Ворошиловград - Жадан Сергій (прочитать книгу .TXT) 📗
— А Тамара? — знову не зрозумів я.
— А Тамара — це її сестра. Двоюрідна.
— Грузинка?
— Циганка. З Ростова.
— Як циганка? Коча говорив, що вони з Кавказу.
— Для Кочі Кавказ і починається десь коло Ростова, — відповів на це Травмований. — Він, жук, із ними двома жив — з Тамілою і Тамарою. Він їх, здається, плутав.
Батьки їхні Кочу за це й не любили. А тепер бачиш — мама, мама.
Я не знав, що відповісти. А він не мав що додати. Так і доїхали.
Коло під'їзду вже стояли родичі, були схожі скоріше на сербів, ніж на грузинів. Чоловіки були в чорних костюмах і яскравих кольорів сорочках — синіх, жовтих і рожевих. Жінки були в чорному, в руках тримали вервиці, які перебирали дрібно й зосереджено, ніби писали комусь есемеси. Всюди бігали діти, теж у чорних костюмчиках і з мокрими, акуратно зачесаними головами.
Із знайомих я побачив Ернста, на ньому був святковий мундир австрійського поліцейського й начищені до блиску російські берці. Натовпом ходив також Ніколай Ніколаіч з чорною барсеткою, притороченою до правого зап'ястя.
Барсетка бовталась у нього на руці, мов якір. Серед жінок огрядно виокремлювались дві жагучі іспанки, кожна тримала в руці по вінку, в однієї був від профспілок, в іншої — від чорнобильців. Ернст урочисто відсалютував мені, Ніколаіч метушливо затряс своєю пташиною головою, іспанки нарочито не звернули на мене уваги. Шура похмуро пройшов у під'їзд, прокладаючи шлях крізь натовп сербсько-грузинських родичів. На сходовому майданчику між третім та четвертим поверхами стояли гості з боку нареченої і курили. Причому курили, суки, коноплю, навіть не ховаючись. Ми піднялись на четвертий. Двері були прочинені. Зайшли всередину.
В кімнаті стояв приглушений, дещо нервовий галас, так ніби тут хтось одружувався, але з примусу. Коридорами бігали чорноволосі й чорновбрані жінки з посудом та пляшками в руках, рішуче проходили чоловіки, проносячи туди-сюди стільці, сокири та лопати, під ногами метушились діти, затискаючи в долоньках м'ятні цукерки та відрубані курячі голови. Ми пройшли на кухню. Коча сидів на старому табуреті, в довгій білій майці й чорних армійських трусах. А навколо нього метушились, як могли, жінки, намагаючись усіляко його власкавити. Відразу впадало в очі, що старого тут любили й поважали. Водили навколо нього хороводи і називали його дружньо «гаджо».
Коча ліниво з усіма пересварювався, погукував на когось із жінок, давав указівки і розповідав анекдоти. Схоже, він тут усім і керував. Побачивши нас, привітно, проте доволі статечно привітався й потягнув до ванної. У ванній зашепотів.
— Йобт, — сказав, — ось вона, біда-то. Ех, мама-мама, говорив я їй, года, мамо, года. Так вона ж не слухалась мене, куди там. Ну так а шо ти хочеш, — запитав він сам себе, — вона ж додому раніше дванадцятої і не приходила.
З бару свого.
— Вона в барі працювала? — перепитав я.
— Чому працювала? — не зрозумів Коча. — Дружище, у нас так не прийнято — у нас батьків доглядають, на роботу вони не ходять, ти шо.
Коча взяв із моїх рук костюма, одягнув і став схожий на якогось агронома.
— Пішли до мами, — сказав, причесавши рештки шевелюри. — Потрібно побути біля старої.
Мама лежала у вітальні, на зіставлених докупи табуретах. Одягнена була святково — у сірий піджак та чорну спідницю, а на ногах мала лаковані червоного кольору туфлі на шпильках. Обличчя її було старанно й ретельно покрите косметикою, і вигляд вона мала цілком задоволений, якщо не враховувати, що нижня щелепа їй час від часу розкривалась, і тоді хтось із родичів обережно її поправляв, ніби компостував трамвайні квитки. Коло небіжчиці сиділи дві красиві потягані жінки, обидві в чорних сукнях, чорних панчохах і чорних черевиках, в однієї на пальцях було безліч перснів та каблучок, а в іншої на шиї мотались намиста й ланцюжки з золотими хрестиками, відразу двома чи трьома. Виглядали потягані красуні строго, сиділи, закинувши нога на ногу, дивились навколо холодно й уважно.
— Це хто? — запитав я тихо Травмованого.
— Ліворуч — Тамара, праворуч — Таміла, — пояснив Шура.
— Я б їх не розрізнив.
— Не ти один, — погодився Травмований.
Тамара діставала звідкись із зап'ястка носові хусточки, ніби краплені карти, й старанно витирала сухі очі, намагаючись не розмазати туш. Таміла час від часу поглядала на золоті годинники, яких теж мала два — по одному на кожній руці. Коча блукав кімнатами, підходив до Тамари з Тамілою, ті кожного разу пожвавлювались, припадали до Кочі своїми головами і скрушно, проте енергійно поплескували його по стегну чи спині. Жінки приносили з інших кімнат речі покійної і старанно обкладали ними табурети. В головах уже стояла кавоварка та японська аудіосистема, в ногах виставлено було кілька пар взуття. Крім того, зусібіч небіжчицю обкладено було лампами, одягом, вишиваними портретами Тараса Шевченка й Ісуса, в руках вона тримала пудреницю й фен, а до кишень піджака дбайливий Коча напихав монети, медалі й жетони. Тамара з Тамілою печально дивились на нього, все примовляючи:
«гаджо, ой, гаджо». Ми постояли деякий час, потім Коча потягнув нас на сходи. Знизу підійнявся Ернст із залізною каністрою. Хтось дістав кружку, пропустили вперед Кочу, той заклопотано взяв посудину, оглянув принишклий натовп:
— Квартиру, — сказав, — не ремонтували з дев'яносто першого. І хоч би тобі шо. — І випив.
Усі схвально закивали на таке головами, підтримуючи Кочу в його горі. За якийсь час до під'їзду підкотила швидка. Звідти виліз молодий чоловік в офіційному, теж чорному, костюмі, з течкою під рукою.
— Священик приїхав, — зарухались усі й побігли зустрічати щойно прибулого.
Священик підвівся, хтось відразу ж кинувся до нього за благословенням. Він терпеливо благословив усіх охочих, узяв у когось із рук повну кружку, обережно перехрестив її і, по-дитячому закидаючи голову, випив.
— Де мама? — запитався в Кочі.
Коча взяв його попід руку й повів нагору. По дорозі священик роздавав усім ксерокопії з роздрукованим текстом.
— Що це? — спитав я в Ернста, котрий розливав рештки вина.
— Гімн, — відповів Ернст. — Він їх із мережі качає.
— Що за гімн? Вони що — католики?
— Штунди, — коротко відповів Ернст і, забравши у когось ксерокопію, теж пішов нагору.
У вітальні всі не вмістились. Далекі родичі, колеги по роботі й офіційні особи товклись у коридорі, стояли у ванній та на сходах на два поверхи вниз. Священик роздав текст гімну, сказав, що до чого, і, не гаючи дорогоцінного часу на нікому не потрібні соплі, високим голосом заспівав. Родичі відразу підтягнули, за ними офіційні особи, потім сусіди й випадкові перехожі. Знизу підійшов весільний оркестр, з трубою, барабаном та скрипкою і, вловивши тональність, підтримав співаків, граючи не так для померлої, як для мешканців нижчих поверхів. Священик виводив особливо старанно, Коча, втім, іноді його перекрикував.
Коли Господь візьме тебе за руку, — говорилося в пісні, — і поведе жовтою цегляною дорогою, коли ти покинеш нас самих у цій дивній країні, де постійні проблеми з погодою та комунальними службами, коли пожовкнуть фотографії, на яких ти молода й красива стоїш десь на відпочинку в Гурзуфі, ми вийдемо тобі вслід усією дружною родиною, з зятями, невістками та іншими полукровками, в святкових одежах, урочисто зібрані, ніби прийшли на виборчу дільницю, і почнемо славити Ісуса в віках, аби він тримав тебе за руку міцно й вивірено і не завів куди не треба по дорозі до Отця нашого небесного!
— Слався, наша Вітчизно, вільна і незалежна, — підхопили всі приспів, — слався, наш небесний Єрусалиме, дружби народів надійний оплот!
Слово Ісуса, сила незрима, саре мануша де таборо явена, романо законо припхенела саре лен те прилес!
Коли ти постанеш перед Господом нашим у новому костюмі, при зв'язках та суспільному авторитеті, і припадеш до солодких рук його з золотими перснями та наколками, Спаситель скаже тобі, ти тепер вдома, тьотя Маша, тут усі свої, розслабся, налаче мануша пхендле, со рома джювале; лаче мануша пхендле со аме солов'ї.
