Нестерпна легкість буття - Кундера Милан (читать бесплатно книги без сокращений .TXT) 📗
Чи означає це, що в його житті ніякого «es muss sein», ніякої великої необхідності не було? Гадаю, що вона все-таки була. Але це була не любов, це було покликання. В медицину його привів не випадок, не розрахунок, а глибоке внутрішнє прагнення.
Якщо взагалі можливо ділити людей на якісь категорії, то передовсім за тими глибокими пристрастями, які протягом усього життя спрямовують їх на ту чи іншу діяльність. Кожен француз неповторний. Проте актори в усьому світі схожі один на одного, і в Парижі, і в Празі, ба навіть у будь-якому провінційному театрі. Актор — це той, хто з дитинства на все життя погоджується виставляти себе на огляд анонімної публіки. Без цієї основної згоди, яка ніяк не пов’язана з талантом, яка значно глибша за талант, не можна стати актором. Подібно до цього лікар — це той, хто погоджується все життя і з усією послідовністю займатися людськими тілами. Ця основна згода (а зовсім не талант і не вміння) дає йому можливість уже на першому курсі ввійти до прозекторської, а через шість років стати лікарем.
Хірургія доводить основний імператив професії медика аж до крайньої межі, де людське вже межує з божественним. Коли ви огрієте кого-небудь обухом по голові, він повалиться на землю і сконає. Але ж колись він однаково сконав би. Таке вбивство лише трохи випереджає те, що Бог трохи пізніше вчинив би сам. Бог, як можна припустити, розраховував на вбивство, але не розраховував на хірургію. Він і не думав, що хтось наважиться встромити руку в нутро механізму, який він створив, старанно загорнув у шкіру, запечатав і заховав від людських очей. Коли Томаш уперше приставив скальпель до шкіри чоловіка, який спав під наркозом, а потім рішучим жестом проткнув цю шкіру й розпоров її рівною і точною лінією (наче це був клапоть неживої матерії, пальто, спідниця, занавіска), його охопило короткочасне, але до болю приголомшливе відчуття блюзнірства. І саме це захоплювало його! Це було глибоко закорінене в ньому оте «es muss sein», до якого не могла привести його ніяка випадковість, ніякий ішіас головного лікаря, ніякі зовнішні причини.
Але як же могло статися, що він так швидко, енергійно і легко звільнився від чогось, що так глибоко було в його єстві?
Він відповів би нам, що зробив це, аби поліція не зловжила його ім’ям. Але, правду кажучи, навіть якщо це теоретично можливо (і такі випадки траплялися), все-таки малоймовірно, щоб поліція розпорядилась опублікувати заяву з його підробленим підписом.
Звісно, людина може боятись і тієї небезпеки, яка малоймовірна. Припустімо таке. Припустімо також, що він гнівався на самого себе, на свою незугарність і хотів уникнути дальших зіткнень із поліцією, які посилили б у ньому почуття безпорадності. І припустімо навіть, що він однаково втратив би свою професію, бо механічна робота в амбулаторії, де він прописував аспірин, аж ніяк не відповідала його уявленням про медицину. Та попри все це, поспішність його рішення видається мені дивною. Чи не приховується за нею щось інше, глибше, що лишилося поза увагою під час його абстрактних розмірковувань?
Хоча Томаш завдяки Терезі й полюбив Бетховена, він не дуже розумівся на музиці, і я не певен, чи знав він справжню історію бетховенівського мотиву «muss es sein? es muss sein!»
А було це так: якийсь пан Дембшер заборгував Бетховену п’ятдесят форинтів, і композитор, який завжди не мав грошей, нагадав йому про них. «Muss es sein?» — сумно зітхнув пан Дембшер, і Бетховен гомерично розсміявся: «Es muss sein!» і одразу ці слова та їхню мелодію поклав на ноти, скомпонував на цей реалістичний мотив невеличкий канон для чотирьох голосів: три голоси співають «es muss sein, es muss sein, ja, ja, ja» (це мусить бути, це мусить бути, так, так, так), і четвертий голос вступає: «heraus mit dem Beutel!» (Витягни, любий, портмоне!)
Той самий мотив через рік став основою четвертої частини його останнього квартету, опус 135. Тоді Бетховен уже не думав про портмоне Дембшера. Слова «es muss sein!» звучали для нього дедалі врочистіше, ніби їх промовляла сама Доля. У мові Канта навіть «добрий день!», сказане відповідним чином, може набути подоби метафізичної тези. Німецька мова — мова важких слів. I «es muss sein!» стало вже зовсім не жартом, a «der schwer gefasste Entschluss» (тяжко прийнятим рішенням).
Отже, Бетховен перетворив тоді легковажне натхнення у серйозний квартет, жарт — у метафізичну правду. Це цікавий приклад перетворення легкого у важке (або за Парменідом: приклад перетворення позитивного в негативне). Хоч як дивно, але таке перетворення нас не дивує. Навпаки, нас обурило б, якби Бетховен перетворив серйозність свого квартету на легкий жарт чотириголосого канону про портмоне Дембшера. При цьому він повівся б цілком у дусі Парменіда: перетворив би тяжке на легке, а отже, негативне на позитивне! На початку (як незакінчений ескіз) була б велика метафізична правда, а в кінці (як завершений твір) був би легенький жарт! Тільки ми вже не вміємо мислити, як Парменід.
Мені здається, що оте агресивне, врочисте, суворе «es muss sein!» у глибині душі вже давно дратувало Томаша, і в ньому жила глибока мрія перетворити, за Парменідом, тяжке на легке. Згадаємо про те, як колись він водночас назавжди відмовився зустрічатися з першою дружиною і сином і з якою полегкістю сприйняв повний розрив стосунків з батьками. Хіба це було щось інше, аніж різкий і не зовсім усвідомлений жест, яким він відкинув усе, що видавалося йому тяжким обов’язком, його «es muss sein!»?
Тоді, звичайно, це було зовнішнє «es muss sein!», визначене суспільними умовностями, у той час, як «es muss sein!» його любові до медицини йшло ізсередини. Тим гірше. Внутрішній імператив ще сильніший і тому ще настирніше кличе до бунту. Бути хірургом — означає розрізати поверхню речей і дивитися, що криється всередині. Мабуть, саме тому в Томаша з’явилося бажання дізнатися, що приховується по той бік «es muss sein!»; іншими словами: що залишиться від життя, коли людина звільниться від того, що досі вважала своїм покликанням.
Та коли він, відрекомендувавшись доброзичливій завідувачці празького підприємства «Миття вікон та вітрин», побачив раптом результати свого рішення в усій їхній реальності й невідворотності, йому стало страшнувато. В такому стані він прожив кілька перших днів своєї нової роботи. Але тільки-но подолав (за якийсь тиждень) приголомшливу незвичність свого нового життя, як раптом зрозумів, що для нього настала пора довгих канікул. Він робив речі, до яких йому було байдужісінько, і це було чудово. Він раптом зрозумів щастя людей (досі він завжди їх жалів), котрі виконують роботу, до якої їх не змушує жодне внутрішнє «es muss sein!» і про яку, покинувши робоче місце, вони можуть одразу забути. Ніколи раніше він не знав цієї блаженної байдужості. Коли, бувало, щось не вдавалося йому на операційному столі, він впадав у відчай і не міг заснути. Часто втрачав навіть інтерес до жінок. «Es muss sein!» його професії було своєрідним упирем, що висмоктував з нього кров.
Тепер він ходив по Празі з жердиною для миття вітрин та вікон і з подивом усвідомлював, що почувається на десять років молодшим. Продавщиці великих магазинів зверталися до нього «пане докторе» (празький там-там діяв бездоганно) і питали в нього порад щодо свого нежитю, хворого попереку чи нерегулярної менструації. Вони почували себе ніяково, коли, поливши скло водою і насадивши щітку на тичку, він починав мити вітрину. І коли б вони могли кинути покупців у магазині, то з великою радістю забрали б у нього з рук тичку й помили скло замість нього.
Томаша запрошували здебільшого великі магазини, але підприємство часто посилало його до приватних осіб. Масове переслідування чеських інтелектуалів тоді ще викликало в людей якусь ейфорію солідарності. Колишні пацієнти Томаша, довідавшись, що він миє вікна, дзвонили до нього на підприємство і замовляли саме його. Потім зустрічали його з пляшкою шампанського або сливовиці і, записавши йому до квитанції тринадцять вимитих вікон, дві години розмовляли з ним і пили за його здоров’я. І Томаш ішов до наступної квартири чи магазину в чудовому гуморі. Родини російських офіцерів розміщались у країні по квартирах, по радіо лунали погрозливі промови чиновників міністерства внутрішніх справ, що посіли місця вигнаних редакторів, а він, підпилий, бродив по Празі, і здавалося йому, що він іде з одного свята на інше. Це були його довгі канікули.
