Місто уповільненої дії - Дністровий Анатолій (лучшие книги txt) 📗

Казимирович розпитує, як наші справи, Тюля відповідає, що все йде добре, щоправда, треба зависнути на кілька днів, на що старий неоднозначно сміється й киває головою, ніби хоче сказати, все зрозуміло.

— Олег поступає на історичний, — каже Тюля.

— Куди? На історичний? — недочуває старий. — Це добре.

Він їсть поспіхом, а п'є дуже мало, мабуть боїться інсульту. Зізнається, що також хотів колись учитися, одразу, як прийшов із фронту, але закрутився — спершу подався на шахти у Сталіно (тепер це, здається, Донецьк, так? — перепитує), а потім одружився на вчительці, поїхав із нею в Джанкой, у Крим, але вона через три роки померла, бо змалку хворіла на сухоти, нарешті вернувся сюди, до батьків, часу, словом, не було, так і життя минуло.

Кажу йому, тут краще повітря, ніж у місті, не відчувається загазованість, у нас таке чисте повітря лише о п'ятій ранку, коли все навколо спить, жодної машини. Старий на мої слова тільки похитує головою.

Тюля наливає в невеликі склянки, Казимирович кривиться й зізнається, що стільки не подужає, на що ми починаємо з нього сміятися.

— Скільки того життя!

— Ой не те вже здоров'я, — але він підносить, хоча бачимо, що робить це знехотя. Зовсім подався бідака.

— За Казимировича!

Він випиває і гірко кривиться.

— Втрачаєш форму? — сміється з нього Тюля.

— Та яку там форму… — махає Казимірович рукою. Пауза.

Мені раптом здається, що в його сивих, запалих очах, наповнених тугою, спалахують ледь помітні сльозинки.

— Тут дні рахуєш, коли вона прийде. А стріляє ж, сучка, поруч. Від людей дізнаюся, то старшого на кілька років, то молодшого, а минулого тижня поцілила в одного, який від мене аж на дев'ять відстає. І нема чоловіка. Якби ви знали, як хочеться дивитися на це небо і нічого не думати, вас бачити, знати, якими ви будете старшими. Стріляє, сучка…

— Стріляє, але не попадає! — вигукує Тюля. — Казимирович, ти ж нам дивись… будь чемним… щоб ми ще не раз отут… щоб моїх малих на руках носив.

Старий задумано спрямовує погляд у далечінь і нічого не каже. Тюля наливає ще по одній.

— За наше здоров'я!

— Давайте, дітки, — підхоплює старий і перехиляє.

— Бачу, повертається форма, — сміюся до нього.

— Іншої нагоди може не бути.

— Дєда, що ти про погане думаєш? Кинь! Ми ще з тобою погуляємо, — намагаюся розвіяти його неприємні передчуття. Казимирович не відповідає, тільки понуро киває головою. Після ще однієї у нього трохи заплітається язик і з'являється веселий настрій. Багато згадує, особливо роки війни, часто цитує слова свого батька, думки і вчинки якого є незаперечним авторитетом, згадує бої, свій флірт із санітаркою, з якою весь полк переспав, гарна була дівка, родом, здається, зі Пскова, загинула в Західній Польщі — снайпер, сука, її прямісінько у живіт завалив, так ми ту шкуру німецьку довго шукали, але не знайшли.

— Дєда, а важко було вбивати людей? — несподівано запитує Тюля.

— Я навіть саперною лопаткою вбивав. Не важко. Головне тут, дітки, не вбити — головне вбити, коли є за що. Бо! Ми навіть полонених вбивали, виводиш гада подалі від очей — і швайкою його, суку!

— Да ну! — витріщається на нього Тюля.

— А як ти думав, вдираємось у село чи в якесь вошиве містечко, а там — повно трупів! І всі наші! Полонені! Вони їх — раз-раз — і готово! Яка тоді, йобаний в рот, мораль! Ми їм те… те саме, що вони з нашими, суки, робили! А одного, якщо хочеш знати, гівно заставляв їсти! Думаєш, не їв! Ха-ха! Не гірше, як ти зараз картоплю.

— Ти просто крутий пацан, дєда! За тебе і вип'ємо! — Випиваємо ще по одній. Казимирович жує і згадує, як його посадили за підпал садиби голови колгоспу. Розповідає про це кумедно і ми регочемо. Запитую в нього, чи всі німці були однакові і він здивовано зводить погляд.

— Кого найбільше не любили? — уточнюю запитання. Він довго думає, а потім несподівано зізнається, що наших. — Як?! — мало не підскакуємо від несподіванки, бо такого він нього не сподівалися.

— Наших, які з ними плуталися.

— Були й такі?

— А як же. Особливо жінки…

— Жінки?!

— Так, майже всі, хто був у тилу, плуталися з німаками.

— Може була й любов… — ненароком кажу, але старий хитає головою, що любові насправді було мало, хоча й таке могло трапитися, але ми не розбиралися, бо час такий був… що нічого не було посередині — все чорне, або біле, а ще страх, да-да, страх, який дихав нам у спини, і треба було карати, аби самого не покарали, треба було бути, як усі, щоб вижити.

— І шо ви робили? — здивовано запитує Тюля.

— Не по голівці ж ми їх гладили… — незадоволе-но буркає.

Знову випиваємо, відчуваю, що добряче хмелію. Казимирович також — він хоче поставити лікоть на столик, але не потрапляє і мало не падає на землю.

Поки мовчки закушуємо, Тюля раптом насторожується. Показує пальцем, щоб ми не видавали ніяких звуків. Не розумію, чого він змінився і лише по його зосередженому обличчі здогадуюся, що він слухає голос диктора.

— Що почув?

— Чувака одного зарізали.

— І?

— Може, Циркуля? — запитує він.

— Так і передали: реб'ята, вчора зарізали наркошу Циркуля… — починаю з нього глузувати, але він жестом показує, щоб я заспокоївся.

— Труп знайшли на першому поверсі будинку по вулиці Петрушевича. Нічого не говорить?

— Петрушевича!? — насторожуюся. — Там живе…

— Правильно вариш, — киває він головою. — На першому поверсі.

Мені аж їжа застряє в горлі.

Старий відрубується, підіймаємо його за руки й ноги, а він легкий, як пір'їна, заносимо до хати, кладемо на ліжко, накриваємо ковдрою.

Тюля сидить на призьбі й понуро курить, охопивши голову руками. Ним трусить, наче в лихоманці.

Пробую говорити про що-небудь, аби відволікти від цієї новини (заспокоюю себе, що це випадковість, яка трапилася з ким завгодно, тільки не з Циркулем), але він робить рукою жест, щоб не заважав його мовчанці. Підкорилося, бо почуваюся також гидотно. Тюля розтирає обличчя долонями, потім опускає їх на призьбу, і я бачу, як дико тремтять його фіолетові губи. Шкіра на його лиці стає зеленувато-сірою, а вираз страждальним, обводить усе навколо порожніми очима і я не впізнаю Тюлю, завжди енергійного, холодного. Він схожий на людину, яка втратила надію. — На завтра мені треба телефон, — глухо промовляє і йде спати.

19

Зранку Тюля прямує в селище. Поки його нема, допомагаю Казимировичу по господарству, викручую з криниці воду, мию вчорашній брудний посуд після пиятики, рубаю дрова, аби хоча б працею відволіктися від думок. Але це не допомагає.

Старий крутиться біля мене, розпитує, що трапилося. Зізнаюся, що ми завалили ровесника, а ще з'явилася купа інших неприємностей. Уважно слухає, морщить свого посіченого дрібними складками лоба і сумно киває.

— Погано, — каже старий. Трохи шкодую, що сказав про це, бо Казимировимможе у нас розчаруватися, якщо вже не розчарувався. — Ви молоді. За що вам когось убивати?

Справді — думаю про себе — вбивати нема за що. Казимирович каже, що на наших долях тепер є страшна зарубка, чим більше таких зарубок, тим більше людина має страждати, тим більше в неї життя буде нестерпним і важким. Мовчки його слухаю і не наважуюся перебити. Таке враження, наче мої ноги вростають у землю.

— Нам дуже шкода, — видавлюю слова виправдання, які, мабуть, лунають непевно й наївно. Казимирович тривалим суворим поглядом дивиться так, ніби нічого не бачить. Потім, оговтавшись, важкою рукою тре мене по потилиці й відходить.

Близько дванадцятої з'являється Тюля. Вигляд у нього зовсім кепський, наче неживий. Розпитую, але мовчить. Хапаю за плечі й тормошу — він ніби впав у тривалу сплячку.

— Я говорив з Толяном Мушинкою. Пауза.

— Він сказав, шо Грішу зарізали перед дверима власної квартири…

Майже цілу нічне можу зімкнути очі. Виходжу на подвір'я і бачу Тюлю. Мовчки курить і не звертає на мене уваги. Кажу йому, що післязавтра від'їжджаю і не знати коли повернуся, може через тиждень, а може через два. Він питає, чи маю на дорогу гроші. Киваю — все гаразд.