Трохи пітьми - Дереш Любко (читаем книги бесплатно .txt) 📗
– Точно, – підтверджує хтось із друзяк. – Це ж такий лом – знов ці палатки розставляти!
– Перебралися ми сюди, всьо чікі-пікі. Сидимо, бухаємо, тут Сєрий прийшов, навішав нам лапші на вуха, сказав, що йому треба двадцатнік СРОЧНО. Ну, ми не відмовили, все-таки Сєрий поважна людина.
– Да-а-а, блін. Прокукали двадцятку, – знову коментує невідомий.
– Міша. Не пизди, блядь, бо ше зараз ти получиш, – Цой вже трохи заплітає язиком. – А потім дощ почався, ми набухалися всраку, а вночі просинаємося, дивимся – а ми по коліна в воді. Спальники вжопу мокрі, рюкзаки – всі промокли. Блядь, ну шо за фігня!
Цой, такий печальний, такий кумедний, закурює.
– Дай мені! – наказує Лорна, і Цой пригощає її сигаретою.
– І тут вже всьо, блін, – Цой сигаретою рисує в повітрі пряму. – Всьо пішло гладко, – ще одна рівна лінія сигаретою. – Розумієш, Герман? Гладко. Я аж сам був довольний. Пацани, блядь, ситі, палатки – сухі. Ніякого гавна. Ми вирішили, треба бухнути. І бухнули. А Артьом мені каже: давай берем пацанів і йдем о-о-он на той горб. Там тьолки-прастітутки, мені Омар розказував. Знаєте Омара? Віка киває.
– Ну от. Афіґ-ґєнний мужик, між іншим. Показав мені, як морські вузли в'язати.
– Та ти далі розказуй!
– Міша, блядь! – Цоя хитає, неначе човен в синім морі. – Міша, блядь! Я ж… я ж попереджаю. Не вийобуйся, мужик, ладно? Не вийобуйся, ладно?
– Ну тихо, тихо, – заспокоює Цоя Юраха. – Розказуй далі.
– Та хулі там. Вони самі бачили. Може, Герман не бачив. Ти не бачив, Герман? Нє?
– Ні, не бачив я, не бачив.
– Герман, – каже Цой і лізе обійматися. – Герман. Ти афіґ-ґєнний мужик, Герман.
– Гаразд, гаразд, – саджу його на місце. – Йостек теж афіґєнний. І Алік афіґєнний. Може, взагалі, афіґєнніший, ніж я і Йостек разом взяті. Правда, Алік?
– Пфавда, – плямкає Алік розбитою губою.
– Ладно, бля, всі ви тут афіґєнні. Но я вам скажу, шо саме інтересне ше попереду. У нас ше є план.
Хтось, хто випив менше, пляцнув себе по лобі. «Прид-дурок», – видавлює той, що з книжкою, і знову б'є себе по лобі.
– Шо ти сказав, бля?
– Тихо, тихо, – знову заспокоює Цоя Юраха.
– Нє, не тихо! – стріпується Лорна. – Раз є план – курим план! Все, курим план!
Чуваків, бачу, напрягає. Мабуть, мріяли покурити у дружній атмосфері, в тісному товаристві, а тут отакий облом. Остання надія, і та упала. Лорна не замовкає:
– Куримо план! Курим план!
Здійнявся гармидер. Цой почав віддавати накази по приготуванню бульбулятора, братки загуділи, обговорюючи перспективу накуритися, Йостек пробує навернути Лорну на розум:
– Нафіга тобі той план, ти вже і так п'яна.
А Лорна – Лорна взагалі више всєх – затулила вуха долонями й давай верещати:
– Курим план! Куримо план! Курим план!
– Може, нам пола? – стиха питає мене Алік і киває у бік пагорба. Ні він, ні я не маємо настрою курити. На сьогодні компанії п'яних панків мені вже досить.
– Валимо, – кажу.
Встаємо і виходимо з кола. Йостек, ображений на Лорну,
теж демонстративно йде геть. Віка залишається. Жанна теж пішла би геть, та тільки, дурепа, боїться йти наодинці з чоловіками, чи яка біда. Лорна зненацька розчехляється:
– Гей-гей, Герман! Гей, Зубастік! Геморойчик! Ви куди? А як же я?
Йостек кидає через плече:
– А ти покури собі, серденько. Може, не так страшно буде самій до нас вертатися.
Лорна таку перспективу не врахувала. Це ж справді, доведеться накуреним бабам самим повзти на гору. Крізь ніч.
– Я гукну тебе, добре? Або хай Віка по вас збігає, добре, Віка?
Віка фуркає: «Теж мені королева».
– О, Жанна по вас збігає. Збігаєш, Жанна? Жанна від такого зухвальства просто дерев'яніє:
– Та нє-еее, чого-оо я маю бігати?… – жебонить вона, але проти Лорни їй не встояти.
– Пиздуйте, пиздуйте, Жанна по вас збігає.
Алік, котрий вже відійшов метрів на сорок і, певне, вважає себе у пітьмі непомітним, показує Лорні середній палець. Несподівано та озивається:
– Я це бачила, Зубастік. Я це тобі нагадаю!
Ми вдома. Розгрібаю жарини недогарком колоди. Від приску йде приємне тепло. Нас троє, і ми мовчимо. Вуха відпочивають. Глибоко вдихаю холодне повітря. Кладу на вогонь пару гілляк і не утруднюю себе більш нічим. Облич не видно, тільки легкий інфрачервоний жар. Йостек черкає запальничкою на п'єзокристалі й розкурює свою суперлегку сигарету. Його джинси біліють у темряві. Раз по раз блисне лінза в Алікових окулярах.
Темрява.
– Вибач, – кажу я.
– Прошу?
– Я не тобі. Я до Аліка. Можливо, я був не надто тактовний сьогодні.
– Дуфниці.
– Просто… не знаю навіть таких слів. Розумієте, пацани. Я всередині себе говорю багато, гарно. Але щойно починаю говорити вголос, зразу ніби блок якийсь включається – і не можу з себе пари слів видавити. Недорікою таким стаю. А я би хотів відкритися. Все викласти перед вами. Це такий тягар, пацани.
– Ти спфобуй, не бійся. Скажи пафу слів. Далі буде легше.
– Я вбив людину, пацани.
– Я тоді працював у нічному кіоску. Продавав поповнення на мобіли. Реально вісім годин сидиш у металевому ящику. Жах. Ну і, власне, тоді й сталося це. Я був на нічній зміні. Може, була десь година друга ночі. Початок осені. Я заснув і прокинувся від шуму на вулиці. По звуках можна було здогадатися, що там кілька чоловіків серйозно сперечаються. Я тихцем виглянув у віконце і побачив двох придурків у трєніках, які трудились на районі. Вони приперли якогось мужика до дерева і погрожували йому. Я впізнав його – це був один типок із мого будинку. Він смикався, хотів вирватись, але його тримали міцно. Погрожували йому. Від нього нічого не вимагали, його просто подавляли. Я чув обривки фраз: «Я тєбя тут задушу, понял?…» І тут його дійсно один із типів почав душити. Я почув хрип і побачив у віконце, як здригається його тіло. Я не наважувався навіть дихнути. Не те, щоби вийти і допомогти бідаці. Щоб подзвонити кудись у міліцію, я навіть не мав думки. Я пересцяв по повній програмі. Нарешті я побачив, що тіло обм'якло і сповзло по стовбуру дерева. І тут один із типів подивився просто на мене, у віконце каси. «Ей, там кто-та єсть», – гукнув він. Це все було як один затяжний, страшний глюк, від якого я не міг очуняти. Вони підбігли до кіоску і почали копати у двері ногами, почали грюкати по стінах кулаками. Пхали мені крізь ґрати у віконце пляшки зі смітника і підпалений целофан. Нарешті мені вдалося затулити отвір шматком плексигласу. Я чув, один хотів тікати, а другий намагався підпалити кіоск. Вони погрожували, що знайдуть мене. А потім все стихло. Десь годину ще я вичікував і прислухався, що робиться. Я боявся, що вони могли затаїтися і пильнувати, коли я вийду на вулицю. Але вже почало світати. Коли я визирнув через шпарку назовні, нікого не було. Не було й тіла того чоловіка. Потім я довідався, що його виявили у баку на сміття зовсім поруч із кіоском. Убивць не знайшли.
Герман перевів подих і ковтнув води.
– Якби я не засцяв тоді, ми б їм надавали удвох із тим чуваком. Може, і нам би дісталося, але він би не загинув. Це точно. А я засцяв. От.
Якийсь час мовчимо. Від Германової історії мені незатишно. Я прочищаю горло і озиваюсь:
– Йди в міліцію. – Мій голос на диво здавлений. – Опиши їм тих бандитів. Може, так ти спокутуєш це…
– Ні.
– Чому?!
– Це не те. Я не зможу зробити цього.
– А ти взагалі бачиш якийсь вихід з конфлікту?
– Бачу. Покінчити життя самогубством.
– Але ж так не можна! – кажу я. – Не можна так просто… взяти і здатися!
– Слухай сюда, вумник, – огризається Герман так, що я аж лякаюся. – На тобі це не висить. Я бачу, всі ви тут любите поради роздавати направо і наліво. Але на тобі цей гріх не висить. Ти навіть не чув насправді того, що я розповідаю. Ти це зараз тільки усвідомиш, подумаєш: «Господи, хоч би зі мною такого не сталося», і забудеш із переляку. А мені ще засинати з цими думками. І прокидатися. І знову цілий день животіти. А потім знову пробувати заснути. І так щодня. По колу. З одної пітьми в іншу. Знаєш, на що це схоже? Ніби зубата чорна риба скубе в темряві твій труп.
