Трохи пітьми - Дереш Любко (читаем книги бесплатно .txt) 📗
Ми з Йостеком познайомилися як? Через інтернет. Я просто була у відчаї, що мене ніхто не хоче. Що я нікому не потрібна навіть майже задарма. Я би віддалася першому, хто би здався мені більш-менш порядним.
У мене просто сім'я така, що я через неї росла, ніби в палаті лікарні. Моя бабця, яка жила з нами… я ще не нагрузила тебе? Я просто мушу комусь це вилити…
– Ні, ні, – Віра гладить мене по щоці. – Розказуй далі.
– Моя бабця завжди шукала в мені симптоми якихось хвороб. То у мене синяки під очима, то у мене щитовидка збільшена, то я щось розчервонілася: може, у мене температура? Бабця дуже любила, коли я хворіла. Тоді сама вона відразу оживала і бралася мене лікувати. Вкладала мене в ліжко, закутувала в перину, підсувала телевізор так, щоб мені вигідно було дивитися лежачи. Особливо баба раділа, коли я хворіла посеред літа. Тоді вона з особливим задоволенням накривала мене поверх ковдри колючим гуцульським коцом, щоби я пропотіла, закривала вікна важкими шторами і балакала тільки пошепки – щоб не турбувати болящу. В такі дні баба просто молоділа. Вона з насолодою розповідала мені, як тепер «гри-па косить людей» навіть влітку, які дає важкі ускладнення на серце, суглоби, і що коли людина вже й у молодості так часто хворіє, як я, то на старість геть слабою буде. Для баби ідеальним варіантом було б, коли б я захворіла на щось невиліковне, незаразне і, бажано, неоперабельне. Або коли вже опера-бельне, то щоб ці операції ніколи не кінчались, а навпаки, тривали й тривали… Щоб біля мого ліжка можна було просидіти до кінця життя. Така в мене бабця.
Я її ненавиджу. Це через неї мене нікуди не пускали. Навіть на шкільні дискотеки мені не вільно було ходити, тому що я могла зіпріти і застудитися. Принаймні так бабця казала вголос, а як гадала, що я не чую, говорила мамі, що я таке мале, хворобливе, а вже мені в одному місці свербить, вже мені ся по хлопах волочити хоче. «То тепер така молодьож, – шепотіла баба сусідці над моїм ліжком, коли думала, що я сплю в гарячковому сні. – Ото чули, що Марини внучка вже ся женити буде? Таке мале, а таке, за перепрошенням, легке на передок». Сусідка побожно складала долоні на колінах, кивала головою і зітхала: «Ой, не кажіть…» А баба продовжувала: «А наша, думаєте, ліпша росте? Тоже – тільки хлопці в голові! їй он поступати через рік. Як то там в університеті проконтролювати, щоби ніц ся їй не стало?» Баба тут теж зітхала і теж складала побожно руки на колінах.
У нас не квартира, а павуче гніздо. Бабця в нас у квартирі була головною павучихою. Вона командувала павуком-татом і павучкою-мамою. Вони всі обвивали мене своєю липкою турботою, а потім, коли я вже не мала сил опиратися, вони ставали біля мене навколішки і потихеньку смоктали. Смоктали і хвалили мене за те, що я така слухняна. Смоктали – і хвалили. Смоктали – і хвалили.
Ще у мене була найтовстіша медична картка. Товстіша навіть, ніж у бабці, яка перенесла два інсульти і три операції. Я найчастіше ходила на прийом до різних лікарів і найчастіше їздила у різні санаторії. І я навіть вже мріяла, що в котромусь санаторії я нарешті знайду собі пару – такого ж здохлячка, як я, в якого теж буде добра павучиха-бабця, любляча павучка-мама і строгий, але справедливий тато-павук, чиє тверде жало добра бабця завжди зможе зм'якшити своєю слиною. Коротше, мізки мені покомпостували добряче. Ти не читала роман «Голова професора Доуеля?»
– Не-а. А про шо там?
– Там є такий образ дівчини, яку цинічий лікар навмисне кинув до дурдому, аби вона там чокнулась. Я себе почувала майже як та дівчина в дурдомі… Десь дуже глибоко я безтямно надіялася, що одного дня по мене приїде сильний і рішучий принц, розрубає всю павутину, візьме на руки і забере мене звідти назавжди. Ми переїдемо з ним в інше місто, і я більше ніколи не побачу ні бабці, ні мами з татом, завжди буду здорова і в доброму гуморі. Бо буду на свободі. Разом із принцом. Але принца не було. Аж до третього курсу.
Скільки я чула історій про хлопців, які покористувалися дівчатами десь на вечірці в сусідній кімнаті й кинули після цього. А мені навіть такий варіант здавався некритичним. Принаймні я б точно не плакала. Я би тішилась бодай такій увазі.
На четвертому курсі мого навчання на іноземних мовах, на факультеті, де на цілий потік аж семеро хлопців, я зустріла Йостека. І він мені здався цілком близьким до образу принца, якого я уявляла собі. Він був старшим на шість років. У нього була своя чотирикімнатна квартира. Я не розуміла, як можна в його віці заробити на чотирикімнатну квартиру. І це у нашому місті! Забезпечений, вихований, акуратний. Ну, ти ж бачила, який Йостек.
– Він мені здався трохи недосвідченим з дівчатами.
– До речі, так, ти якраз права. У нього справді були якісь проблеми з дівчатами.
– Може, він голубий?
– Скоріше, безбарвний. Я не можу зрозуміти, чому він такий байдужий до дівчат.
– Він, напевне, боїться їх.
– Хтозна… Але тоді він здався мені надзвичайною людиною. Знаєш, є таке відчуття, коли стається нове знайомство: завжди мимоволі очікуєш, що ось вона – ось людина, якути шукала все життя. І поки вона не доводить зворотне, твоя віра тільки міцнішає. Так і я. Вірила, що мій Йостек – це моє спасіння. Мій шанс вирватися з павутини. Я чітко розуміла: ще рік-два життя у сім'ї – й або я справді захворію на щось невиліковне, або полюблю і їх, і те, як вони живуть. Тобто сама стану блідою, жирною павучихою.
У нас із Йостеком були дуже хороші, спокійні стосунки. Я навіть деколи наважувалась залишитися у нього на ніч. Наважувалася не тому, що боялась його. А тому, що мені доводилося вигадувати просто карколомні історії для своїх рідних.
Із Йостеком я почувалася впевнено. Я вже знала, що коли закінчу четвертий курс, ми одружимось і я переїду до нього. Мені подобалось, що Йостек трохи несміливий, скутий зі мною. Він був таким уважним, дбайливим… А ще я не могла ніяк втриматися від думок, що він до біса багато заробляє на свій вік… Якщо я вийду за нього, мені не потрібно буде переживати, на що ми купимо дитині памперси, на що самі будемо жити. Я тобі зараз дуже відверто розповідаю це все. Хоч це на самому дні душі такі думки водяться. Але я розповідаю все до останнього, щоб не залишилося ні одного секретика. За такими принципами жила Лорна, і так вона хотіла навчити жити мене.
Йостек мені багато розповідав про Лорну. Він говорив, що це якась незвичайна особистість, його найкращий друг і порадник. У них навіть колись був роман, але дуже короткий. Йостек був дуже прив'язаний до Лорни, і я не знаю, чому так. Вір, ти не знаєш?
– Це просто. Коли відмовляєш чоловікові раніше, ніж даси, він або тікає, або прив'язується до тебе, як до мами…
– Отак і Йостек. Прив'язався до неї. Поважав її дуже. Хвалився навіть, ніби він із Лорною кілька разів кетамін пробував. Ти знаєш, що таке кетамін?
– Знаю.
– А пробувала?
– Ні. Я боюсь уколів. Але мій Вітас ним захоплювався.
– А мій Йостек пишався, що він такий бувалий. Але йому не подобалося, що Лорна присвятила кетаміну занадто багато часу. Для мене це, коли чесно, було шоком – почути, що Йостек пробував якісь наркотики. Саме слово «наркотики» мене лякало. Це було найвищим табу в моєму житті. Я навіть не знала, як реагувати на ці історії про кетамін. Якби він розповів мені про наркотики в перші дні нашого знайомства, я би точно більше не прийшла на побачення. А тут він розказує, що не тільки Лорна ця, але й сам він приймав кілька разів. А Лорна – то взагалі, виявилось, наркоманка. Ти зрозумій, я ж із зовсім іншого середовища. Це… це був шок для мене. Я чомусь зразу згадала поради з журналу для дівчат, що дівчина повинна відмовити хлопцеві: «…коли він пропонує тобі спробувати наркотики». Це були жахливі хвилини. А потім мені стало цікаво подивитися на цю його подругу, «класну кобіту, але пропащу наркоманку», як він сам її називав. Ще Йостек мені кілька разів натякав, що Лорна має нетрадиційні сексуальні смаки. Він дуже стидливий, він це завжди говорив якось завуальовано. Наприклад, він казав, що Лорна любить учити дівчаток ніжності.
