Звірослов - Малярчук Таня (читать книги полностью без сокращений бесплатно .txt) 📗
Нарешті під’їжджає напівпорожній тролейбус, і Гальшка в нього заходить. Тролейбусами їздять усе менше і менше, думає вона. Усі перебралися в маршрутки. А чим маршрутки кращі? Людей повно - їдеш як тюлька в банці і платиш за таку їзду на гривню більше. Так. Тролейбус, може, й повільніший трохи, але не набагато. Повільність тролейбусів - це стереотип. Вони дуже швидкі. Дуже. Деколи навіть треба триматися за поручень, щоб не впасти - так швидко тролейбус може їхати.
Якщо чесно, то Гальшка, обираючи тролейбус, економить більше, ніж одну гривню. Вона економить гривню і п’ятдесят копійок. Бо в тролейбусі Гальшка взагалі не платить за проїзд.
А нащо мені платити? - думає вона. За що я повинна їм платити? Сидіння обдерті, у проходах насмічено, щоб не сказати наригано, навколо одні п’яні і наркомани. За що я маю платити?!
Коли підходить контролер, що буває вкрай рідко, Гальшка втуплюється у вікно і вперто мовчить. Головне - на контролера не дивитися. Як би він не кричав, що б не говорив, чим би не погрожував. Не дивитися, і все. Ніби ти глуха. Контролер нічого тобі не зробить, бо не має права. Гальшка добре знає закони, без знання законів довго не протягнеш. Як знаєш закони - ти пан. Як не знаєш - пропав. Тебе обдурять, обдеруть, виставлять на всезагальний посміх, і вважай - душевна травма на все життя.
Є ще ліпший спосіб поводження з контролерами. Бо мовчати і дивитися у вікно - справа не з приємних. Соромно, знаєте. Усі на тебе дивляться. Осуджують тебе. Всередині коти шкребуться. Іноді трапляються такі гостроязикі контролери, що можуть на весь вечір настрій зіпсувати. Сунеш додому як сновида. Жити не хочеться.
Бери - і стріляйся. Ненавидиш і себе, і ті п’ятдесят копійок, і все найкраще у світі.
Є інший спосіб. Гальшка бачила неодноразово, як його прокручував - і, повірте, досить вдало - один незнайомий чолов’яга, регулярний пасажир цієї тролейбусної лінії. Не багатий, але й не бідний. Середнього віку, з вигляду нормальний, лице опухле від алкоголю, але не сильно. Є в ньому щось приємне. А головне - він дуже хитрий. І сміливий. Бо Гальшка на таке не здатна.
Його спосіб ось який.
Сидить собі в напівпорожньому тролейбусі. Їде. Аж тут приходить контролер і вимагає квиток або гроші. Цей чоловік з радістю, з неабиякою охотою заходиться порпатись у кишенях куртки. Жваво так. Видно, що готовий заплатити. Контролер чекає. Чоловік порпається в кишенях куртки, вивертає кишені назовні - нічого. Жодної копійки. Переходить на кишені штанів. Так само порожньо. Контролер з нетерпінням повторює: «Оплачуємо проїзд». Чоловік: «Зараз-зараз, хвилинку, уже даю». При цьому він починає розстібати куртку. Усі - і пасажири, і контролер - притихають з цікавістю, що буде далі. Під курткою в чоловіка нічого немає - голе тіло. Голісіньке.
- Ой, - здивовано вигукує пасажир, - я піджак дома забув!
Перевірений спосіб. Успішний на всі сто. Контролер настільки приголомшений побаченим, що кидає все і проходить далі.
Гальшка так не змогла б, їй легше мовчати.
Вона переїжджає через Дніпро і бачить вогні міста, втоплені у воді. Бачить сакральний ландшафт на київських пагорбах - Лавру, Софіївську дзвіницю, пам’ятник матері-героїні з факелом у руці, Карандаш, інші, сусідні, мости. Гальшка любить переїжджати через Дніпро. Тролейбусом це займає хвилин п’ять-десять. Якщо на мості затори - більше.
Четверта зупинка після Дніпра - Гальшчина. Вона залишає тролейбус радісна. Цього разу контролера взагалі не було - і настрій не попсований.
На Троєщині вже темно. Гальшка заходить у супермаркет «Край», щоб купити дві сирні палички. Вона майже щовечора купує собі дві сирні палички. Вони дуже свіжі і пахучі. Хрумтять. Їх варто з’їдати негайно, бо вранці це вже не палички, а палки.
Шосе, яке треба перейти, щоб дістатися до свого будинку, о цій порі вже порожнє. Гальшка переходить його верхом, а не через підземний перехід. У підземному переході смердить і немає світла. Там темно, як у шлунку бика. Йдеш і не бачиш, куди ступаєш. Чуєш тільки різкий неприємний запах і чиєсь хихикання ззаду і спереду. Страшно, хоча Гальшка не з лякливих. Кілька разів у підземному переході на неї нападали хулігани, але нічого поганого зробити не змогли. Гальшка дуже сильна. Вона тягає ящики з картоплею на плечах сама - ніхто їй не допомагає. Єдиний плюс від торгівлі картоплею - мимоволі стаєш сильною. Ніякі хулігани тобі не страшні. Як штуркнеш їх - то відразу падають на коліна і просять пробачення. Молодіж зараз нікудишня. Фізична підготовка нульова.
Гальшка переходить шосе до середини і раптом зупиняється. На асфальті неподалік від її ніг щось блиснуло. Блиснуло і покотилося. Гальшка розгублено тре очі. Що це таке? По шосе котиться золота монета. Як українських п’ять копійок завбільшки. Але ця монета не українська. Такої Гальшка ніколи раніше не бачила. Вона кидається навздогін, і їй здалося, що монета й собі пришвидшує рух.
Золото, думає Гальшка, це золота монета. Точно золота. Бо чого б вона так блищала?!
За своє життя Гальшці не доводилося бачити золоті монети. Звичайно, Гальшка читала в дитинстві казки про нечувані скарби і дивовижні скрині з діамантами на безлюдних островах Тихого океану, але вона ніколи насправді не вірила, що золоті монети існують реально. Польські гроші називаються злотими, але які вони до дідька злоті?! Звичайний папір. Нічого золотого в ньому немає.
Монета котиться асфальтом, а Гальшка біжить за нею. На вулиці ні душі. Нікого, хто міг би загубити монету чи впустити її, щоб котилася. Звідки вона тут взялася? Чий на ній портрет? Бородата голова в профіль. Рік 1899.
Гальшка вже майже наздогнала монету, ще трохи, крок, півкроку, аж ззаду несподівано загоряється яскраве світло фар. Гальшка обертається на світло.
Просто на неї жене здоровенна вантажівка, в якій перемішують на будівництві бетон. Гальшка падає на асфальт і закриває лице руками. Дві сирні палички, куплені в супермаркеті «Край», тріщать під гігантським колесом, і за мить у спальному районі Троєщини знову настає тиша.
- Я був дуже голодний, - говорить Іван Іванович у троєщинському відділку міліції. - Я був дуже голодний, і це єдина моя вина! Мені треба було поїсти перед тим, як сідати за кермо. І я поїв, але, напевно, замало. Я так і знав, що замало. Бо коли працюєш вночі, маєш звірячий голод. Не такий, як удень. Уночі я можу заковтнути цілого кабана. Я не винен. Я не бачив її. Не знаю, звідки вона там з’явилася. І чого було стояти посеред дороги?
Молодший за званням міліціонер нервується. Йому хочеться додому спати. Бо вночі треба спати. Ніч для того і є, щоби спати. А цей водій бетономішалки переламав якійсь жінці руки і ноги і тепер не хоче зізнатися, що винен. Тільки заплутує все своїм голодом. До чого тут голод?! Який голод?! Їм, цим людям, тільки аби жерти. Понабивати собі шлунки і лежати де-небудь під заспокійливий плюскіт власного травного соку.
- Поговоримо не про те, що ви їли, - каже міліціонер, - а про те, що ви пили.
- Я нічого не пив! Ні краплі. Клянуся!
- Це перевірить експертиза.
- Хочете, я закрию очі і пройдуся по лінії?! Доторкнуся вказівним пальцем до кінчика носа?! Зроблю мостик?! Поперечний шпагат? Я нічого не пив! Тверезий, як стьоклишко!
- Чого ви взагалі сіли за кермо бетономішалки і куди прямували? - ліниво озивається старший за званням міліціонер.
- Це моя робота! Я перевозив бетономішалку з пункту А в пункт Б.
- Уночі?
- А як інакше? Бетономішалкам заборонено їздити по Києву вдень. Тільки вночі - з 23 до 5 ранку. Такі закони. Бетономішалки дуже габаритні і вдень спричиняють затори, які, знаєте, і без бетономішалок го-го які!
- Закони перевіримо. Ви були втомлені? Сонні?
- Я був голодний. Так. Але не втомлений. Та як же? У мене нічна зміна. Я розумію всю відповідальність. Я сплю вдень. І сплю дуже міцно. Не скаржуся.
- Хтось це може підтвердити?
