Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
І всі знову підхопили:
— Тож живи, Романістан, прекрасний і вільний, позбавлений згубного впливу транснаціональних корпорацій, саре манушенде кокале парне, рат лоли.
Між вільними вільний, між рівними рівний, визнаний світовою спільнотою та спеціальною комісією ОБСЄ з питань духовної та культурної спадщини малих народів Європи, Господь тримає тебе в своїх руках, тож слухай вібрації його гарячого серця!
Коли гімн закінчився, присутні затягли інші, всім їм відомі церковні співи, і під ці співи та незлагоджені, проте енергійні скрипальські запили маму взяли на руки і понесли вниз ногами вперед. Особисті речі несли близькі родичі, всім іншим, як пояснив Ернст, торкатись цих речей було не бажано. Швидка й далі стояла внизу, до неї маму й запхали.
Також до швидкої сіли Тамара з Тамілою, Коча і троїсті музики. Решта родичів, друзів та знайомих добирались до цвинтаря власним транспортом. Для особливо бідних підігнали трактора з відкритим причепом, туди набилось десятків зо два грузинських циган, і процесія рушила. Вже на виході я помітив, що Коча міцно прийняв і що це просто так не минеться. Зі швидкої, вже на цвинтарі, він вийшов ще більш заряджений, різко покрикував на музикантів, вимагав від них зіграти якусь польку і все хотів домовитись із водієм швидкої, аби той провіз маму аж до могили, а він, мовляв, доплатить скільки треба. Цвинтар був старий і знаходився в сосновому лісі. Сосни обступали ряди поховань, місця було мало, тож до свіжовикопаної могили пробирались між дерев, як партизани. Яму було викопано простору.
Стіни її встигли викласти цеглою, а підлогу було ретельно застелено свіжими дошками. Маму акуратно спустили вниз, за нею почали передавати особисті речі. До стіни присобачили, незрозуміло як, портрети Шевченка та Ісуса. Коча штовхався між родичами, сварливо щось їм підказував, виривав із рук посуд, аби самому подавати вниз, зрештою не втримався і з кавоваркою в руках полетів у яму. Його впіймали, поставили на ноги. Спробували висадити вгору, проте він пручався і хотів бути ближче до мами.
— Головне, щоб вони його там не забули, — стурбовано промовив на все це Травмований.
Коли яму заставили речами й квітами, так що й небіжчиці за ними видно не було, до могили підійшов священик.
І сказав таке:
— Навіщо їхати туди, де тебе ніхто не чекає? Навіщо тікати від тих, хто любить тебе? Якщо ти сам не можеш постояти за себе та своїх близьких, що дає тобі право нарікати на долю? Чи намагався ти щось зробити, перш ніж здався й опустив руки? Як ти подивишся в очі тим, хто йшов перед тобою і хто тепер на тебе сподівається? Що ти відповіси на питання тих, хто ступає твоїми слідами?
Адже життя відбувається з тобою кожного дня. І любов виправдовує всі помилки і спроби. Економіка будується не на силі, але на справедливості. Тож коли ти не відчуваєш усього живого, навіщо приходиш прощатись із мертвими?
Тьотя Маша прожила довге й героїчне життя, сповнене щоденної боротьби за щастя свого народу, близьких, друзів та трудового колективу. Повсякчасне утвердження ідеалів добра та рівноправності вивищує її в наших очах і робить незникомим її духовний чин та клопітку діяльність на благо прийдешнього. Принципи братерства, щирості та романіпе, котрі вона послідовно й наполегливо утверджувала всім своїм життєвим досвідом, мають стати за приклад новим поколінням, котрі йдуть на зміну своїм батькам, займаючи їхнє місце в шеренгах бійців за світле майбутнє.
І в цьому плані бойова та трудова біографія тьоті Маші кличе нас до безнастанної героїчної праці, до шліфування власних професійних навиків і цілковитого долучення до нечутних позитивних вібрацій, котрі посилає нам Спаситель як винагороду за роки поневірянь та соціальної дискримінації!
— Амінь, — дружно прокотилося сосняком.
Я не знав небіжчицю, але мені здалось, що священик її дещо ідеалізував. Багато хто слухав його, стоячи за деревами, тож складалося враження, ніби він говорить із соснами.
— І ще, — додав священик подумавши. — Чого вчить нас ця смерть? Вона вчить нас, що потрібно вміти пригадати все, що було з нами і що було з тими, хто поруч із нами. Це головне. Бо коли ти все згадаєш, піти тобі буде не так просто. Тепер усе, — закінчив він, і всі знову заспівали.
І не встигли гості дотягти до кінця чергового псалма про цегляні дороги, якими ми йдемо за руку зі Спасителем, та про суспільні негаразди, за які нам по ходу воздається з відсотками, як небом протягло вчорашні чорні хмари, і раптом, цілком несподівано, ударила злива. Всі кинулись навсібіч, ховаючись під високими голими соснами, перестрибуючи через старі, вгрузлі в пісок надгробки й біжачи до своїх машин, залишених на асфальті. Дощ заливав яму з тьотею Машою, ніби затікав туди весь, загрожуючи затопити поховання й витворити на цьому місці озеро. Коча швидко, наскільки міг, виліз нагору і побіг за всіма. Я теж помчав шукати машину Травмованого, проте десь не там завернув, кудись не туди попрямував, за кимось не тим погнався. І дуже швидко заблукав між цих сосен, біг між ними, захлинаючись дощем і в'язнучи ногами в мокрому піску. Врешті зупинився коло якихось могил перевести подих. Погляд мій упав на написи, виведені на могильних плитах. Спочатку я не зрозумів. Підійшов ближче, перечитав. На плитах зображені були брати Балалаєшнікови. Всі троє. Дощ заливав їхні портрети, і дивились вони на мене, мов акули з морського дна. Так і є. Балалаєшніков Барух Салманович, прочитав я, 1968–1999. Поруч із Барухом на плиті накреслені були різні сакральні знаки — зірки Давида, золоті півмісяці й пентаграми, корони й пташині крила, стебла троянд і старі револьвери. На сусідній плиті написано було: Балалаєшніков Шаміль Салманович, 1972–1999.
Навколо Шаміля було щось виведено арабськими літерами, а внизу зображені були сцени народження, полювання й відспівування. Полювали на оленів. Далі, як і слід було сподіватись, знаходилась могила Равзана Салмановича, 1974–1999. На його плиті, під портретом померлого, намальовано було печальну жінку з розпущеним волоссям і в короткій сукенці. Жінка сиділа на березі ріки, під карликовою березою, і тяжко зітхала, очевидно, за Равзаном.
Вражений і пригнічений, я кинувся далі, вибираючись із цього чорного місця, намагаючись повернутись і все згадати, і чим далі біг, тим більший відчай мене охоплював, бо знайшов я могилу і Саші Пітона з намальованими кіньми, що несли якихось безумних вершників, і надгробок Андрюхи Майкла Джексона з мармуровою колоною та золотими літерами, і важкі гранітні плити з іменами Семена Чорного Хуя та Дімича Кондуктора, Колі Півтори Ноги й Івана Петровича Комбікорма, а також невеликі, проте ошатні гіпсові скульптури Карпа з Болгаркою, з гіпсовою знову ж таки болгаркою в правій руці, й Васі Отріцала з посадженими туями обабіч, і могили Гєші Баяна та Сірьожі Насильника, і прикрашений хрестами склеп Гогі Православного я теж знайшов і, продершись крізь густі терни, вивалився на дорогу, прямо під колеса Травмованого. Шура не здивувався, лише пригальмував і чекав, доки я сяду. А коли я застрибнув досередини, поспішаючи поділитись щойно побаченим, він випередив мене, сказавши строго:
— Ти де був? Ольга телефонувала, хвилюється за тебе.
Про якісь окуляри питала.
— Про окуляри?
— Про окуляри. Просила, щоб ти обережно поводився, бачиш, що робиться?
Я бачив, що робиться щось не те, відразу ж згадав про спалену машину, подумав, що цим, мабуть, не закінчиться, тривога враз охопила мене, тривога й дивне збудження, яке примушувало моє серце відчути нарешті ці дивні солодкі вібрації, якими начинене було небо. Я раптом відчув їх усіх — музикантів зі старими інструментами, що видавали пронизливі й фальшиві звуки, чоловіків у чорних костюмах, що заїхали на цвинтар краном і заклали свіжу могилу бетонними плитами, аби ні в кого не виникло бажання пограбувати останній прихисток видатної громадської та суспільної діячки тьоті Маші і відібрати в неї кавоварку сіменс. Ще я відчув двох іспанок, що гірко оплакували померлу, стискаючи одна одній пальці. І двох сестер, Тамару й Тамілу, котрі наскрізь промокли, і одяг тепер ніжно охоплював їхні плечі. І Кочу я теж відчув, з його п'яними перехрипами й пересвистами, за допомогою яких він намагався порозумітись із водієм швидкої й домовитись, аби його довезли до самого під'їзду. І дітей із цукерками в долонях я теж відчув, я відчув, як їм легко й безтурботно бігається під цим дощем, в якому лунають гімни і в якому вони надійно заховані від будь-якої смерті й усіх негараздів.
