Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги .TXT) 📗

— Майстре! — Фанерон озирнувся і побачив за три кроки від себе Майстра Зброї. Він привітно посміхався, хоча той, хто не був особисто знайомим із першим воїном Ордену, навряд чи здогадався б, що тонкогубий рептильний вищир цього підстаркуватого чоловіка насправді є посмішкою.

Невисокий, худий, з коротким сивим волоссям, Майстер здавався переодягненим у цивільне католицьким ченцем. Чорний колір його одежини лише підсилював цю подібність. Розбуджений пострілом Янгель ошелешено дивився на Майстра Зброї, якого до цього дня бачив тільки здалеку.

Паладин прихилив коліно, вітаючи Старшого. Те саме зробив Янгель. Майстер прошепотів благословення таємною орденською мовою і допоміг Паладинові підвестися. Янгелеві, чий орденський ранг був далеким від офіцерського, довелося вставати з колін самостійно.

— Достойний Майстре, цей ліс є оселею зла, — повідомив Майстрові Паладин. Йому дуже кортіло розпитати старого воїна про його пригоди, але братерський обов'язок змушував перш за все попередити Старшого про небезпеку.

— Я знаю, — хитнув головою Майстер. — Тому я й призначив вам зустріч на цьому березі. Козаки, які переслідують мене від Переяслава, тепер топчуться за лісом. Страшаться Пожирача.

— Хто такий Пожирач?

— Так іменується те зло, про яке ви мене попередили. Місцеві називають його Війґом.

— Я вперше про такого чую.

— Мене це не дивує. В Абендланді Війґові родичі були знищені за прадавніх часів, коли Орден тільки-тільки заступив місце древніх Західних ковенів. Можна було б давно очистити від зла і цей ліс. Тим більше, що недалеко від нього знаходиться Київ, резиденція тутешнього архибіскупа. Але в цих землях політику все ще роблять дикі ковени. Місцевим чаклунам ці страховища вигідні. Адже по захист від Пожирачів люди звертаються саме до місцевого чаклуна або чаклунки. Що лютіше лісове зло, то багатша і впливовіша відьмацька сімейка.

— Це якась магічна істота?

— Що ви маєте на увазі, брате, застосовуючи до тої поторочі слово «магічна»? — спитав Майстер і знаком запросив братів під дерева: дощ набирав сили.

Коли мандрівники відвели під лісові крони коней і притулилися до сухих соснових стовбурів, Паладин сформулював відповідь на запитання старого воїна:

— Ми, достойний Майстре, звикли називати магічними тих істот, котрі живляться надчуттєвою Силою або спроможні використовувати її для своїх потреб. Ми вважаємо, що таким істотам Сила дарує нескінченне життя.

— Майже всі звірі й риби відчувають і в своєрідний спосіб використовують Силу, — зауважив Майстер. — Наприклад, коли звірі хворіють, вони приходять до земних витоків Сили, і вона повертає їх до життя. Сила, якщо до неї звертається Дух Лісу, відводить очі мисливцям. Але Війґ, як ви, братове, правильно визначили, окрім всього іншого, є носієм древнього зла. Він у давні часи вбив благого Духа цього лісу і загарбав його джерело Сили. Тому ми знищимо цього агресора.

— Ми? — не втримався брат Янгель, якому під час розмови офіцерів належало мовчати.

— Війґ живе там, де знаходиться джерело Сили, — пояснив Майстер, не звернувши уваги на порушення субординації. — А нам, браття, потрібне його джерело для того, щоби знайти втікачів.

— Достойний Майстре, ви маєте на увазі недобитків з ковену Курана? — уточнив Паладин.

— Так, брате.

— Вони тепер тікають на Схід?

— Нам треба це з'ясувати за допомогою Кола Сили і надприродних здібностей нашого брата, — Майстер промовисто подивився на Янгеля. — Втікачі напевне шукатимуть захисту у сусідніх ковенів. На півночі це Валга і Алатар, на сході — Таг і Ашина, на півдні — Тавр і Медеа. Спочатку я передбачав, що вони тікатимуть до Ріфейських гір [81], де знаходяться неприступні твердині ковену Тага. Я на їхньому місці зробив би саме так. Але тепер, мої добрі браття, я перебуваю у великих сумнівах. Причину цих сумнівів я поки що залишу при собі… — Старий воїн прикрив очі, ніби згадуючи щось не вельми приємне. — Мого ясновидячого друга Куруса, мир йому на Вічному Сході, скрутив правець, і він нагло помер. І з того часу, браття, я почав допускатися помилок. Прикрих помилок. Курус вмів витягувати чаклунів із найглибших схованок, але я, винищивши відьмацьку родину, не подужав знайти їхніх наймолодших. А це була непроста родина… Тепер цю мою помилку потрібно виправити.

— А козаки, які вас переслідують? — запитав Фанерон.

— Це найменша з наших проблем, — вищирився Майстер. — Вони молоді й недосвідчені. У них самовпевнений і недалекоглядний начальник. На наше щастя, справжні воїни з цього народу ще навесні рушили на Захід.

— А яка в нас найбільша проблема? — дозволив собі спитати Фанерон.

— Мухомори.

— Перепрошую?

— Для того, братове, щоби ми з'єдналися у повноважному Колі Сили, нам потрібно буде приготувати священний напій. Невідомо, чи в цьому лісі ми знайдемо саме той різновид мухоморів, які придадуться для виготовлення напою. Та ще й тепер, при вершині літа…

[Стара Барлакова засіка у Прибузьких землях, в Брацлавському воєводстві, ставка отамана Сірка, ніч проти 27 червня 1673 року]

Отаман не став розмовляти з посланцем у своєму наметі. Вони удвох відійшли на щойно прориті шанці, де ще вдень козаки поставили великі полкові мортири. Посланець закрився глухим башликом, і скупі відсвіти вартових вогнищ не досягали його обличчя. Небагатьом несплячим здалося, що Віщий Сірко перешіптується з мороком, який скупчився в отворі башлика. Молодші козаки нишком хрестилися.

Сірко став обличчям до степу. Його засмагла голена голова здавалася чорною верхівкою ідола на тлі згасаючої заграви.

— Кажи! — дозволив башличникові отаман.

— Вони приймуть дітей Самари, — прошепотіло з мороку.

— Сам Касим тобі це сказав? — глибоко запалі очі Сірка блиснули чи то від задоволення, чи то від подиву.

— Так, батьку.

— І довго вони там радилися?

— Потщилися [82] усе зв'язати за єдин день.

— Борзо… А що чути про того чорного плюгавця?

— Його загнали до Жродлівського лісу.

— Його загнали чи він сам туди гонзнув?

— Усі виходи з лісу під пильним наглядом, батьку. Хлопці злі, готові з убивника шкуру здерти. Міщенко клянеться, що злапа його за кілька днів.

— Злапа, каже? — похитав головою Віщий. — Ну, нехай Бог йому помагає. Якщо не зможе уполонити, то нехай би хоч затримав… — Старий отаман зітхнув, потім запитав: — А де Харко із Ревою?

— Про те, батьку, не відаю. Певно, десь у дорозі.

— А татарви за Січчю багато бачив?

— Тепер ніби поховалися. Шляхи чисті до самого Перекопу.

— Хоч це добре… — отаман про щось тяжко задумався, а башличник терпляче чекав. Після стомливої паузи Сірко розпорядився: — Рушай мерщій до Міщенка, передай йому, аби дурно не пнувся злапати плюгавця. Скажи, що отаман передає йому таке слово: з того його «лапання» все одно нічого не вийде, тільки хлопців багато погине. Скажи, жеби чатували ту потороч по засідках і стріляли, як тільки забачать. Не треба мені його живого. Скажи твердо: не треба! Як привезе мені Міщенко голову ворожиська, зроблю його сотним і перначик [83] дам. З Богом!

— Зрозумів, батьку, — сказав башличник і пірнув у темряву.

Отаман ще довго дивився в бік степу. Його губи шепотіли чи то молитви, чи то древні закляття.

Але навіть закляття Старшого втрачали силу, перелітаючи через неосяжне Дике Поле. Бо занадто насиченим воно було невідомщеною кров'ю, щоби бути прозорим для заклять та інших невільних енергій.

[Жродлівський ліс, ранок 27 червня 1673 року]

Братові Янгелю було страшно. Навіть присутність двох досвідчених лицарів не тамувала його страху. Чим далі заглиблювалися посланці Ордену до лісової хащі, тим потужніше пульсувало в голові яснобаченника криваво-чорне згущення недоброго передчуття. Після того, як вони з'їхали з лісової дороги, стежки ніби самі клалися під копита їхніх коників. Чи то лісове зло навчилося перекручувати простір, чи такою була лісова топографія, але усі ходи і пролази у цьому лісі неминуче приводили до того лігва, звідки струмила хижа Сила. Збочити з погибельного маршруту не давали байраки і порослі осиками та ялинками згарища.