Химерне місто Дрободан - Соколян Марина (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
— Ну, і що далі? — зацікавився Нінка.
— А далі — контора найняла професійного вбивцю, який пробрався до помешкання героя і застромив йому в печінку знаряддя вбивства. Щоправда, герой дещо володів професійною магією і зміг призупинити процес, але вийшов цикл, і тепер нещасний вбивця мусить кожного дня приходити до Прометея, виконувати свою функцію, а потім все починається з початку. Вони вже встигли познайомитися і стати добрими друзями… Нещодавно, здається, п’єсу про це поставили, “День Орла” називається. А до чого це я? Ага, про обачність була мова. Пайба, переважно, після вечірнього молебну перебуває зранку у благодушному настрої розворушеного осиного гнізда. Тож, якщо завтра запізнитеся…
— А, він все одно раніше дванадцятої не явиться. Ходи, Бруксе, не зважай на них.
— Ну що за молодь пішла! — хихотнув Джаскін, — Ні чорта ні начальства не бояться!
Ми з Нінкомпупом рушили в обхід злачних закладів, що розташовувалися уздовж Синяченко-Штрат. Ця вулиця знана тим, що тут колись проживав той самий вуйко Синяченко, що варив загадковий напій первак . Кажуть, після вживання цього напою не міг встояти на ногах навіть пам’ятник Опецьку-Завойовнику, а набагато пізніше, в часи мудрого князя Оковіта, цей напій на допитах заливали в горлянку іноземних шпигунів, і ті або відразу гинули, або ставали щирими громадянами Дрободану. На жаль, формулу напою давно втрачено, хоча деякі вчені ще досі намагаються віднайти цей секрет, і над вулицею часами стоїть густий алхімічний сморід, що спричиняє згортання будь-якої ділової діяльності на кілька кварталів навколо. В той вечір нам пощастило потрапити в самий розпал гулянки якогось місцевого філантропа: цей несамовитий виставляв кожному, хто доводив, що в нього немає ні потреби, ні бажання перехилити чарочку. Кажуть, що в юності він працював у кредитному відділі Храму Скупого Бога, от і скособочився на якихось чудернацьких вимогах своєї контори.
— От дивись, як я зараз видурю в старого пляшку! — пообіцяв Нінка, вирушаючи в героїчних похід за випивкою.
Я із зацікавленням спостерігав за розвитком подій.
— Ну що, ти зовсім не хочеш випити? — поцікавився філантроп, помітивши, як до нього наближається спрагла нінчина фізіономія.
— Хочу, але мені не можна. Я кинув. Я вже тиждень не спав з жінками, не курив і не пив. Я нещодавно вступив до секти Шарлатантризму, і мушу спостерігати за приємним часопроведенням інших, аби побороти спокусу і досягти досконалості.
— Хм. І як воно?
— Вдається, з перемінним успіхом. Вже скоро я зможу контролювати власні потреби і присвячу себе вихованню молоді в дусі моральної стійкості та витривалості. Для впровадження цього проекту мені потрібна лише пляшечка міцного…
— Це ще для чого?
— Ну, для… — Нінка замислився.
— Для компресів ороговілостей на маківці та протирання пролежнів, які неодмінно з’являться після досягнення стану просвітлення, — втрутився я.
Нінка зашипів і показав мені кулака.
— Угм, — філантроп поважно кивнув, — у вашої ініціативи є майбутнє. Можете продовжувати розробляти цю перспективну тему.
— Але ж для проведення досліджень необхідне фінансування!
— Ну, гаразд, — заусміхався старий, присуваючи до нас симпатичну пляшечку зі спотикачем, — тільки пам’ятайте, головне — стратегічне планування.
— Ет, був би план, — зітхнув Нінка, — Ну, чого стовбичиш, Бруксе, бери склянки!
Наступні пару годин пройшли у ейфоричному споживанні чесно заробленої випивки. Ми ще раз перемили кісточки колегам, залишивши їх відсмоктаними і відполірованими. З’ясувалося, що Гріф Реморс працював колись проповідником у Храмі Тимчасового Бога, звідки мусив з часом піти через те, що колись у стані наркотичного токсикозу закликав присутніх до вивільнення еросу в громадських місцях. З того часу, власне, він сам “Презенту” не вживає, але намагається напоїти всіх, хто потрапляє під руку. Тільки-но Нінка почав розказувати про бурхливу юність Джаскіна, де фігурували високе мистецтво та юні хлопчики, як до його поля зору потрапила якась особа протилежної статі, що наблизилася до барної стійки.
— О, дивись, — промовив Нінка, — Це — жінка моєї мрії.
— Що, знов? — здивувався я, — Тільки щось мені здається, у твоїх мрій вже давно закінчився термін придатності.
— Ти нічого не розумієш. Зрілі жінки — вони не мають того страшного дефекту, який притаманний дівчатам.
— Е-е…
— Тю, телепень. Сором’язливості. Ну, я пішов.
І Нінка, причепуривши пальцями буйну зачіску та обсмикнувши свою строкату сорочку, рушив, весь сповнений принадності, у напрямку загадкової незнайомки. От, горе, втратити спільника, коли друга пляшка лише починається! Гм. Якась думка, попри ці всі переживання, не давала спокою. А, слід же було заскочити до Ешлі! Якось, правда, вивітрилася мені з голові та обставина, що за мною можуть стежити. Але в таку ніч, в такому районі… якщо і справді якась холера стежила за моїми походеньками, то вже давно мусила б впитися наніц, хоча б для відводу очей. Тому я, особливо не вагаючись, підвівся і пошкандибав до виходу.
Насправді, до закладу Харлотти було не так вже й далеко. А знайти його можна було за якимось несамовитим лементом, що розносився на пів-вулиці. Ці дикі крики, відзначив я здивовано, були зойками захоплення і несамовитої втіхи, і, до того ж, належали представницям прекрасної статі. Це мене дещо насторожило. Але, вочевидь, добрий спотикач вже давався взнаки, тож я продовжував поступальний рух до цілі, хоча, тверезо зваживши всі обставини, мусив би тікати світ за очі. Навіть гірше того: коли на дверях КПЗ я побачив вивіску “Четвер, жіночий день”, це мене не спинило. Жіночий день — це як у лазні, вирішив я, хижо всміхаючись, і штовхнув двері.
Там мене перепинив якийсь чолов’яга, та я назвався особистим гостем Харлотти, після чого мені справді дали дорогу, однак в очах охоронця закладу читалося висловлене ненормативною лексикою глибоке несхвалення. Але тут на мене чекали різноманітні несподіванки: по-перше, коли я намагався пробитися до зали, переді мною з’явилася якась гола потвора, схожа на патлату горилу, яка, прикриваючи руками причинне місце та горлаючи заклики про допомогу, проривалася до виходу. Потім повз мне протупотів натовп якихось розмальованих дівок, що переслідували нещасного примата з якимись нечленоподільними вимогами. Я влип у стінку, і, вдаючи барельєф, намагався перечекати цей катаклізм. Схоже, переслідуваному вдалося відірватися від натовпу, оскільки розчаровані переслідувачки поступово поверталися до залі. Через якийсь час лемент набрав нової сили. Та що ж там за дійство відбувається?
