Кодло - Соколян Марина (книги онлайн полные версии бесплатно txt) 📗
Так тривало десь до вечері, на якій Дафна вже змогла до нас приєднатися. Бідолашна дивитись не могла на їжу, зате приділила прискіпливу увагу сокам та водичці. Ми всіляко обурювались ставленням бамбузлівців — як же можна вірити, що ми здатні собі ж заподіяти таку шкоду? От якби їх хтось напоїв снодійним! Як би зразу посвіжішала атмосфера! Правда, якщо вони справді організували викрадення, то тоді все ставало на свої місця.
Нажаль, скоро з’ясувалося, що бамбузлівці до цього не причетні. Керівництво оперативно провело допит свідків, і було точно встановлено, що Алекс та його товариші на ніч викрадення мали алібі. Ха, не інакше як Вероніка засвідчила!
То що ж, виходить, в нас з’явилися другі "пародисти"? Ще більш схиблені і нещадні? Те, що сталося з Дафною, виходило за межі позиційного суперництва чи гри-містифікації. Виглядало так, наче хтось взявся допомагати нам у втіленні нашої ж легенди. Але щоб так жорстко? Чим же це може закінчитись, справжніми ритуальним екзекуціями? Я вирішила серйозно поговорити з Еваном, Дафною і Бояном, а може, і з паном Артом, про привселюдне спростування історії з лордами. Вони мусять погодитись, тепер, коли власне життя та здоров’я під загрозою!
Втім, я домовилась зустрітися з професором Ольбертом якраз після вечері. Що ж, подумала я, серйозна розмова може зачекати годинку, а я тим часом зможу трохи краще розібратись в ситуації, може навіть отримати інформацію, яка зробить мої аргументи переконливішими. Я пообіцяла Дафні зазирнути трохи пізніше і, сповнена сподівань, вирушила до кабінету професора з теорії можливих світів.
Самого професора я не застала. Двері його кабінету були прочинені, тож я наважилась увійти. В кабінеті нікого не було, очевидно, професор десь затримувався. Нічого, я можу і зачекати. Не велике цабе. Аби трохи відволіктися, я взялася розглядати внутрішнє оформлення кабінету. На перший погляд нічого особливого, але — лише на перший. От, скажімо, що робить тут китайське бойове віяло, яке скромно затесалося між портретом Лейбніца та статуеткою Чорної Мадонни? А лаковане, з позолотою, чорне бюро, котрому місце — десь в музеї або у парадній вітальні мільйонера? На бюро стояла шахівниця з кількома фігурами — незакінчена партія, причому білих фігур залишилось явно менше. На краєчку дошки — мідна табличка з, очевидно, дарчим надписом… Соромно так чинити! Але я не змогла здолати власну допитливість. На табличці було вибито: "To Rev. Steven Olbert." Ну і нічого дивного. Але що таке "Rev."? Review… revolt… revenge… Чорт, щось таке знайоме! Reverend! Точно, звертання до священика — "преподобний отець" чи щось таке. От холера, невже пан Ольберт — священик?
Позаду мене тихо рипнули двері. Спробувавши надати обличчю незворушного виразу, я швидко розвернулася аби привітати хазяїна кабінету.
— Я бачу, вас зацікавила шахівниця, — доброзичливо промовив він, — Ви граєте в шахи?
— Та як більшість з нас. Знаю лише, що куди ходить…
— Дарма, дарма… Треба було, замість забивати вам голови своїми абстрактними теоріями, просто навчити вас грати в шахи. Це було б найбільш наглядною демонстрацією теорії можливих світів.
Професор пройшов до столу, обережно розташував там стос якихось ксерокопій і виписок, що так і прагнули розлетітись в усі боки; потім знов повернувся до бюро з шахівницею.
— Навіть більше, це було би вже не теорією, але практикою…
— Експериментом? — тихо промовила я, здивувавшись сама собі. Дався мені той експеримент, треба ж!
Професор продовжував дивитись повз мене.
— Я б швидше сказав, моделюванням. Проблема експерименту полягає в тому, що завжди існує багато факторів, вплив яких не можна прорахувати. Той же людський фактор… Як можна прорахувати симпатію, співчуття, прихильність…? Так само як не піддається аналізу заздрість, підступність, суперництво, бажання самоствердитись, принизити інших… Можна, звичайно, створювати різні умови, вводити експериментальні змінні, моделювати… Але, мені здається, багатьом подобається сам процес створення та регуляції соціально-психологічної реальності, подобається контроль над об’єктом. Правда, в чому тоді наукова цінність такого моделювання? Ні, це не для мене. Мені більше імпонують шахи… Ці фігури, — пан Ольберт підняв білого короля на рівень очей, — ці фігури не мають власної волі. Тому я не можу здійснювати над ними примусу…
Я слухала монолог професора у поштивому шоці. Ото нагородив! Про що взагалі йдеться?! В якийсь момент в мене виникло відчуття, що мова зовсім не про шахи… Але про що тоді? Якщо це була відповідь на запитання, яке я ще не встигла задати, то звідки він міг знати, що саме я хотіла дізнатися? Тьху, геть заплуталася…
— Вибачте, пан Ольберт, я не впевнена, що повністю зрозуміла ваші аналогії…
— Які аналогії? — невинно кліпаючи очима, запитав Стівен Ольберт, преподобний отець не знати якої церкви.
— А. Значить, слід, все таки, навчитись грати в шахи, — я кивнула на шахівницю, — А хто виграє цю партію? В білих є шанси?
Він нарешті подивився на мене. В його очах плескався коктейль з іронії навпіл з жалем.
— Жодних.
Я не наважилась розпитувати пана Ольберта далі — він ясно дав зрозуміти, що нічого конкретного він мені не повідомить. І не те щоб він не хотів… Значить, існують якісь обмеження, явно не ним накладені. Добре, це вже — результат.
Щось муляло мені, якась невідповідність… Я з’ясувала, що пан Ольберт — дуже ймовірно — священик. Так, і що ж такого? Раптом я завмерла, відчуваючи, як здогад на крижаних лапках мандрує по хребту. Пан Ольберт не може бути протестантським священиком, адже в нього в кабінеті стоїть статуетка Мадонни! Протестанти б його прокляли за ідолопоклонство!
Ну добре, і що це значить? Невже я настільки зжилася з ідеєю протестантів-терористів, що мене вже непокоять такі речі? Може й собі швиденько перехреститися на яку-небудь лютеранку? А втім… Моє занепокоєння не позбавлене підстав. У нас вже є постраждалі від рук невідомих покидьків, які видають себе за представників Лордів Конгрегації. І тут вже, мабуть, немає жодного значення, справжні вони чи вигадані…
