Імператор повені - Ешкилев Владимир (читать книги полностью txt) 📗
Страхітливий рев перервав пояснення воїтельки. Гори подесятерили його відлунням так, що Анемподест почав шукати монстра найближчими підніжками Гори.
Белітіс подивилася вгору і свиснула жукам.
Спритні істоти побігли майже вертикальною стіною до найближчого карниза. Звідти шугнула крилата тінь. Одна з мартоплясок прицілилась у потвору з лука, але та під гострим кутом метнулася на майданчик. Прочанин побачив шкірясті крила і морду рогатої кішки. Белітіс відскочила від кігтів страховиська і розрубала йому праве крило. Один з гармашів припік інше крило смолоскипом. Потвора верескнула, перекинулась на спину й отримала стрілу в черево. Белітіс добила істоту, перерізавши їй горло.
«Рогата мантикора», — сказав гармаш, припалюючи монстрові під хвостом. Істота не поворушилась.
«Мертва».
«Дуже ревіла», — сказав прочанин.
«Це не вона», — посміхнувся гармаш.
«Це ревів великий садхузаґ, — пояснила Белітіс. — Він десь близько, за поворотом дороги. Не наклади у штани, мій друже».
«Я помолюся за тебе, безстрашна Сапфіро, — пообіцяв дівчині Анемподест, — хоча й не відаю релігії, яку ти сповідуєш».
«В Матні, — сказала та, струшуючи з меча рожеву кров мантикори, — чотириста років тому жив небуденний суфій Ібн Арабі. Він казав: „Я йду туди погоничем верблюдів, куди спрямовує свої каравани Релігія Кохання“. Чи зрозумієш ти колись ці слова, потурначе святенництва?»
Анемподест не встиг відповісти.
Ще дві мантикори атакували бастіон. Вони напали з протилежних напрямів, і мартопляски не встигли вистрілити. Натомість з надр гори вистрибнула Німа Розвідниця, і прочанин уперше побачив роботу справжнього майстра. Меч у руках Німої рухався з такою швидкістю, що учневі авви Макарія не вдалося зрозуміти ані послідовності, ані спрямувань її ударів. Шматки паруючого м'яса встелили майданчик. Тепер і для прочанина знайшлася справа. Він, гамуючи блювоту, поскидав крилате падло до ущелини. Кров мантикор пекла долоні, немов луг.
Летючі монстри потурбували й охоронців дороги. Четвірка з їхнього племені напала на вежку і відсахнулася, зустрінута стрілами та кулями. Гармаші тим часом налаштували однорога і зробили пробний постріл. Чавунне ядро збило дибкувату брилу. Та загуркотіла ущелиною, спричиняючи широку лавину каміння. Мантикори пощезали у скельних лабіринтах.
«Це тільки розвідка», — пояснив гармаш.
На підтвердження його слів з верховини посипалося дрібне каміння. Потім на майданчик почали падати пошматовані тіла лев'ячих жуків і рудих ґоблінів. Анемподест відразу впізнав антропоцефалів, бачених у Музеї. Белітіс заповзялася їх добивати, а мартопляски випустили по скельних карнизах десяток стріл, відганяючи нападників.
«Катоблеп!» — попередив гармаш.
Через парапет перестрибнуло волохате потворище. Жовті ікла націлилися на Анемподеста. Він схопив запаленого смолоскипа і кинув його катоблепові у морду. Той ухилився від полум'я і рушив на прочанина. Анемподест витягнув кинджал і забіг за гармату. Катоблеп напружив м'язи для нового стрибка. Але Німа Розвідниця атакувала його шпаговим випадом. Втративши око, страшидло рохнуло і обернулося до нової загрози. Хутро на шиї наїжилося. Багатозуба паща розкрилася у штурмовому вищирі.
Німа виявилася спритнішою за монстра. Вона раптом опинилася просто перед його мордою, устромила меча до відкритої пащі і повисла на ньому. Ікла катоблепа заскреготали залізом, з пащі виступила кривава піна. Смертельний удар лапи мав розірвати Розвідницю, але та ухилилася, блискавично вигнувши тіло. Белітіс атакувала потвору з флангу, але не змогла пробити мечем волохатого панцира. Німа не втримала меча, катоблеп вирвався з пастки й опинився серед лев'ячих жуків. Їхні щелепи вгризлися в горло страшидла.
Але катоблеп був могутнім звіром. Двома ударами лап він скинув з себе і розчавив жуків. Осліплений, з мечем у горлі, він наштовхнувся на гармату, повалив її. Анемподест ледве встиг відскочити. Велетенські кігті промайнули перед його обличчям, здерши шкіру з носа. Гармаш вистрелив з пістоля у голову чудиська і на мить його оглушив. Цим скористалася Белітіс. Вона рубонула хребет катоблепа, і цього разу панцирна шкіра не втримала леза. Другим ударом Белітіс перебила хребцеву зв'язку, і монстр важко осів на каміння майданчика. Німа витягла меча з його горла, і злива червоної крові впала на трупи червоних жуків.
«Уф-ф-ф!» — видихнула Белітіс.
Здригнулася земля і всі обернулися у бік дороги.
Коли Анемподест дивився на опудало садхузаґа, він й гадки не мав, що родичі музейного експоната можуть перевищувати його розмірами більш як удвічі. Тепер він на власні очі побачив живу гору, що сунула на мур, нахиливши голову. Велетенські роги вдарили вежку і рознесли її парапет. Але тамтешні гармаші були напоготові. Гармата впритул вистрелила у садхузаґа. Ядро розтрощило кілька рогів, відірвало шмат панцирного коміра і зірвало кістяні пластини з хребта чудовиська. Потоки темної крові зросили товстезний тулуб.
Садхузаґ заревів. Здригнулося суще в Опадлі.
Анемподест побачив струмінь вогню, що вдарив садхузаґові в морду. Чудовисько підвелося на задніх лапах, всією вагою обрушилося на вежку і розвалило її. Прочанинові здалося, що між залишків споруди спалахнуло блакитне сяйво Тітоньчиної сокири. Але хмара пилюки і диму закрила битву від його очей. Видно було тільки живу гору, що ворушилася і ревіла у тій хмарі.
«Увага!» — почув він голос Белітіс.
Темна тінь накрила бастіон. Пирхнула гармата. Щось важке, мокре і волохате впало на Анемподеста. Він скрикнув і опинився під зливою на Горбатій горі.
Над хвилями роззлощеної Уборті нічого не змінилося. Рената застигла над трупом свого першого хлопця, Голомозий чекав на Карну, вдивляючись у темряву під соснами, гірчично-жовте водопілля на півночі зливалося з низьким мишастим небом.
«Де моє дзеркало?» — спитав Анемподест.
Голомозий не відповів.
«Мені потрібне моє дзеркало».
Опадлієць повільно обернувся до прочанина.
«Потрібне, кажеш? То шукай», — він показав очима на сосни.
Анемподест вирішив бути терплячим.
«Послухай мене, розвідниче, і поміркуй неупереджено. Ти ж сам казав, що тільки Витискувач може перемогти Руйнівницю. Так?»
«Казав», — погодився Голомозий.
«І зробити це я можу тільки на Сцені, чи не так?»
«Так».
«Мені потрібно на Сцену».
«Ще раз вдарити тебе?»
«Ні, не треба мене бити… Я попав сюди з відніг Райдужної Гори. Якщо я знепритомнію, то повернуся туди ж, але не на Сцену…»
«Як там Белітіс?»
«Стримує ворогів. Щойно вбила мантикору і великого катоблепа. Вони з Німою направду знамениті воїтельки. Наче ті Геродотові амазонки».
«Вони й є родичками матнійських амазонок, — уточнив Голомозий. — Тобі вдалося знищити вмістилище?»
«Здається, я вбив того хлопця… Але, — прочанин помацав стегно, де в його опадлійської подоби висів кинджал, а тепер було порожньо, — я не впевнений остаточно. Це сталося у занедбаному храмі злої богині. Там було темно і я квапився утекти від жриць… Тепер мені здається, що я пропустив у тому капищі щось дуже важливе, можливо, найважливіше. Там було металеве дзеркало і я так відчуваю, що воно пов'язане з моїм дзеркалом. Адже і там і тут все ніби повторюється: там гора і тут гора, там німа і тут німа…»
«Третій закон Напередвизначеності, — перебив його Голомозий. — Нерегулярні фрагменти структури у паралельних явностях мають ознаки подібності».
«…Так-от, — продовжив Анемподест. — Я думаю, що за допомогою мого дзеркала я зможу, якщо буде на те воля Божа, потрапити знов у той занедбаний храм і зрозуміти, як ушкодити Руйнівницю. Це дуже древній храм, можливо, найперша її твердиня… Її у давні часи називали Нічною Викрадачкою Немовлят».
«Певно, маєш рацію, — сказав Голомозий і втома опосіла його обличчя. — Я чув про занедбаний храм. Так, чув… Але навіть великим предкам Белітіс не судилося до нього потрапити… Отже, все одно доведеться зробити тобі боляче».
