Звірослов - Малярчук Таня (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
- Я живу сам. Ніхто не може підтвердити. Але я не брешу! Нащо мені брехати? Я міліції завжди всю правду кажу.
- Виглядаєте ви, Іване Івановичу, чесно скажемо, не найкраще. Очі червоні, руки тремтять. Мусимо це записати в протокол.
Молодший за званням міліціонер вставляє в друкарську машинку чистий аркуш для протоколу. Протоколи він писати вміє і любить. У дитинстві він мріяв стати письменником. Якби ви зараз підняли з архівів його шкільні зошити для творчих робіт, то неодмінно знайшли б там твір на тему «Ким я хочу стати в майбутньому». Письменником. Так писав цей молодший за званням міліціонер. Саме письменником. Не міліціонером, не космонавтом, не лікарем, не шахтарем. Ось дослівна цитата: «Я хочу стати письменником і складати вірші. Щоб люди приносили на мою могилу троянди».
Іван Іванович зривається зі свого стільця на ноги і верещить:
- Це нормально, що в мене зараз червоні очі! Ви не маєте права писати в протоколі про червоні очі! Вони червоні не від утоми!
- А від чого?
- Я плакав - ось чого!
- Чого це ви плакали? Чоловікам плакати не годиться.
- А чоловік що, не людина? Хотів і плакав!
- Заспокойтеся, Іване Івановичу, сядьте. І не кричіть на нас. Це не ми збили на дорозі людину, а ви.
Іван Іванович повертається на стілець, але кожної миті готовий зірватися знову. Видно по ньому, що готовий.
«Істерикуватий невдаха-бетономішальник», - визначає про себе діагноз підозрюваного молодший за званням міліціонер. Типовий пропащий чоловік середнього віку. Пивний животик, спортом не займається, удень спить, а ночами катає бетономішалку з пункту А в пункт Б. Робота не найкраща - треба визнати. Такій роботі не позаздриш. Людей нормальних не бачить, ні з ким не спілкується, жінки не має. Живе, як кріт у норі. Нещасний. Так і збожеволіти недовго. Істерика - перший крок до божевілля. І Іван Іванович цей крок уже зробив.
- Розкажіть, як усе сталося.
- Я вже розказував.
- Розкажіть ще раз. Детальніше. Що ви відчували до, під час і після?
- Я був голодний. Ось що я відчував. Голод.
- У вас немає грошей на нормальне харчування?
- Є в мене гроші! Мені добре платять. За нічну зміну платять удвічі більше, ніж за денну. Я їм добре. Ніколи ні в чому собі не відмовляю. Хочу кукурудзу - маю кукурудзу. Хочу м’яса - маю м’ясо. Різне. Не тільки свинину. От на тому тижні я купував індичку. А індичка дорога, шановні, дуже дорога. Тридцять гривень двісті грам! Індиче м’ясо сухувате, але своєрідне. Я його із соєвим соусом готую. Смачно. Попробуйте. Займає всього сім хвилин. І швидко, і делікатес.
- Попробуємо.
- Але найбільше я люблю стейк з кров’ю. Немає кращої їжі за стейк. Вірте мені, я на їжі розуміюся. І кров дуже важлива. Без крові стейк - витрачені на вітер гроші. Людина за природою своєю хижак. Їй потрібно відчувати в роті кров жертви. Інакше - те саме, ніби моркву гризеш.
- Що ви їли напередодні трагедії?
- Я спав до дев’ятої вечора. Мене збудив будильник. Я його завжди наставляю, щоб не проспати роботу. Тоді я почистив зуби, прийняв душ, з’їв шматок телячого м’яса.
- Сирий?
- Ні, чого сирий? Зварив його. Із селерою.
- Отже, ви добре поїли?
- Нормально.
- То чому потім знову зголодніли?
- Не знаю. Уночі з’являється якийсь ненормальний звірячий голод. Аж шлунок вивертається. Слини повний рот. Не знаю, як це пояснити. Просто постійно думаєш про їжу. Усім тілом думаєш тільки про їжу.
- Підсумуємо. Ви добре поспали, добре поїли, алкоголь не вживали, сіли за кермо бетономішалки, рушили, усім тілом почали думати про їжу і про те, які ви голодні, і на проспекті Маяковського переїхали невинну перехожу жінку. Нема логіки, Іване Івановичу!
- Не така вона вже й невинна, ця, як ви кажете, перехожа жінка! - Іван Іванович знову зривається на ноги. - Чого вона йшла посеред траси?! Є ж підземний перехід поруч! І світлофор за сто метрів! А вона стояла посеред траси і дивилася, як я її переїжджаю! Не така вона вже й невинна! Може, суїцид хотіла собі зробити?!
- Сядьте!
Іван Іванович сідає.
- Про суїцид ми нічого не знаємо, - каже молодший за званням міліціонер. - Насправді нічого не знаємо. Але ми мусимо попередньо розібратися у справі, хіба не так? Мусимо скласти протокол і розійтися! Ми, Іване Івановичу, на відміну від вас, удень не спали. І ось уже цілу добу на роботі. Ми втомилися. Дуже втомилися. А ви нам плетете всілякі нісенітниці про звірячий голод.
- Ну що ж. Я, якщо бути дуже чесним, теж удень не спав. Деколи, знаєте, важко спати при сонячному світлі. Я дивився телевізор.
- А-а-а! То ви нам збрехали, що спали! І що плакали, збрехали! У вас очі червоні від утоми, а не від сліз!
- Я плакав! Я не брешу!
- Чого ви плакали?
- Я вам у всьому зізнаюся! Всьо розкажу! Тільки не пишіть у протокол про червоні очі!
- Ну…
- Я виїхав на проспект Маяковського, - починає Іван Іванович. - Було тихо і гарно навколо. Я люблю їздити вночі. Так спокійно. Немає пробок, немає навіжених водіїв, безголових пішоходів. Їду собі, слухаю радіо і мрію про хот-дог. Саме так. Тоді я був ладен навіть хот-дог з’їсти. І ось біля супермаркету «Край» раптом посеред дороги з’являється ця жінка. Виринає з пітьми як привид. За метрів п’ять - не більше. Я не встиг загальмувати. Просто дивився на неї, а вона на мене. Вона не тікала. Нічого не пробувала робити, щоб урятуватися. Закрила руками лице і впала на дорогу. І все. Я тільки почув, як під правим переднім колесом затріщали її кістки. Зупинити машину мені вдалося аж за метрів двадцять-тридцять. Я не їхав швидко, строго за дорожніми правилами, шановні міліціонери. Але бетономішалка - гігантська машина. Зупинити її не так легко. І от. Я вибіг з кабіни - а вона лежить, не рухається. Ноги неприродно вивернуті. Зразу це побачив. Подумав - мертва. Вижити під колесами моєї машинки дуже важко. Жінці ще неабияк пощастило. Підходжу, а вона розплющила очі і дивиться на мене. Не жалібно, а просто дивиться. Я схилився над нею, почав гладити по волоссю. Жінка не стара, але спрацьована. Гриму на ній, як на дівчатах з окружної. Руки чорні. Порепані. Я її гладжу, заспокоюю, кажу: «Усе буде добре, дорогенька, тільки не рухайся». Я знаю, що в таких ситуаціях не можна рухатися - це головне. З американських серіалів про швидку допомогу знаю. Шкода, що тепер лікарняних серіалів уже по телебаченню не транслюють. Дуже корисна річ. Життєва. Ну і от. Жінка киває мені кудись убік рукою. Мовляв, подивися туди, убік, там щось є. Я подивився. Спочатку нічого не побачив. Якась торбина лежить. А поруч, на асфальті - дві розчавлені булки. Такі довгі, може, знаєте. Сирні палички - здається, так ці булки називаються. Не плутати з крабовими. Крабові палички дуже шкідливі для організму. Суцільна хімія. А це сирні палички. Тобто вони колись були сирними паличками. А тепер - розчавлений хлібобулочний виріб, якщо вже бути точним. Я віддер булки з асфальту і простягаю їй. Що, кажу, хочеш підкріпитися? А вона відвертається. Це були її палички, безперечно, її. Може, вона щойно їх купила в супермаркеті, бо палички виглядали свіжими. Пахучими. Півгодини, як з печі, не більше. Ну й я її питаю: «Можна? Це ваші палички. Я розумію. Але я такий страшно голодний. По-звірячому голодний. Шлунок прилип до діафрагми - такий я голодний. А вам уже навряд чи палички знадобляться. Он як ноги повикручувало». Вона кивнула. Мовляв, їж, що з тобою робити, раз такий голодний. Їж на здоров’я. Вона не проговорила це вголос, не могла, з рота йшла піна, але я так зрозумів по ній, що можна. Сів поруч, однієї рукою продовжував гладити її по волоссю, другою запихав палички собі в рот. Вона, ця жінка, була добра. Їй відомі чоловічі слабкості.
Їй багато що, напевно, відомо. Шкода, що не вдалося з нею поговорити. Ось так ми сиділи в темряві на проспекті Маяковського. Я їв її булки, вона стогнала. І потім, коли булок уже не було, мені раптом стало, знаєте, так дивно, так мене, знаєте, розчулила доброта абсолютно чужої людини, яка не пошкодувала іншій чужій людині шматка хліба, що я заплакав. Голод як рукою зняло. Я плакав і благав її не вмирати. Вона стогнала. Вона не плакала. Така мужня жінка. А мої сльози скапували їй в очі, і так здавалося, що ми обоє плачемо. Сидимо серед троєщинської темені і плачемо. Як діти.
