Імператор повені - Ешкилев Владимир (читать книги полностью txt) 📗

«Чому?» — напружився учень авви Макарія.

«Я, друже Витискуваче, сховав твоє дзеркало в Опадлі».

«?» 

«Воно там стало дуже маленьким. У Вузькій Явності усе дрібнішає. Воно тепер, певно, висить на шиї мого найкращого друга… Маленьке таке дзеркальце у срібному футлярчику… До речі, ти забув повернути мого медальйона».

Прочанин витягнув гаман, вийняв з нього свою монетку, а решту віддав Голомозому.

«Я бачив подібний у Сапфі… У Белітіс», — виправився він.

Голомозий поцілував кругляк і повісив його на шию. Анемподестові здалося, що опадлієць подумки проказує молитву.

«А хто ж твій найкращий друг?» — спитав він.

«Його звуть Лліґ», — відповів Голомозий і різко вдарив Анемподеста. Від несподіваного болю той випустив з руки монетку і видав звук, подібний до заячого писку. Потім заплющив очі. Шум зливи пропав.

Він розплющив очі повільно та обережно. Над ним знов нависали ребра Райдужної Гори. Він повернув голову і побачив те, що лишилося від гармаша. Потім знову закрив очі.

«Не зволікай», — почув він вібруючий Голос.

Намагаючись не дивитися на вивернуті ребра вбитого, Анемподест підвівся. Йому відкрилося невтішне видовище. Майданчик був завалений мертвими оборонцями і тушами монстрів. Від східної частини бастіону лишилося кілька уламків. На гарматному верстаті сиділа Белітіс. Права рука Марципанової Акробатки була розшматована до кісток, ліве вухо висіло на смужці шкіри, на стегні кривавилися сліди кігтів. Побачивши прочанина, дівчина прошепотіла:

«Дурням щастить».

Учень авви Макарія перетягнув її скалічену руку ґнотом. Він помітив, що дівчина хрипко дихає, і зрозумів, що ушкоджене її нутро і, певно, відбувається внутрішня кровотеча.

Белітіс нахилилася до його вуха і сказала:

«Ти — Обраний Хорефу. Рятуй Німу…»

Прочанин озирнувся і побачив велику воїтельку Вузької Явності. Вона стояла перед війстям печери, тримаючи одною рукою чорний від крові меч, а другою спираючись на мушкет. Права нога Німої була химерно вивернута, певно, зламана. Перед воїтелькою застигло у смертельному очікуванні броньоване страховисько. Воно нагадувало одночасно велетенську жужелицю, скорпіона і черепаху. Чорні панцирні пластини блищали, як металеві. Довгий — майже у півтора людських зрости — хвіст носився у повітрі, наче оскаженілий нагай.

«Скутулія!» — визначив Анемподест і згадав інструкцію для профанів: від катоблепа і скутулії — тікати.

Німа побачила його і зробила швидкий випад мечем, ніби намагаючись розрубати верткий хвіст. Потвора відскочила, а прочанинові здалося, що він зрозумів наказ Розвідниці. Він витягнув кинджал і став наближатися до скутулії, оминаючи трупи ґоблінів та мартоплясок… Чорна блискавка хвоста пролетіла майже перед обличчям Анемподеста. Прочанин різонув її кинджалом, але промахнувся. На його щастя, потвора зосередилася на головному ворогові й зневажила задню небезпеку.

Учень авви Макарія зробив ще один крок. Найважчий у своєму житті. Він вкрився холодним потом увесь — від носа до підошов. Тепер він бачив кожен рух пластинчастих сегментів на спині скутулії, кожне подриґування її лускатих лап. Хвіст на мить завмер, електричне штрикало вигнулося гаком. На долі секунди випереджаючи смертельний стрибок потвори, Німа впала на коліно і в падінні дотяглася мечем до щілини між першим і другим сегментами панцира. У ту ж мить Анемподест уразив хвіст посередині, там, де луска не здавалася непробивною. Між його кинджалом та штрикалом майнула іскра, від електричного удару він ледве втримався на ногах. Але хвіст було розтято, оскаженіла від болю скутулія сіпнулася і сама настромилася на меч Німої. Обрубок затанцював, кроплячи прочанина зеленою кров'ю, а Німа встигла витягти меча і нанести потворі нового удару. Скутулія крутнулася і почала відступати. Вона переповзла через тушу катоблепа і завмерла.

«Bravo! — почувся кволий голос Белітіс. — До Майстра Зброї тобі ще далеко, але Імператором Повені я тебе титулую…»

«Хіба маєш таке право?» — запитав Анемподест, стираючи з обличчя зелену бридоту. Йому було важко говорити, серце шалено билося і спазм перехоплював горлянку. Здавалося, кожне слово протискується назовні окремою істотою і відбігає убік, подалі від запитання.

«Ти колись розпитував мене про Деміурга Опадла, — замість відповіді нагадала Белітіс. — А я тобі сказала, що він зустрічає кожного переселенця до цього світу. Хто зустрів тебе біля Ринви, Витискуваче?»

«Одна дуже розбещена дівчина».

«Вона не розбещена. Просто цій дівчині дуже сподобався щойнопереселений кабанчик. Ти був такий кумедний».

Запала мовчанка. Німа Розвідниця звелася на здорову ногу і пошкандибала до скутулії. Можливо, вона вирішила засвідчити остаточну смерть електричного монстра. Анемподест побажав їй успіху і подивився в бік дороги. Там були лише руїни і трупи.

«І ти примислила увесь цей напружений до війни світ?» — спитав він онуку Пендози.

«Його примислили мої предки. Їм було потрібно щось на кшталт спостережної вежі для боротьби з Карною. Коли ж вони один за одним гинули у цій нескінченній битві, то їхні діти домислювали Опадло далі. Від покоління до покоління. Мені немає кому заповісти цей світ. Я бездітна і сили залишають мене».

«Садхузаґи прорвалися?»

«Вони йдуть до Картагени. Особлива Оборона нагло занепадає. Ґлобус мав рацію…»

«Мені потрібний Лліґ».

«Нащо?»

«У нього моє дзеркало. Я хочу з його допомогою повернутися на Сцену. Моя клятва не виконана».

«Для цього дзеркало не потрібне».

«Не розумію».

«Колись давно в Матні жив мудрець. Одного разу учні задали йому загадку про гусака, що сидить у глечику з вузьким горлом. Загадка була така: як витягти з глечика живого гусака, не розбивши при цьому вмістилища. Мудрець відповів, що нікого витягати не потрібно. Гусак-бо давно у небі… Отже, Імператоре, було б вельми нерозумним застромлювати до глечика ще й дзеркало. Воно ж може розбитися, гусак може поранитися».

«Себто?»

«Ти не залишав Сцени, бевзю…» — напружуючи останні сили, промовила Белітіс, закашлялася і рожева піна виступила в кутиках її губ. Обличчя дівчини поблідло, зуби зацокотіли.

Анемподест зрозумів, що у деміуржиці Вузької Явності починається передсмертна лихоманка. Він безпорадно озирнувся й побачив велетня Лліґа, що виходив з печери.

«Ось твоє дзеркало, — прохрипіла Белітіс. — Чи зрозумів нарешті мене?..»

Новий напад кашлю не дав їй договорити.

Прочанин зробив крок назустріч Лліґу і відчув, що майданчик вислизає з-під ніг. Кольори Опадла виблякли, Лліґ і Німа перетворилися на сріблясті контури. Потім темрява огорнула Витискувача. Але це був не морок запаморочення, а напівморок святилища Нічної Викрадачки Немовлят.

Перед вівтарем Ламашту горіли п'ять олійних лампадок. Вони висвітлювали людське тіло, прикручене ланцюгами до вівтарної плити. Людина була ще жива, але без шкіри. Видно було, як здригаються синюваті міхурі легень і ворушаться оголені ребра. Акуратно зрізана шкіра жертви щільно обтягувала статую богині. Розрізи були зшиті бичачими жилами і сльозилися кров'яною сукровицею. Натерта лоєм кам'яна мармиза Викрадачки сяяла задоволенням від нового одягу.

Кати залишили жертві обличчя, і прочанин впізнав Аттика.

Він завмер і спазм остаточно закрив шляхи і стежки звуків у його горлянці. Натомість заговорив Аттик. Голос його був глухий. Звуки цього голосу виринали з глибин страченого тіла, немов бульбашки з рота утопленика.

«Привіт, вороже! — сказав Аттик. — Чи подобаються тобі овочі справ твоїх?»

У відповідь Анемподест видав щось, подібне до тихого виття.

«Ти впізнав мене?»

«Ти — Карна!» — видихнув він свій здогад разом із жахом, полегшенням та здивуванням.

«Так називали мене шамани Півночі. Мої правдиві імена — Розхитувачка і Пантера Напередвизначеності. Тобі, смертному, не зрозуміти їхнього значення, але щойно ти став свідком загибелі останньої з рівних мені Дітей Рівноваги. Тому noli turbare circulos meos [111]».