Химерне місто Дрободан - Соколян Марина (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…
— Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? — все ніяк не відчіплялася леді.
Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.
— Ви що, все про мене знаєте?
— Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…
— Ешлі?!!
— Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!
— Я вештався? Та я…
— Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?
— Та як скажете, шановна, — мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, — Все таки підозрювана у скоєнні вбивства — не та особа, з якою хочеться сперечатися.
— Як, уже? — трагічно прозвучав голос Ешлі.
Мабуть, таки перестарався…
— Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.
— Хто, Пайба? А, ну тоді справді…
Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?
— Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…
— А, — вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, — в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.
— Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.
— От і він так казав! — і знов невпинні сльози.
Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?
— Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, — я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, — і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!
— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!
Я присвиснув.
— Нічого собі лексикон!
— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?
— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?
— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…
— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?
— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?
— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…
— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.
— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.
— А ти звідки їх знаєш?
— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.
— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.
— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.
— Дуже треба!
Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.
— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?
— Не знаю, побачимо.
— Ну, це вже добрий знак.
Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.
— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.
— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.
— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.
Чарівна Харлотта сумно зітхнула.
— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…
— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.
— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.
Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.
— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?