Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗
— Ти так сказала, Ларко, що наче це тобі виходити заміж, а не Марусі, — посміхнулася Світлана.
— Знаєш, Свєтік, якби мені, — було б простіше, я б із цим швидше впоралась. А Маруся — такий тонкий інструмент: дуже просто зламати. Ледь-ледь налаштувалася душа на почуття… Треба дуже обережно і пильно… Моя порада, Марусю, — не поспішай.
— Не збивай її, Ларо. Це ж не спонтанне рішення. Вона над ним думала не день і не два. Їй просто необхідно заміж. А Роман — це та надійна фортеця, за якою не пропаде. Звичайно; він не без вад. А хто з нас трьох, хоч і святих, — безгрішний? Може, ти, Ларо? Чи ти, Марусю? — запитала у подруг Світлана. — І звичайно ж, не я. Чи ви думаєте, що мій ґеній — золото? Та він як засяде за свій роман, то не пам’ятає, як мене й звати і, взагалі, що я роблю в його квартирі. Доводиться ще й нагадувати, що я його дружина.
— І що — вірить? — розсміялася Маруся.
— Не зразу… Але, коли я скажу англійське слово по-французьки…
— То зразу коні дома, — засміялася Лара.
— Ні, півгодини котиком нявкає…
— А мій Валерик, уявляєте, який гад… — продовжувала Лара.
— Ти ж казала — лев… — підколола Світлана.
— Після того, що він сказав, — грива відвалилася, — реготала жінка.
— Що ж смів мовить твій повсталий гад? — театрально запитала Маруся.
— Сказав: «Скільки років живемо з тобою, а я й не бачив, що в тебе на ногах такі криві пальці», — перекривила чоловіка Лара. — Уявляєте?
— Криві пальці? — Маруся не могла стримати сміху. — Сильно?
— Та ну тебе, — розсміялася Лара.
— Уявляю, що ти сказала про його коріння…
— Не про коріння, а про корінь…
Жінки сміялись, а машина повернула направо. Вона завжди на цьому місці повертала. Ще два кілометри — і зупиниться навпроти вишуканого будиночка під червоною черепицею. Маруся не мала своєї дачі, за чим дуже шкодувала. Але за першої можливості приїздила до Валі. Коли з дітьми, а коли, як сьогодні, з подругами. Правда, ще їхні чоловіки мають пізніше підтягнутися, бо у Валиного Костика — день народження. Тож сьогодні дівчатник відміняється. Це ніскільки не обтяжує Марусю. Чоловіків подруг вона сприймає, як своїх родичів — не зважає на деякі дивацтва і, що цікаво, ніколи не кокетує. Сама собі дивується — кокетка від природи, а поводиться з гарними, вишуканими чоловіками, наче зі своїми подругами. Можливо, тому ніколи й не виникало жодних інцидентів, про які наслухана від інших. І, можливо, саме завдяки цьому їхня дружба триває не один рік.
Валя вибігла з воріт у легкій сукні, наче травневий біло-рожевий метелик, кинулася до машини.
— А де твої зайчики? — запитувала Марусю, не побачивши дітей.
— Вони з дідусем лишилися.
— Батько на травневі приїхав?
— Так. Дітям — радість, мені — воля, — цілувала подругу Маруся.
— А чому ти про наших зайців не запитуєш?
— Ваші зайці й самі приплигають під вечір, як і мій.
— Не зрозуміла… Уродинника що — нема? — запитала Лара.
— В уродинника — відповідальний захід. Тож будемо, дівчата, пити за маки, а не за нього.
— Як несподівано гарно вийшло!.. Чоловіків нема, діти не заважають, ми — самі! Дівчата, пропоную влаштувати бешкет! — розвеселилася Світлана.
— А що таке бешкет, пані докторице? — поцікавилася Маруся. — Може, то щось непристойне, і таким розкішним жінкам, як ми, це не личитиме?
— А хто це у нас такий розкішний? — заглядала в очі Світлана. — Більше скромності, подруго!
— Ох, — зітхнула кокетливо Маруся. — Важко бути скромною, коли ти найкраща.
— Ей, найкраща, ти відмовляєшся від хорошого вина в хорошому товаристві? — уточнила Валя.
— Я? — підняла здивовано брови Маруся. — Я питиму вино у колі близьких, а не воду, носитиму короткі сукенки в поважному віці, а він, як і був — так залишиться десь на узбіччі в моєму житті нетривким, як міраж, епізодом…
— Класно! Це ти сама придумала? — поцікавилася Валя.
— Ні. Вичитала в одному журналі. Сама здивована, бо не знала, що пам’ятаю.
— А хто це?
— Хай пробачить мені авторка — не згадаю.
— Ну, не біда, — махнула рукою Валя. — Гайда на терасу. Нас очікує бенкет!
Біля порога цвіли тюльпани. Ох і шаленіли в різнобарв’ї! Яких кольорів тільки не було! Навіть — чорні. До них від великого каменя, що вивершував альпійську гірку, тягнувся козацький ялівець, припадаючи до землі. Пообіч доріжки, вистеленої бруком, виструнчилися туї, завмерлі в очікуванні вітру. Але вітру не було. То він, напевно, шумів у лісі соснами. Маруся поглянула на соснину, що ледь-ледь похитувалася вздовж красивого кам’яного муру. Неймовірно пахло хвоєю і, чомусь, м’ятою. Знову на пам'ять спала поезія.
— «Де вечір пахне м’ятою, аж холодно джмелю. А я тебе, а я тебе, а я тебе люблю…» — прошепотіла тихенько.
— Ти сьогодні така лірична, Марусю, — взяла її під руку Валя.
— Ми ще почуємо щось твоє? Давно нам нічого не читала…
— Думаю, почуєте. Якщо нічого не завадить… — роззирнулася. — Тут у вас розкішно.
— Я люблю це місце, — Валя також озиралася довкруж.
— Ніяк не хочу звідси в місто повертатися. Тут спокій і справжність.
— І чому завжди щось не сходиться? Правду кажуть: «Добре там, де нас немає».
— Ну чому ж, Марусю? Нам же добре саме тут і саме зараз. Чи тобі чогось бракує? — заглянула в очі.
— Хіба що келих доброго вина, — підморгнула Маруся.
— То в чому річ? Вперед — до пляшки! — простягла руку Валя.
— Який креативненький лозунг! — виглянула з-за колони на них Лара. — Валю, продай претендентам на папаху перед виборами. Заробиш…
— У них не один заробив! — підняла голову Валя.
— А за що ви там зачепилися? Світлана вже оливки зі столу тягає. Піднімайтеся!
— От сексотка! — почувся Світланин голос.
Жінки, сміючись, піднімалися дерев'яними сходами. По правий бік на стіні висіли фото Валиних рідних і близьких. Історія її родини в світлинах. Навіть їм, подругам, знайшлося тут місце. Це вони в Карпатах відпочивали гуртом. Смішні й веселі. Розпашілі від морозу та неймовірного гірського повітря. Маруся потягла носом навпроти картини.
— Щось не так пахне? — запитала Валя, озираючись зі східцю.
— Та ні, — засміялася Маруся. — Я глянула на нашу світлину і раптом захотілося ковтнути гірського повітря, хоча й тут пахне соснами та свободою.
— Хтось говорить про свободу і хоче заміж? — втрутилась у розмову Лара.
— Заміж? Я чогось не знаю? — допитливо подивилася Валя.
— Валятко, наша Маруся вирішила заміж вийти…
— Коли вирішила?
— А чому ти не питаєш, за кого?
— А що — є вибір? — глянула на Марусю.
— Вибір, я думаю, є у кожного, — з притиском сказала Лара. — Тільки не кожен про це здогадується.
— Я так розумію, ти, Ларо, проти її обранця?
— Чому ж проти? Просто у неї ще є час подумати. І я раджу їй не поспішати.
— То я знаю хто це…
— І?..
— Це Тунгус.
— Так отож!
— Лар, а чому ти так категорично налаштована проти нього?
— Тому, що я між вами найрозумніша, — всміхнулася Лара.
— Валюшо, я ще в машині мала намір задушити цю жінку, — наставила руки з розчепіреними пальцями Маруся.
— Дівчата, ви що — вирішили замордувати мене голодом? — вийшла до них Світлана.
— А після твоєї ревізії ще щось на столі залишилося? — відразу ж переключилася на ту Лара.
— Ну що за жінка?! — сміялася Світлана. — Як ми можемо дружити з таким монстром? Ідемо їсти. Бо я її вкушу.
— Вкуси мене, — прикривши очі, Лара підійшла ближче до Світлани.
Жінки вийшли на терасу і заповнили сміхом залитий сонцем простір. У Валі, як і завжди, все було приготовлено для гарного спілкування. Вона знала смаки подруг, тож кожна мала на столі свій улюблений салат. На кутку стола барвилися фрукти у мельхіоровій вазі, а поруч — пляшка улюбленого червоного вина.
Тут кожна мала своє місце, і всі відразу ж розсілися на кріслах по чотири боки столу. Валя увімкнула музику — тихо, щоби та створювала лише тло, не заважаючи чути одна одну. Це звична їхня атмосфера, створена роками. Вони її бережуть і цінують, їм усім, без винятку, такі зустрічі необхідні. Іноді вони називають це мозковим проривом. Коли виникає потреба щось важливе вирішити чи знайти вихід із нелегкої ситуації. Або й підтримати одна одну словом. Однак вони не чекають таких ситуацій, а намагаються за першої можливості зустрітися — просто погомоніти про життя, про жіночі справи чи й кого обговорити. Жартома відкривають «Клуб добрих людей» — і тоді бережіться чоловіки, політики, начальство.
