Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗
— Якщо мене вб'ють, — сказав я, — то книгу, якій я віддавав свої останні сили, маєш закінчити ти. Така моя воля. Заприсягни, що виконаєш її.
— Присягаю. Але хто працюватиме над вашою книгою?
— Кара. Ти зможеш примусити його.
— Таточку, ви, по суті, й без того вмовили його. Моя допомога вам не потрібна.
— Твоя правда, проте він слухається мене завдяки тобі. А якщо мене вб'ють, то Кара, злякавшись, може відмовитись од роботи над книгою.
— Тоді йому ніколи не бачити мене своєю, — відповіла моя мудра донька й усміхнулася.
З чого я взяв, що вона всміхнулась? Протягом усієї розмови я нічого не бачив у темряві, окрім тих миттєвих спалахів її очей. Ми напружені стояли одне напроти одного посеред кімнати.
— Ви обмінюєтеся між собою звістками, знаками? — запитав я, не втримавшись.
— Як ви могли про таке подумати?!
Запала довга прикра мовчанка. Десь далеко завив собака. Я трохи змерз, і тілом пішли дрижаки. Кімнату вже окутала суцільна пітьма, ми не могли бачити одне одного, лише відчували. Враз ми обоє кинулись обніматися. То були міцні, дуже міцні обійми. Шекюре розплакалася, побивалась, як їй бракує мами. Я поцілував доньчине волосся, воно пахло, як у її матері, і ніжно погладив по голові. Потім відвів її до дітей, які спали, притулившись братик до братика, і уклав доньку в ліжко. Прокрутивши в голові події двох останніх днів, позбувся будь-яких сумнівів — Шекюре листується з Карою.
22. Моє ім'я — Кара
Я повернувся додому вночі. Відкараскавшись од господині, яка швидко почала себе вважати моєю матір'ю, мерщій замкнувсь у власній кімнаті, простягся на матраці й думав про свою Шекюре.
Почну зі звуків у домі Еніште. Я стежу за ними з азартом гравця. Після дванадцяти років я вже двічі відвідав будинок коханої, а ми не зустрілися в ньому й мигцем. Та з іншого боку, їй, мов чарівниці, щастило незримо бути зі мною. Я впевнений: вона довго нишком мене розглядає, придивляється як до майбутнього чоловіка і отримує від цього насолоду, ніби від гри в кмітливість. Тому я вважав, що теж її постійно бачу. Тепер я чудово розумію слова Ібн аль-Арабі, що кохання дарує здатність видіти того, кого не видно, завжди відчувати поруч того, хто десь далеко.
За звуками в домі, за шумом, порипуванням мостин я здогадався, що Шекюре за мною стежить. А ще трохи — й стало зрозуміло: вона з дітьми — в сусідній кімнаті. Адже ж було чути, як дітлахи сваряться й тузять одне одного, хоч і намагаються не галасувати, бо матуся кидає грізні погляди з-під насуплених брів. То почувся шепіт, але не такий, коли стараються не відірвати когось од намазу, а навмисний, неприродний. За ним — хихикання.
Ще пізніше зайшли й вони — Шевкет із Орханом, їхній дід саме розповідав про дивовижність світла й тіні. А дітлахи ж перед тим подавали нам на таці каву. Не можливо було не помітити їхні старанність і продумані до дрібниць рухи. Подавати каву — справа Хайріє, отже, тут приклалася Шекюре, мабуть, для того, щоб діти наперед познайомилися з тим, хто стане їхнім батьком, і дізнатися про враження малих від цього чоловіка. Я сказав Шевкетові: «Ой які в тебе гарні очі!» — і обернувся до Орхана, аби той не заздрив: «У тебе теж». Несподівано я дістав з кишені й кинув на тацю бліду пелюстку гвоздики, потім розцілував хлопчаків у щоки. Ну а згодом із-за стіни почулися сміх і хихотіння.
Іноді цікавість просто не давала мені спокою: за якою шпариною причаїлось око Шекюре, в якійсь зі стін, зачинених дверях чи, може, навіть у стелі, під яким кутом на мене дивляться? Я кидав оком то на тріщинки в стінах, то взагалі невідомо куди, робив свої припущення й уявляв, як-то там стоїть Шекюре. Водночас мої пусті підозри пробуджувала будь-яка інша чорна цятка. Я розумів, що за нею порожньо, але зривався з місця, тим самим проявляючи неповагу до дядька, який не стуляв рота, і я починав задумливо човгати по кімнаті взад-уперед, вдаючи, що дуже вражений, ловив кожне слово дядька Еніште, а сам усе наближався до тої чорної цятки на стіні.
За якоюсь шпариною — очі Шекюре, а я не можу їх побачити. Через крах своїх мрій я геть занепав духом. Мене оповила якась незрозуміла самотність і напала нетерплячка, ніби в людини, що нудить світом.
Іноді ж я до кінчиків пальців відчував на собі погляд Шекюре: вона дивиться на мене — я був настільки переконаний у цьому, що починав уходити в роль парубка, котрий, аби сподобатися коханій дівчині, вдає з себе розумнішого й дужчого, ніж є насправді. Минуло ще небагато часу, й мені спало на думку, ніби Шекюре з дітьми порівнюють мене з її зниклим чоловіком, їхнім батьком, який ніяк не повернеться з війни. Аби відігнати настирні думки, я зосереджувався на словах дядька Еніште, що розповідав про портрети венеційських знаменитостей. Ті люди уславилися, як святі, котрі пройшли крізь біль і муки, вони вславилися, як чоловік Шекюре, завдяки дужим рукам, довгій шаблі й стятим головам, про них написано книги, де вміщено їхні зображення. Я хотів бути подібним до видатних венеційців, але лише тому, що про них Шекюре чула від батька. Еніште намагавсь описати дивовижність портретів і з яким натхненням вони створені. Він дивився на мене як на близьку людину, хоча я так не вважав. Слухаючи його, щосили намагавсь оживити ті зображення в уяві, однак у мене нічого не виходило, тож відчував себе розбитим, ницим у власних очах.
Раптом у кімнаті знову з'явився Шевкет. Він рішуче сунув у мій бік. А от серед деяких арабських племен та черкеських народів Кавказу заведено, що найстарший у сім'ї хлопець цілує руку гостеві не тільки вдома, а навіть надворі, вибігаючи назустріч, — майнуло мені. Я вирішив, що Шевкет хоче поцілувати мою руку й, не розмірковуючи, простяг її йому. В ту ж мить десь там за стіною розлігся регіт Шекюре. Вона сміється з мене? Я розхвилювався й, рятуючи ситуацію, схопив Шевкета та розцілував його — може, цього від мене чекали. Мої дії перервали монолог Еніште. Я не хотів, щоб він розцінив їх як ознаку неповаги, й усміхнувся. А сам принюхувався до запаху, що линув од Шевкета. Парфуми його матері? Коли ж помітив у своїй руці якийсь клаптик паперу, то Шевкетова спина вже віддалялась.
Уторопавши, що клаптик паперу — цидулка від Шекюре, я міцно стиснув його в кулаці, ніби якусь коштовність, і, одурілий від радості, мало не завсміхався до Еніште. Цидулка — хіба це не остаточний доказ пристрасних почуттів та бажань Шекюре? Несподівано в мене перед очима постала картина, як ми з Шекюре кохаємося, мов божевільні, шалено, до нестями. Мої неймовірні фантазії ось-ось стануть реальністю, непохитно вірив я, і так захопився, що мій прутень настовбурчився. Чи помітила це Шекюре? Аби відволоктись, я довго слухав Еніште.
Слухав дуже довго. Потім дядько відійшов, щоб показати мені інші ілюстрації до книги. Я розгорнув цидулку, що пахла жимолостю, дивлюсь — а в ній жодного слова. Я не повірив власним очам і крутив її на всі боки.
— Вікно, — промовив Еніште. — Перспективу в живопису можна порівняти з поглядом на світ із вікна. Що за папірець?
— Просто пустий папірець, Еніште-ефенді, — відповів я, а за хвилину підніс його до носа й принюхався.
Після обіду, гидуючи сідати на горщик Еніште, я, відпросившись, пішов до нужника в садку. Надворі було страшенно холодно. Я хутко зробив свою справу, а дорогою назад мене перестрів Шевкет. Він єхидно мовчав. Шевкет випорожнив горщик у нужник, надув свої пухкенькі щічки й впився в мене гарненькими оченятами.
— Ти коли-небудь бачив дохлого кота? — запитав він.
Його ніс був копія маминого. Чи спостерігає вона зараз за нами? Віконниці вікна, в якому я її побачив вперше після дванадцяти років, були зачинені.
— Ні.
— Показати тобі дохлого кота з дому єврея, що повісився?
Не чекаючи моєї відповіді, він попростував на вулицю. Я пішов за ним. Пройшовши кроків сорок-п'ятдесят замерзлою багнюкою, ми опинилися в занедбаному садку. Тут тхнуло прілим листям і пліснявою. Попереду за сумними деревами мигдалю й інжиру стояв жовтий будинок. Він ніби зачаївся в безлюдній місцині. Шевкет, мабуть, не раз тут бував, бо впевнено почалапав до дверей і зайшов усередину.
