Богиня і Консультант - Ешкилев Владимир (лучшие книги .TXT) 📗

І обидва ягини із знаком найглибшої покори визнали вищу мудрість Старшого жерця Касима і переможну глибину його знань.

[Київське воєводство, правий берег Дніпра, Трахтемирівська переправа, ранок 26 червня 1673 року]

— Ви впевнені, месіре, що цей вутлий плотик нас витримає? — запитав брат Янгель, із жахом дивлячись на пласкодонний човен, яким трахтемирівські перевізники збиралися доправити посланців Ордену до лівого берега.

— Судячи з його вигляду, — відповів Фанерон, — цим, так би мовити, човном частіше перевозять корів та іншу худобу. Якщо він витримує цілу корову, то нас, Божею поміччю, якось витримає.

— Але цілий злотий за перевіз на човні для бидла?!

— Війна завжди піднімає ціни на переправах, — пояснив більш досвідчений у мандрах Паладин Храму. — Пам'ятаю, під час Шведської війни [78] мене переправили через Дунай за три орти [79]. І я тоді теж увесь вимастився в овечому гівні.

— Єдине, що мене втішає, месіре, це те, що на тому березі ми нарешті побачимо Майстра Зброї.

— Або ж тих козаків, які його переслідують.

Цим песимістичним припущенням розмова припинилася. Брат Янгель обережно ступив на облавок човна, за ним туди перейшли коники, а останнім Фанерон, тримаючи в лівій руці меч, а у правій пістоль. До перевізників він не мав найменшої довіри і уважно стежив за веслуванням чотирьох трахтемирівських міщуків, які надто привітно посміхалися при кожному слові мандрівників, ні бельмеса не розуміючи. Так, під прицілом меча і пістоля, перевізники почали вигрібати на стрижневу стрімнину Дніпра. Паладин припускав, що їхні весла одної чудової миті могли перетворитися на важкі дубини, а тому демонстративно повадив мечем над головами веслярів. Ті перегукувалися між собою і потроху доправляли свою пласкодонку до протилежного берега.

На середині ріки човен трохи знесло течією, але веслярі вловили момент і вигребли зі швидкої води до широкої заплави, за якою розкинувся берег. Коли вони наблизилися, виявилося, що це лише острів. На острові посланці Ордену помітили жалюгідні халупи, з яких визирали замурзані дітлахи. Забачивши човен з озброєними людьми, вони відразу зникли. Що за плем'я отаборилося в цих пустельних місцях і яким промислом займалося, можна було лише гадати.

За островом вони пересікли ще одне руслище й без пригод висадилися на Лівобережжі. Ані Майстра Зброї, ані козацької варти не було видно. Жодне житло не виказувало себе димом і ревом свійської худоби. Берег здавався диким, пустельним, як на початку часів. Величною колонадою підносилися високі сосни. Чорнолісся за ними натякало на початок безкрайньої неходженої пущі. Від самої води до пущі пролягло щось подібне до широкої стежини. Перевізники, отримавши гроші, залишили мандрівників і борзо зникли за островом.

Не сідаючи на коней, Фанерон і Янгель пройшли стежиною крізь підлісок і заглибилися у справжні лісові нетрі. Раптом стежина обірвалася. Іти до хащі, перестрибуючи через повалені дерева і глибокі вимоїни, коні відмовилися. Мандрівникам довелося повертати до берега. Вище за течією вони таки вийшли на більш-менш уторований шлях, який прорізав ліс, немов рівчак від скребачки казкового велетня.

— Кляті перевізники мали доправити нас сюди, а не до тої хащі — бідкався брат Янгель, якому лісові колючки подряпали ноги і роздерли поли кереї.

— Я б волів краще їхати диким лісом, аніж цією дорогою, — зауважив Фанерон.

— Чому, месіре?

— Тому, мій добрий брате, що нею давно ніхто не користувався. Бачите, як виросла трава у коліях? Її давно вже не зачіпали колеса.

— І що з того?

— Значить, є на це якась причина.

— Розбійники?

— Може, і розбійники, а може, хижі звірі.

— А може, цю дорогу занедбали через війну?

— Через війну, кажете? — флегматично перепитав Паладин. — Навряд чи, брате, навряд чи… А я ще питав себе, чому це на переправі немає пристойних човнів… Там, попереду, — лицар показав рукою в глиб лісу, куди йшов шлях, — живе якась загроза. Я її відчуваю. Наші коні, здається, також… А ви, брате?

— Ви хочете, щоби я застосував свої вміння? — здогадався Янгель.

— Це було б доречно, — підтвердив Паладин.

На березі не було місця з витоком Сили, як на древній могилі біля Фастова. Тому і входження Архіваріуса до астралу, і особливо його повернення звідти пройшли не без пригод. Брата Янгеля скрутила падуча, й тільки дерев'яна лопаточка Фанерона врятувала його язик і зуби від прикрощів. Паладинові довелося довго чекати, поки до знесиленого яснобаченника повернулася здатність чітко артикулювати слова. За той час погода змінилася. Небо закрили швидкі темні хмари, а з Дніпра здійнявся різкий холодний вітер. Місцевість, і без того скупа на привітність, наповнилася неспокоєм. Коні теж поводилися дивно.

— Т-там як… якесь з-зло! — нарешті прохрипів Архіваріус.

— Бачите, брате, мені іноді теж вдається ясновидіння, — не без гордощів зауважив Фанерон. — Але ж до зустрічі з тутешнім злом ми з вами не вельми підготовлені.

— З-зло! — повторив брат Янгель. Його трусило від холоду.

— Це монстр чи злонамірені люди?

— Я н-не зн-наю, — яснобаченник заплакав. — Я чув голос М-майстра. В-він д-десь близько. Тр-реба доч-чекатися Майстра.

— Це ми повинні допомагати Майстрові, брате, а не він нам, — повчально сказав Паладин, виймаючи із таємної кишені срібну фляжку з міцним напоєм. — Але в одному ви, здається, маєте рацію. Нам варто чекати його тут, на березі… Випийте цих ліків, брате. Вони вас зігріють.

Напій направду мав лікувальні й заспокійливі властивості. Не минуло й двох хвилин, як пропасниця відпустила Молодшого Архіваріуса Ордену. Він розповів Паладинові, що бачив затаєну між деревами темно-червону хмару — знаний серед ясновидців образ злої Сили. Потім настала темрява і владний голос наказав яснобаченникові чекати.

— Просто чекати?

— Голос сказав: «Зачекайте на мене, я йду до вас. Я вже поряд».

— Майстер може не знати про лісове зло.

— Майстер знає усе, — тихим голосом запевнив Фанерона Янгель. Від лихоманки він швидко перейшов до блаженного спокою. Йому хотілося спати.

— Зло здатне наблизитися? — запитав його Паладин, якого не полишала тривога.

Брат Янгель не відповів, лише заперечно похитав головою. За хвилину він вже спав сном праведника. Фанерон поклав під голову Архіваріуса сак [80] і розпалив люльку. У те, що зло сидітиме в лісі й не атакуватиме, йому не вірилося. З іншого боку, йти навпростець, покладаючись на власну звитягу, теж здавалося авантюрою. Врешті-решт, він вирішив покластися на відчуття коней, які нібито заспокоїлися і чекали. Хмари тим часом густішали: збирався дощ.

Лицар не встиг допалити, коли відчув на собі чийсь погляд. Він і не пам'ятав вже, коли відчував присутність невидимого спостережника так гостро, немов тілесний доторк. Його рука звично лягла на руків'я пістоля. Потім Паладин підвівся і подивився туди, звідки йшло відчуття чужої присутності. Там ніхто не виявив своєї персони. Лише розмитий весняним повноводдям глинистий горб і кущі глоду були перед очима посланця Ордену. Але лицаря важко було ввести в оману. Хтось зачаївся у тих кущах і спостерігав за мандрівниками.

Фанерон спрямував пістолет на кущі й наказав:

— Виходь, бо стрілятиму!

З кущів ніхто не з'явився. У небі блиснуло, потім гримнуло. Вітер заніс перші краплі дощу на Паладинове обличчя. «Від дощу порох може змокнути», — подумалося йому, хоча запальну рурку пістоля закривала щільно припасована накривка. Ця спірна думка спонукала Фанерона до дії — він вистрілив. Куля прошила глід, збиваючи суцвіття і листя.

— Якби до вас, брате мій, підкралися козаки, ви були б уже мертві, — пролунав за спиною Фанерона знайомий голос.