Mybrary.info
mybrary.info » Книги » Проза » Современная проза » Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗

Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗

Тут можно читать бесплатно Гра в королеву - Пишнюк Тетяна (серия книг TXT) 📗. Жанр: Современная проза. Так же Вы можете читать полную версию (весь текст) онлайн без регистрации и SMS на сайте mybrary.info (MYBRARY) или прочесть краткое содержание, предисловие (аннотацию), описание и ознакомиться с отзывами (комментариями) о произведении.
Перейти на страницу:
* * *

Ефір промайнув на одному подиху. Ведуча і гостя виявилися блискучими ораторками: дотепними, іронічними, глибокими. Вони зачепили жінок-політиків, жінок-зірок, не оминули і журналісток.

Присутні в студії зааплодували, тільки-но ефір закінчився. Петро кинувся до Марусі, як до рідної.

— Я тобі казав, що ти неперевершена?! Хто мені не вірив?!

— Петрику, — все — ця пані, — показала на Світлану. — Вона — геніальна співрозмовниця…

— Це я помітив, — поцілував руку Світлані. — Ви — справжній полковник. Але, що найважливіше, ви справжня жінка. Точніше — ви вражаюча жінка!

— Дякую! Я про себе такого не знала, — посміхалася Світлана.

— Ой, знали, — продовжив жарт Петро, — бо не один я, з чоловіків, маю очі.

— Пане Петре, мати очі — ще не значить ними бачити…

— Згода. Бо не завжди мати язика — так вправно ним керувати…

— То знову комплімент, чи…

— Це, Світлано, навіть не похвала, це — захоплення! — перебив Петро.

— Дякую, — простягла руку Світлана.

— Це вам… я навіть не знаю, як дякувати, — поцілувавши руку, дивився захоплено на жінку.

— А я знаю! — перебила їхній монолог Маруся.

— Як? — запитали в один голос Петро та Світлана.

— А чи не поїхати нам…

— Поїхати! — випалив Петро.

Він зараз був готовий їхати хоч за три світи, і це бачили обидві жінки. Вони хитро переглянулися.

— Петрику, ти ще навіть не почув куди, а вже їдеш…

— Чи важливо куди? Головне — з ким! — вигукнув захоплено.

— Пропоную в клуб до Романа, — запропонувала Маруся.

— Ґеніально! Ґеніально, Марусю.

Маруся тільки хотіла набрати номер Романа, як озвався телефон. Вона посміхнулася. То був він.

— Чую, — сказала весело.

— Я знав, що ти неперевершена! — вигукнув захоплено. — Але щойно ти перевершила свою неперевершеність! Королево, чи можна тебе побачити?

— Ти не даєш мені слова вставити… — сміялася Маруся.

— Пробач…

— Ми тут намірилися напроситися в твій клуб, відзначити перший ефір.

— Боже! Сама королева! Напроситися?.. Та я найщасливіший із тих мільйонів, хто мав щастя бачити тебе в ефірі!

— Романе! Я не пізнаю тебе… Ти такий натхненний.

— Та хто ж натхненниця! Марусю, я за вами їду!

— Чекай. Петре, ти на машині?

— А то… — сказав той.

— Романе, ми самі доїдемо. Ти нас чекай.

— Я весь — чекання…

— Будь!

Маруся вимкнула телефон і мовчки подивилася на Петра й Світлану. Ті також мовчали, очікуючи.

— Ну, що — по конях!

— По коню! — підхопив Петро.

Вечірній Київ не був порожнім. Він, здавалося, ніколи й не порожнів. Люди змінювали одні одних — метушилися на вулицях, заходили в магазини, під’їзди. Кияни, ніби заведені на столичне суєтне життя, вже не могли зупинитися, не могли випасти з того звичного ритму, який тримав їх у тонусі.

Маруся нечасто спостерігала з машини за яскраво освітленим містом. Зараз воно видалось їй благороднішим, вишуканішим, розкішнішим. Воно й зрозуміло: що можна побачити з вагона метро, до того ж затиснутою між чужими тілами? Хіба що потилицю чи вухо, або ще якийсь фраґментик чужого обличчя.

Вона чомусь притихла, вслухалась у себе так уважно, що навіть не чула діалогу, що тривав попереду. Марусі здалося, що їде вона в інше життя — яскравіше, цікавіше, але й небезпечніше. Хоча, в чому та небезпека — не відає. Та й хто може передбачити, де саме вона чатує? В її житті їх уже було з надлишком. Чи їй чогось боятися?! І чому її думки про це? Після вдалого ефіру (а вона сама це відчула) нормальна людина думає про що завгодно… Про славу, наприклад. А Маруся — про небезпеку. Ну все — зациклило. Подібне з нею трапляється. Треба озватися. Хоча… Таке враження, що попереду про неї забули. Ліпше мовчати. А раптом там щось зароджується?

— Ей, Марусю, ти не спиш? — запитав Петро.

— Я все чую, — пробасила Маруся. — Бійтеся мене…

— О, Господи! — аж озирнувся Петро. — Де ти взяла такий голос?

— Я його завжди тримаю при собі, — розсміялася Маруся. — На всяк випадок.

— Ви, Марусю, і справді випадок підібрали, — сміялась і Світлана. — Я теж злякалася з несподіванки.

— Ну ось, тепер ви знаєте, який голос має моє друге «я».

— Це у тобі інь озвався.

— А ми взагалі куди їдемо? — запитала Світлана.

— Пробачте, пане полковнику, веземо вас казна-куди, а не доповіли, — продовжував захоплено поглядати на Світлану Петро.

— Та ні, Петре, я сама якось втратила пильність. Везуть — їду… Знаєте, це трапляється вкрай рідко. Власне, ніколи й не траплялося. Принаймні останнім часом…

— Ми такі — підступні. Можемо заговорити будь-кого, — посміхалася Маруся. — Ви налякані?

— Ні. Я вже забула, що таке страх, — сказала серйозно. — Мені просто добре… — І додала: — З вами добре.

— Я рада, Світлано. Правда… Я навіть знала, що вам підійде наша компанія… Ось тільки… без страху жити не варто. Небезпечно.

— Вірю вам, Марусю. У вашому житті багато страхів, бо є за кого боятися: діти, батьки, друзі, коханий… Мабуть… — озирнулась. — А у мене є я. І мені чомусь за себе не страшно.

— І я навіть знаю, чому, — озвався Петро.

— І чому ж? — поцікавилася Світлана.

— Бо вам ніколи про це подумати.

— У цьому щось є, — всміхнулася Світлана.

Петро припаркував легківку біля різьбленої брами. На порозі, як на кону сцени, стояв Роман, висвітлений кількома сотнями лампочок, наче рампою, і махав рукою. Він і сам відсвічувавсь якимсь гарним світлом. І Марусі подумалося, що чоловік виглядає щасливим.

Роман одним кроком зістрибнув із порога і вже був поруч — допоміг жінкам вийти з машини, поручкалися з Петром. А погляд, наче щось окремішнє, не відривався від Марусі. Світлана це зауважила і посміхнулася.

— Знайомся, Романе, — це Світлана, — відрекомендувала Маруся.

— Я вже знайомий, — Роман нагнувсь і поцілував руку. — І думаю, що кілька мільйонів також, — поглянув ув очі жінки.

— Роман.

— Дуже приємно, — Світлана розглядала чоловіка.

— Прошу заходити, — пропускав уперед гостей.

— Ти світишся, Романе, — зауважив Петро і підморгнув.

— Успіх же який! — глянув на Марусю. — Ти неповторна, королево!

— Дякую, Романе. Але я ще нічого не усвідомила, — всміхалася жінка.

— Ось яка вона, королева, — жартувала Світлана, піднімаючись східцями. — А я думаю: звідки ця постава царська, звідки цей гордий поворот голови? Як же я не здогадалася!

— Не ображаюся. Не все відразу. Просто було не час усе знати, — підхопила жарт Маруся.

Залу заливало тепле світло. Воно окутувало стелю, стіни і наче стікало на білу мармурову підлогу. Це надавало чималій кімнаті затишку. В канделябрах горіли свічки, віддаючи ніжний аромат лаванди. На столі, сервірованому на чотирьох, у високому свічнику також горіла свічка, відбиваючись язичком у кожному срібному столовому приборі.

З несподіванки Світлана зупинилася. Вона не була готовою до такого розкішного прийому. Власне, такого ще не знала. І те, що вона побачила, призвело її до оніміння.

— Вас щось здивувало, Світлано? — взяв її за лікоть Петро.

— А вас би не здивувало? — намагалася оговтатися Світлана.

— Здивувати таку жінку… Це вже добре, — посміхнувся.

— Давайте зразу за стіл, — запропонував Роман. — Там ближче познайомимося. Та й шампанського за перемогу конче хочеться випити.

— І ти вважаєш, є за що? — кокетувала Маруся.

— Вважаю, що є за кого! — вигукнув Роман, уже піднімаючи бокал. — Народ, я неймовірно радий… Ні, я щасливий, що ці дві найдивовижніші жінки сьогодні, зараз зі мною…

— Романе, ну ти й нахаба! Не тільки з тобою, а й… — заперечив Петро.

— З тобою також, — перебив Роман. — Але ти своє щастя ще висловиш. У тебе буде час… Багато часу… Я хочу сказати про своє відчуття. Сьогодні я дивився в екран на жінок і, не смійтеся, раптом пізнав себе. Не знаю, навіщо мені це пізнання… До тієї хвилини я не бачив свого обличчя… Не вмів розмовляти… Я був сліпим і німим. Усім здавалося, що я бачу і говорю, мені й самому так здавалось. Я вважав, що життя — це те, що можна відчути на дотик, на смак… А решта — незриме і нематеріальне — існує лише у вимислах людей, які хочуть ошукати довірливих створінь, забивши їм баки просторікуваннями про духовність. А я не такий! Мене не ошукаєш! Бо знаю ціну всьому сущому, і оце (суще) давалося мені великою кров’ю. Сьогодні — чітко та явно відчув свою душу, аж не знав, що з цим робити. Я розгубивсь і пішов до дзеркала подивитися на своє обличчя… І — не впізнав! Не впізнав тіла, в якому живу. І тоді подумалось — як же я міг пізнати свою душу, коли не знаю навіть власного обличчя! — він на кілька секунд замовк і подивився на всіх почергово. — Ви здивовані таким дивним зізнанням… Та ще цього тріумфального вечора! Розумію. Просто ви відкопали у мені, наче в безнадійних копалинах, щось найважливіше для мене самого. Хоч і говорили про жінок. Це було ґеніально! З вас вийшов істинно потужний тандем. Ти, Марусю, сказала на початку передачі правду — дві відьми вкупі — це сила! Пробачте за довгу промову. Я мусив вам про це сказати. Моє щире й велике бажання, щоб ви ще не одного безнадійного скептика і невігласа реанімували. У вас живе велика сила! За вашу потужну жіночу силу! За сьогоднішній успіх! За те, що ви справжні жінки! За вас, Світлано!.. За тебе, королево! — підійшов до Марусі, поцілував руку.

Перейти на страницу:

Пишнюк Тетяна читать все книги автора по порядку

Пишнюк Тетяна - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mybrary.info.


Гра в королеву отзывы

Отзывы читателей о книге Гра в королеву, автор: Пишнюк Тетяна. Читайте комментарии и мнения людей о произведении.


Уважаемые читатели и просто посетители нашей библиотеки! Просим Вас придерживаться определенных правил при комментировании литературных произведений.

  • 1. Просьба отказаться от дискриминационных высказываний. Мы защищаем право наших читателей свободно выражать свою точку зрения. Вместе с тем мы не терпим агрессии. На сайте запрещено оставлять комментарий, который содержит унизительные высказывания или призывы к насилию по отношению к отдельным лицам или группам людей на основании их расы, этнического происхождения, вероисповедания, недееспособности, пола, возраста, статуса ветерана, касты или сексуальной ориентации.
  • 2. Просьба отказаться от оскорблений, угроз и запугиваний.
  • 3. Просьба отказаться от нецензурной лексики.
  • 4. Просьба вести себя максимально корректно как по отношению к авторам, так и по отношению к другим читателям и их комментариям.

Надеемся на Ваше понимание и благоразумие. С уважением, администратор mybrary.info.


Прокомментировать
Подтвердите что вы не робот:*