточувався.

— Та кажу ж, Лесі спитати треба! Що я? Не я ж заміж іду!..

Ще хмільний і через те м’який Панський кинувся цілувати господиню, а та перехрестилася налякано.

— Та що ви як нерідні, свашко? Дайте я вас обійму, ріднесенька. Заміж не кличу, але онуку заберу. Житиме, як вареник у сметані, ваша дівчинка. Хоче — золото, хоче — камінці там, брязкальця, шубки, сукні. Тільки, теє… — у цьому місці гість відверто заголосив, — правнука хочу!

Коли потенційна майбутня мама зайшла до хати, то одразу ж захотіла вийти, але стрималась і чемненько привіталася. А старий Панський тої самої миті розпустив хвоста, як півень бойовий, і кинувся грудьми до перемоги:

— Красуня!.. Ой, яка ж красуня! Правнучок удалий вийде.

Дівчина хаотично озиралася по кімнаті, немов шукала підказки чи опори.

— Золотце ти моє!.. Ой, Миколине!.. Коротше, Лесю, обирай день весілля. Я сьогодні добрий.

Дівчина мовчала, відчуваючи, як кров шугнула й дзвенить у скронях дрібними дзвіночками.

— Яке весілля?

— Ваше з Миколою. Вітаю!

— Бабо…

Господиня кинулася рятувати ситуацію так, як могла. Скрученим пальцям довго не вдавалося відкоркувати пляшку самогонки, але зрештою гість таки скуштував медової, затим хлібної, а там і винця хильнув виноградного.

— Ой, які ж ви люди хороші! А я оце й забув, що таке люди.

— Нічого, Федю, нічого. Ти, соколику, додому прийдеш, то скажи, що нареченій подумати треба…

Захмелілий чоловік жваво підвів голову:

— Яке думати?

Але старенька рукою за плече взяла, по спині провела, у вушко зашепотіла:

— Вона ж дівчина, Федю, не годиться дівчині отак нахрапом. Та й свати де?

— Які свати?

— Хороші… Люди…

— Люди?..

— Еге, Федю, послухай старої баби, нехай молоді самі вирішують. Не плутайся ні ти, ні я. Домовилися? Бо діла сердечні — то тобі не бізнес вести. Тут накапостити можна так, що й дитину загубиш. Он я Ніну хотіла? Хотіла! А чим скінчилося? Від доленьки не втечеш. А як тиснути почну, то ще й дівку згублю. У мене, Федірку, іншої вже не буде…

— Таж і в мене онука іншого нема.

— Отож!

— Гірко!

Вибір змінює життя. Вибір схожий… на річку в місці, де та обирає напрямок свого річища, бо потім хоч як вода того прагнутиме, але проти течії не поплине. Дещо ми вибираємо несвідомо, а трапляються моменти, коли в житті починається щось нове, і тоді обирати вкрай непросто.

Лесі в перші кілька днів здавалося, що її розіграли. Невдалий жарт сп’янілого чоловіка, та й годі. Аж ні. Уже того самого вечора примчав щасливий Микола і, неначе в кіно, став на одне коліно.

— Виходь за мене…

Леся чула, як трава довкола ворушиться, залита місячним сяйвом, мов свіжим молоком. Господи! Що ж їй робити? Що?

— Я не знаю, що тобі відповісти.

Хлопчина торкнувся гарячими вустами долоньки й миттю обпік шкіру.

— Я зачекаю…

— Оце так ситуація, — констатувала Віка.

А Любочка, як мантру, повторювала своє соте чи тисячне «погоджуйся». Лесі… Лесі хотілось обернутися на мушлю, щоб було чути, як плаче в ній море. Чи то вітер? Він у ці дні був якийсь розхристаний і босий. Ганяв куряву дорогами й тужив за дощем, а знайти не міг. Хоч де був, хоч які хмари за руки хапав, не йдуть вони сюди.

— Яка любов? — думала Леся.

— Подумай, онучко, добре подумай. Матимеш усе.

— Лесюню, я тебе на руках вік носитиму…

— Ото пощастило дівці!

Леся навіть малювати не могла, олівець випадав із рук, фарби плутали кольори, а самотній мольберт припадав пилом у кутку кімнати.

— Що ж робити? Що мені робити, мамо?..

Підказки й спокою не було ніде: ні в хаті, ні надворі. Он корова, і та кивала головою на юну господиню: мовляв, чого ти, хазяєчко, мучишся? А Леся й сама не знала чого — відчувала тільки, що нема чим дихати. Хтось куряви придорожньої в легені натрусив — і пропадай тепер. Або живи, звикай жити.

— Лесю, подумай, нащо тобі вчитися? Та ще й малювання?

— Миколо, послухай діда. Жінка має вміти одне! Борщ варити й дітей глядіти!

— Дівчинко моя, до міста не пущу! Місто татка твого проковтнуло. Чого там хорошого? Не їдь!