Мене називають Червоний - Памук Орхан (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений txt) 📗

Та якби це сталося, то маляри не змогли б вирізнити з-поміж себе обдарованих і нездарних, вони б передушили один одного. Тому я й далі живу й прийшла сюди в калитці найталановитішого, наймудрішого з художників.

А якщо ви ще кращі, то доведіть — добудьте мене.

20. Моє ім'я — Кара

Що відомо батькові Шекюре про наше з нею листування? Судячи з її листа, Шекюре — сором'язлива донечка, котра боїться свого татка, і між ними не могло бути жодних розмов про мене. Таким би мав бути мій висновок, проте я відчував, що це не так. Хитрі погляди перекупки Естер, казкова поява Шекюре у вікні, рішучість, з якою Еніште послав мене до малярів, і безпорадність, що прозвучала в проханні прийти сьогодні вранці до нього, — все це насторожувало.

Тільки-но я прийшов, Еніште, вмостившись напроти мене, почав розповідати про портрети, побачені у Венеції. Як посол опори світу нашого султана, він відвідав там чимало палаців, багатющих домів, церков. Оглянув тисячі облич, зображених на натягнутому полотні, дереві, стінах. «Людські лиця не схожі між собою, кожне саме по собі!» — вигукнув він. Еніште аж п'янів од розмаїття портретів і фарб, його приголомшили приємні, а особливо суворі обличчя, легкість променів, які на них падали, розум, яким світилися намальовані очі.

— Там усі замовляють власні портрети, неначе охоплені невідомою пошестю, — промовив він. — Усі венеційці. Кожен, хто заможний і сильний, бажає, аби спомини про нього не вмирали, аби щось нагадувало про його існування. Тому й замовляють портрети, які водночас свідчать про владу, багатство і впливовість. Також через портрети венеційці натякали, що вони не такі, як решта, що вони — інші.

Еніште говорив зневажливо, ніби засуджуючи заздрощі, пиху, жадібність венеційців, та коли він розповідав про портрети, його очі іноді заворожено спалахували, наче в дитини, а вид оживав.

Покровителів живопису, принців, магнатів, аристократію настільки полонила мода на особисті зображення, що ті ґяури вимагали, аби їх малювали на стінах храмів у сценах з Євангелія й релігійних міфів. Наприклад, розглядаєш сцену похорону святого Стефана… Ха! А серед тих, хто ридає на його могилі, — обличчя принца, котрий нещодавно самовдоволено, мало не співаючи від радості, хизувався перед тобою настінним живописом свого палацу. Або ось — фреска, на якій від однієї тіні святого Петра зцілюються хворі. Скраю, в нещасному, який корчиться від болю, ви розпізнаєте брата ввічливого господаря дому, здоровішого за кабана. Ви будете розчаровані. Наступного дня, на картині з сюжетом про воскресіння мертвих, ви можете побачити неживою людину, яка мить тому сиділа разом із вами за обіднім столом і запихалася їжею.

— Та дехто зайшов у своїх видумках ще далі, — злякано пробелькотів мій дядько, ніби боячись накликати шайтана. — Дехто, аби лиш потрапити на полотно чи фреску, погоджується, щоб його зображували гончарем посеред натовпу або безсердечною тварюкою, котра разом із іншими каменує блудницю, або — вбивцею з руками в крові.

— Те, що ви розповіли, дуже нагадує книжки, де переписані древні перські легенди. На ілюстраціях, замість їхніх героїв, ми бачимо шаха Ізмаїла. Або надибуємо на зображення правителя Тимура в оповіді про Хосрова й Ширін, — утрутився я в його монолог, перейнявшися почутим.

Наче лине якийсь шум із сусідньої кімнати?

— Але складається враження, що ті європейські картини створені, аби наганяти на людину страх, — відповів Еніште. — І не тільки венеційською могутністю та заможністю, яку вони демонструють. Венеційці намагаються переконати нас, що людське буття у всесвіті є чимось загадковим та особливим. Не схожі між собою обличчя, очі, постави й кожна складка одягу, від якої падає тінь, — все це відображає незбагненність людини й повинне пробуджувати в наших душах страх.

Дядько розказав, як був заблукав у галереях портретів однієї розкішної вілли на березі озера Комо. [122] Її власник, схиблении на живопису, зібрав там унікальну колекцію портретів усіх знаменитостей європейської історії, від королів до кардиналів, від вояків до поетів.

— Гостинний господар із гордістю водив мене по галереях, однак я захотів поблукати по них на самоті, й він залишив мене. Видатні ґяури здавались на полотні живими, деякі дивилися просто мені в вічі. Портрети були неперевершені, вони немов заміняли людей у цьому світі. Їхнє зображення видалося мені магічним дійством, а неподібність облич настільки приголомшувала, що я відчував себе безсилою, недосконалою істотою. Якби мене намалювали в такому стилі, то я б збагнув сенс власного життя, — думалося тоді.

Еніште усвідомив, що зацікавлення портретом витіснить з його розуму обожнювання незмінного й неповторного ісламського малярства, заснованого ґератськими майстрами. Він злякався своєї пристрасті.

— Я неначе захотів теж відчути себе іншим, не схожим на всіх, — докинув він.

Прагнення відчути себе особистістю проникло в кожен куточок душі Еніште, ніби спокуса гріха, — ми його боїмося, проте шайтан підбиває нас.

— Як передати свої відчуття? Це неначе спокуса грішника, неначе возвеличення себе супроти Аллаха, надання величезної ваги власному «я», однаково, що поставити себе в центр усесвіту.

Згодом дядькові Еніште спало на думку, що портрет — предмет дитячих гордощів у руках європейських майстрів — може слугувати нашій вірі й зміцнювати могутність Його Величності падишаха.

Тоді ж у дядька народилась ідея створити книгу із зображеннями султана та ілюстраціями, які б символізували його внутрішній світ. Однак коли повернувся до Стамбула й почав переконувати Його Величність, що малюнки в стилі європейських художників вийдуть неперевершеними, той спершу категорично заперечував:

«Основа книжки — оповідь, — говорив султан. — А гарний малюнок — її вишукане довершення. Якщо я вигадаю малюнок, який не стосується оповіді, то він зрештою стане ідолом. Ми не зможемо повірити в реальність неіснуючої оповіді, але повіримо зображенню на папері. Так колись поклонялися каабським ідолам, поки наш Пророк знищив їх. Скажімо, як ти намалюєш цю гвоздику або отого мого нахабного карлика, якщо вони не є частиною оповіді?» «Показуючи красу гвоздики, її винятковість», — відповів Еніште. «А потім що? Коли укладуть книгу, помістиш квітку в центрі світу?»

— Мною опанував страх, — зізнався мені Еніште. — Я занепокоївсь, побачивши, куди мене заведуть роздуми падишаха.

Мій дядько злякався, що ставить у центр усесвіту не Аллаха, а щось інше, зрозумів я.

«Потім ти зажадаєш повісити на стіну зображення карлика в центрі всесвіту? — запитав тоді падишах, викриваючи страх Еніште, про який я вже здогадався. — Але малюнки не можна вішати на стіни. Якщо ми повісимо малюнок на стіну, то хоч хай би якими були наші наміри, по деякому часі почнемо йому поклонятися. Будемо, як ґяури. Якби я, боронь Боже, увірував, що пророк Іса [123] є Аллахом, то вважав би, що Аллаха можна бачити в нашому світі, а тим паче, що Він може перебувати в людині. І я б теж тоді вішав зображення людей на стіни. Ти хоча б розумієш, що ми почнемо поклонятися кожній картині на стіні, навіть не розрізняючи їх?»

— Я чудово розумів його, — сказав мені Еніште. — Так розумів, що навіть боявся разом із ним розмірковувати далі.

«Тому я не даю згоди вивішувати своє зображення на стінах», — промовив падишах.

— Але він хотів цього, — прошепотів Еніште, по-диявольськи посміхаючись до мене.

Тепер настала моя черга боятися.

«Та я бажаю мати одне власне зображення в стилі європейських малярів, — признався падишах. — Щоправда, воно мусить бути захованим серед сторінок якоїсь книги. Що то буде за книга — відповідатимеш мені ти».

Еніште знову посміхнувся до мене тою ж шайтановою посмішкою, через яку мені здавалося, що переді мною не мій дядько, а хтось інший.

— Я був приголомшений і схвильований, — розповідав він. — Його Величність падишах звелів мені негайно взятися до книги. У мене аж голова пішла обертом від щастя. Падишах хоче, аби книга була подарунком венеційському дожеві, до якого знову пошлють мене. У рік закінчення першого тисячоліття від Хіджри книга має стати свідченням, непереможної могутності нашого найвеличнішого султана, халіфа Ісламу. Однак, аби про неї наперед не пронюхали венеційці й вона не посіяла розбрат у малярському цеху, султан звелів, щоб роботу над книгою я тримав у таємниці. Ось так, із натхненням і без найменшого розголосу, я почав працювати над ілюстраціями.