Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій (лучшие книги txt) 📗

— Що мені робити? — стривоженим, розпачливим голосом запитує.

— Може погуляємо?

— Да, — одразу погоджується. Хай там що, але ця ідіотська невизначеність у наших стосунках мусить рано чи пізно скінчитися і для цього потрібно докладати зусиль, бо скільки можна це терпіти…

Мовчки блукаємо тихими вуличками центру. Серпневі вечори із кожним днем відчутно холоднішають. Зустрічаю малого Мірчука, він каже, що мене останнім часом не видно, пропонує пихнути, вчора тільки привезли з Криму, пробували — повний відпад!

Кисло посміхаюся, дякую і відмовляюся. Він зникає у натовпі і ми знову бредемо мовчки, спостерігаючи за випадковими людьми.

Ніяк не можу забути останньої балачки з Тюлею, коли він наїхав на мене за Рому. Невже він не доганяє, що мучить її, що вона йому, врешті-решт, по цимбалах? Він давно не відчуває до неї нічого людського, лише його срана гордість стає раком і каже «це моя баба!». Невже він цього не доганяє?

У веселої продавщиці із верхніми позолоченими зубами купую Ромі морозиво і чую, як знайомий голос гукає «Професор!». Обертаюся і бачу машину Душмана, з якої виходить Тюля. Наближається, не зводить із Роми очей.

Згадай придурка — і він з'явиться.

Дивлюся йому в очі і наперед знаю, що нічого доброго чекати не слід, переді мною чужа людина, а не аміго, з яким разом виріс. Неприємно вражає те, що Тюля, подібно до Душмана, поголився на лисо. Дивлюся на його лоб, здається, він вужчає.

— Шуруй додому! — голосно гаркає Тюля до розгубленої Роми, озвірілим поглядом втупившись У неї.

Вона перелякано зиркає на мене, заспокоюю поглядом, шепочу — краще піти. Разом із Тюлею дивимося, як її постать йде до тролейбусної зупинки. Тендітна фігура то зникає, то знову виринає серед натовпу. Не говоримо, лише спостерігаємо за Ромою.

Шєт, цьому не буде кінця-краю!

Нарешті Рома сідає у тролейбус.

Пауза.

— Пішли, — підштовхує мене до машини. Не чиню опору, хочу, щоб все нарешті стало на свої місця. Бачу поголену голову Душмана, він насмішкувато говорить до Тюлі:

— Це той, шо до Інги повзає? Да?

Потім переводить свій погляд на мене, біля його правого ока помічаю невелику лейкопластерну смугу. Попри дикі легенди про Душмана (кажуть, він одному придуркові великими ножицями відрізав пучку вуха), до нього не відчуваю ні страху, ні поваги. Говорити з ним, підозрюю, буде важко…

— Знаєш, а твоя Інга любить, коли її в попку… — неприємно регоче, відвертаючись в інший бік.

— Поїхали, — каже Тюля. Не знаю, куди мене везуть, це, зрештою, навіть байдуже. їдемо на південь, звертаємо до старої швейної фабрики, минаємо кілька кварталів приватного сектору, поки перед нашим поглядом не виростає новий спальний район. Заїжджаємо у першу кращу підворітню і Душман глушить мотор.

— Опаньки! — розвертається він до мене з перекособоченим виразом обличчя. — Приїхали!

Із заднього сидіння Тюля бере пакет, якого я спершу не помітив, дістає коньяк і пластикові стаканчики. Мовчки дивлюся, як він відкриває пляшку, тільки Душман серед неприємної тиші насвистує собі під носа.

— Пий.

— Я…я…

— Пий! І не вийобуйся! Пауза.

— Казимирович помер. !!!

Не можу нічого сказати від шоку.

— Минулої суботи. Такий був дєда, такий… — тремтить його обличчя. — Шо тут казати. Давай.

Випиваємо мовчки, закурюємо. Тюля знову наливає і простягає мені, через кілька хвилин ще раз. Пауза.

— Виходь, — відчиняє дверцята. Знаю, що зараз буде.

Мабуть, він думає, як зі мною поступити, особливо, коли поруч такий штемп, як Душман. Внутрішньо відчуваю спокій і байдужість.

Тюля дивиться мені прямісінько в очі.

— Ну шо, Професор? — Блискавично б'є в лице, від чого звалююся на асфальт. Зараз підуть у роботу копняки, але Тюля стоїть на місці. Переминається з ноги на ногу, він як ніколи спокійний і врівноважений.

Пауза.

Все так і мало відбутися. Ніколи не думав, що він на мене підніме руку, хоча в дитинстві ми часто боролися через всілякі дрібнички, бувало — до сліз, але дитинство — не та тєма, а тепер — тепер нема більше нічого.

— Я винен, — невимушено зізнаюся, навіть не дивлячись на нього, і розумію, що більше нічого не можу сказати.

— Чьо? Чьо він несе? — нервує Душман і нетерпляче крутиться навколо нас. Підводжуся і несподівано отримую від нього боковий, від якого знову звалююся. — Віддай його мені! Я його порву!

— Не лізь! — різко каже Тюля. — Це наші діла. Душман відходить у темряву, щоби відлити. Незадоволено бурмотить біля паркану і я чую, як тече по асфальті його сеча.

Пече розсічена губа, схаркую кров.

— Встань!

Повільно підводжуся, дивлячись на ноги Тюлі.

— Як це сталося?

— Що, «сталося»?

— Як сталося, шо ти став… такою… — знову б'є мене в обличчя.

Хрипло відкашлююся і намагаюся стати на коліно. Тюля бере мене за руку, допомагає підвестися. Щосили затоплює з лівої і я, похитуючись, падаю. Підіймаю голову і зустрічаюся з його холодним, безжалісним поглядом.

Видавлюю з себе:

— Я винен.

Більше нічого не має значення.

— Солдат потух, — зневажливо каже Душман. У його косих очах бачу подив; він не розуміє, чому я Тюлі не чиню опір. Зрештою, що я зможу йому пояснити? Чи матимуть мої слова значення? Мовчки дивлюся на них і чекаю подальших дій. Тюля, мабуть, розуміє, що кулаками не вгамує свого гніву.

— Принеси пляшку, — звертається до Душмана, той йде до машини. Тюля знову наливає повний. — Випий, легше стане.

Тремтячими руками намагаюся пригубити, але коньяк обпікає рани на губах. Роблю кілька обережних ковтків, губи не слухаються, наче чужі, відчуваю дивний присмак напою, перемішаного з кров'ю.

— До дна, — Тюля злегка підштовхує рукою стаканчик, поки його не опорожнюю.

— Ти ще довго? — запитує у нього Душман і я бачу, що той нудьгує, нетерпляче зиркаючи в наш бік.

— Потерпи, — кидає Тюля, а потім каже мені. — Ніколи не приховуй те, шо рано чи пізно стане відомим. Знаєш, Професор, краще звалюй звідси, це не твоє місто. Читай свої книжечки, історію.

Вони поспіхом сідають у машину, Тюля через вікно зневажливо кидає, що Рома його більше не цікавить; Душман різко здає назад, освітлює мене фарами, від чого мружуся, і вони зникають за поворотом будинку.

Нарешті!

Тіло ниє від побоїв, але на це не зважаю. Так просто й звичайно все владналося, не можу повірити. Сідаю на бордюр, від радощів відчуваю сильне збудження, наче в кров проникнув невідомий сильний дух. Я щасливий — і це основна фішка! Заплющую очі, хочеться кричати, щоб почули мешканці цих напівсонних будинків, щоб відчинили вікна і хоча б на мить відклали свої буденні справи, хочеться плакати, дивитися на власні сльози у своїх долонях і просто сміятися. Сльози і сміх — класно!

Додому приходжу глибоко увечері. У Маман при вигляді моєї побитої фізіономії, мало не починається нервовий приступ, який нагадує про себе у найбільш важкі миті. Але, зваживши на мій трохи блаженний вигляд, заспокоюється й сполохано допитується, що трапилося.

— Сьогодні почалося нове життя.

29

Вокзал.

Незабаром навчання. Від цих думок у душі з'являється легкий холод. Це так незвично — покидати рідні місця.

Проважати мене прийшли Рома й Бідон (Тюлю більше не зустрічав, Булавка тиждень висить на хаті в одного з наріків, а Мишка нікого не хоче бачити).

Кілька разів телефонувала Інга. Чого їй треба? Може, згадала наш ексклюзивний бум-бум і їй хочеться ще? Щоразу, коли вона телефонує, я її ігнорую. Нарешті перестала. Догнала, сцикуха. Втім, підозрюю, це для неї лише понти — пікантна гра: мабуть, відчуває із мого боку байдужість, і це ще більше дражнить її срану гордість. При бажанні Інгу легко можна буде взяти — без штурму і без кіпішу, ще трішки — і ця сучка викине білий прапор. Я переконаний, що варто несподівано з'явитися до неї, і тоді… мій маленький друг до її послуг. Це мені потрібно? Ха-ха… Інга… чудо горохове.