Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Дружочєк, — сказав він мені, — нє спі.
— А я не сплю, — промовив я крізь сон, — я кімарю.
— Докімарілся уже, — холоднокровно промовив він і наказав мені відкрити браму та шлагбаум (щоб мати змогу виїхати), що я і зробив.
Ранком прийшов добродушний начальник охорони і благополучно звільнив мене. У трудовій було вписано час прийняття на роботу і час звільнення. Прийняли мене двадцять третього, а звільнили двадцять четвертого. Круто, подумав я тоді, я б’ю всі рекорди. Тоді я навіть забув настанови Олександра Миколайовича, забув оте незрівнянне його «не бзди». Тоді я і намагався не бздіти. Мені виплатили дев’яносто гривень за мою відпрацьовану добу і відпустили на всі чотири сторони. Мене це цілком влаштовувало: ноги мої більше не сиріли, очі не злипалися, все було чинно і благородно, немовби я тільки-но народився, побачив перші промінчики сонця, мої перші ковтки повітря, мої перші досліди.
<empty-line/>
Насправді ж мене не звільнили, але було б прикольно ось так полетіти з роботи. Мабуть, прикольно. Але я далі працював, мене зневажала одна бухгалтер, яка вважала мою роботу лакейською і навіть не удостоювала мене елементарним вітанням, вона, здавалось, мене не помічала навіть тоді, коли брала пломбовані металічні тубуси з ключами, вона щось питала, я відповідав, але все одно мене не існувало. Зате я добре затоваришував із її подружкою, досить гарненькою, молодою. Вона працювала у них дизайнером, з чого саме, я і не знав, не знав навіть, як її звуть, але ми іноді розмовляли, вона не була такою тупою, як усі інші, чи, можливо, вона була просто наймолодшою. Я потайки мріяв, що вона мене покохає і залишатиметься на ніч у моїй коптьорці, де ми б кохалися, пестили один одного, мріяли про спільне майбутнє, але замість цього вона порадила мені піти працювати в Макдональдс.
— А чого, — запитала вона у мене, — ти не йдеш у Макдональдс? Я у твої роки працювала у Макдональдсі.
— Це примітивна робота, яка забиратиме у мене чимало вільного й не тільки вільного часу. Тим більше, тут я працюю виключно з ідейних міркувань.
— Яких же це міркувань, хлопчику?
— Ідейних.
Маю зізнатися, що мені лестило те, як вона мене називала. Вона мене віч-на-віч і позаочі називала хлопчиком.
— Розумієш, — ми були на ти, — я людина, яка має мислити, але робота здебільшого заважає мислити. А тут нічого не робиш, тобі платять бабки, а ти ще й мислиш. Тим більше, ця робота — данина суспільству, мовляв, погляньте, я не сиджу на шиї в держави, хоча у неї особливо і не посидиш, я працюю, я заробляю гроші, я маю соціальний статус. Статус охоронця складських приміщень. Тріпочіть, Гегель і Кант! Зрозуміло?
— Ага, — каже вона, — зрозуміло. Ти, мабуть, щось вигадуєш. Ну, оповідання там усілякі пишеш чи вірші, мемуари якісь…
— Щось типу того, — кажу…
— Віршики? — чомусь перепитала вона…
— Так, — відповідаю, — віршики…
Зрештою, майже усі, хто працював не руками, мене зневажав, але я скорився: чого мені має не вистачати уваги чи поваги якихось менеджерів та бухгалтерів. Зате робітники, а особливо робітники складу, мене любили. Олександр Миколайович, потім два брати-близнюки — один худий, а інший гладкий, — Антоніна Федорівна, водії, електрики та інша необхідна мішура. Вони постійно заходили до мене у коптьорку, віталися, пропонували випити або питались якоїсь поради щодо заповнення документації, накладних. Одного разу мене змінював мій змінник, Сергій. І побачивши, що я щось дочитую, подивився, що ж я читаю. У моїх руках з образою для себе він побачив томик повістей Чехова. Спочатку його це трошки спантеличило, потім здивувало, його брови якось дивно насупились, обличчя стало схожим на страуса ему.
— Шо за гівно, — сказав він. — Там, у шухляді, порнушка лежить. Краще б її почитав, ге? — і він почав мені якось неоднозначно підморгувати, мовляв, ми ж пацани шо нада, а ти тут соплі розводиш…
Мене це трішки засмутило, але все ж таки це був чи не найбільш прикрий випадок із колєгами. А так все було чинно, благородно. Але згодом на мене забили й інші бухгалтери, вони вважали мене розумником і честолюбцем, вони вважали, що я дивлюсь на них зверхньо, а тому у помсту також дивились на мене зверхньо.
А одного разу начальство, генеральний директор та його заступник, довідалися про мою літературну діяльність і вирішили, що я був би непоганим копірайтером для їхньої фірми. Мені давали на зміні роботу, яку я виконував за ніч, заробляючи на цьому рази в три більше, ніж охоронцем. Я був уже не останньою фігурою у фірмі, але, здається, я забрехався. Я так само пив із робітниками, і мене так само, ба навіть більше, зневажали бухгалтери. Однак я довго не протримався, пригостив Миколайовича Олександра пивом з копченими крильцями, здав зміну, дописав рекламний проспект і з радістю звільнився…
Яке ж було кайфове відчуття, відчуття, немов ти щойно зазнав катарсису, він тебе очистив, він тебе заново народив, і тепер ти маєш можливість весело крокувати зеленою набережною повз роздягальні і тапчани, повз сонних бомжів та закриті діжки з квасом. Тобі підграє весела, трохи пафосна музика, ти зважаєш лише на неї, тобі добре, і майже ніщо не може зламати твого чудового настрою, ніщо не може змусити пожовтіти цю свіжу зелену траву, що розстеляється під ногами, ніщо не вплине на плин часу, ніхто не вкраде твоє щастя, бо ж твоє щастя у тобі самому, і один вираз тебе супроводжує, лише один: не бзди.
<empty-line/>
Як же насправді чудово, думаєш ти, і тихцем, помалу підбздьовуєш. Помалу, щоб оточуючі не відчули неприємного, прогірклого, спертого запаху тих газів. І все ж таки, щоб там не було, підбздьовуєш… І думаєш, що це і є життя, коли сам до себе кажеш не бздіти, а насправді бздиш і сам же собі не зізнаєшся. Ось воно, життя…
<empty-line/>
<subtitle>3</subtitle>
<empty-line/>
Життя, як казав один мій знайомий, — це життя, тому що це життя. І хоч він і був без перебільшення дурнуватим, усе ж частка правди в цьому виразі існує. А життя — це наполеглива праця і результат, який ми очікуємо від тої самої наполегливої праці. Окрім служби в охороні, я мав ще кілька робіт, причому майже всі вони не відповідали моєму покликанню та фаху. Одного разу, коли ми переїжджали з однієї квартири на іншу і коли працювали вантажники, я, маючи не досить хлипку структуру тіла, принципово відмовився їм допомагати і навіть наостанку на шпалерах хімічним олівцем вивів фразу, яка не сподобалась мені самому: «Працювати має бидло, я — інтелігент». Одразу, написавши це, я відчув легке поколювання нижче пупка: те поколювання було нічим іншим, як соромом. Через півроку мені довелося працювати вантажником на приватному соєвому заводі чи не соєвому, а якомусь напівфабрикатному. Одним словом, моя основна задача полягала у розвантаженні мішків із соєвим борошном, із якого далі виготовляли соєве м’ясо, всякі там домішки до яловичої тушківки, битки соєві та іншу туфту. Спочатку я працював два дні на тиждень. Більше я просто фізично не мав змоги. Після першого трудового дня додому мене ніс мій друг Антоніо, потім я вже ходив сам, але через силу. Через місяць я адаптувався і не гірше за інших чоловіків розвантажував мішки з соєвим борошном. Коли розвантажуєш протягом чотирьох годин, то ще наче і не ненавидиш свою роботу, а далі — єдине бажання: стати отим самим мішком із борошном і більше ні про що не думати. Нехай інші за тебе думають і вирішують твою соєву долю.
— Та ти нормальний малий, — казали мені мужики на роботі.
— Да, — відповідав я.
