Цього ви не знайдете в Яндексі - Чех Артем (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
І що образливо: твоя література усіма сприймається як цяцьки. Музика і живопис, кінематограф і театр, навіть стриптиз і репетиторство — це справи життя. Моя Література — пустощі і крайнощі, яким місце у відстої.
<empty-line/>
Мені більше немає чого написати на цю тему. Просто немає, тому що література — хвороба, від якої ти почуваєш себе скотиною…
</section>
<section>
<title>
Розділ шостий. Мої університети
</title>
<empty-line/>
<subtitle>1</subtitle>
<empty-line/>
Коли ти почуваєш себе скотиною і відчуваєш, що скотина у тобі перемагає людину, саме час влаштуватися на роботу або піти кудись навчатись. Суспільство побудовано таким чином, що яку б нішу ти не займав, ти у будь-якому випадку займатимеш одне з найнезначніших і найбрудніших місць у цьому соціальному місиві, тобто навіть якщо ти напівбог чи пак письменник, ти поет чи ти просто маєш багато грошей, або твої батьки мають багато грошей, ти пишеш трохи кращі картини, ніж писав Тулуз-Лотрек, ти граєш у преферанс краще, ніж хтось із твого кабаку, ти пиздиш гопників і при цьому займаєшся здоровим сексом без усіляких там пігулок, ти президент цієї країни, ти лабаєш кращий в області гівнопанк — у тебе обов’язково життя складатиметься якнайгірше.
Тому, якби я був президентом цієї країни, я б відмовився від президентства, тому що я розумію, як же це, зрештою, жахливо бути президентом країни, яка тебе завжди буде ненавидіти. І тій ненависті будуть сприяти всі продажні структури від історичних факультетів до газет і параходів, в залежності, звичайно, від влади майбутнього і влади в країні зокрема. Тому бути президентом — не для мене, і краще я піду працювати сторожем, а ще краще — піду навчатися.
Моє навчання в першу чергу було зумовлене примхами моєї турботливої мами зробити з мене як мінімум дипломата міжнародного класу. Коли я був маленький, всі так і казали, що, йобана рот, ти будеш дипломатом, ти ж вундеркінд, ти ж такий-пересякий. Мене віддали навчатися у кращу школу нашого невеличкого міста. Давай, казали вони, вчись, будеш дипломатом. Йобана рот, додавали вони.
<empty-line/>
І я вчився. Погано вчився, тому після шостого класу мене одразу викинули з цієї школи і сказали, що не буде з мене дипломата. Тепер усі мої родичі казали однозначно: йобана рот, казали вони. Нічого, сказала моя турботлива мама, все буде якнайліпше. Тоді я, наче остання прошмандовка, тягався по різних театральних гуртках, музичних школах, репетиторах англійської мови, бо ж я все одно мав стати дипломатом міжнародного класу. Я перейшов до іншої школи. Як мені пояснили, теж з англійським ухилом, але не було там ніякого англійського ухилу, тому що, потрапивши до ліцейного класу, — а тоді, здається, у кожній школі був такий, — я з учителькою англійської майже нарівних спілкувався тою самою англійською. Наступного року мене вигнали з того ліцейного класу, де пріоритетним предметом була англійська, і перевели до іншого класу, де пріоритетним предметом було трудове навчання. Труди у нас були п’ять разів на тиждень, учитель нас молотив — причому в прямому сенсі — киянкою, а однокласники молотили один одного, теж, ясна річ, киянкою і не тільки, адже були вони всі з радгоспного району і гуртожитків, де панувало царство антисанітарії…
Одного разу я привів свого батька до школи і заникав його в коптьорці, де у трудовика нашого бухали його колєгі. Батько поспостерігав за тим, що відбувається у нас на уроках, після чого киянкою дав по балді трудовику і забрав мене з тієї школи, віддавши у звичайну, теж гопівську, але розташовану найближче до нашого будинку школу. На ту пору я тільки-но перейшов у дев’ятий клас, а це свідчить про час статевого дозрівання у суміші з іншою бідою, такою як алкоголь, цигарки, мацання дівок і навіть травка.
<empty-line/>
Коли мені було п’ятнадцять років, весь мій час складався виключно з вільного часу, я нехтував саморозвитком і взагалі нехтував усім, до чого мене спонукали мої нещасні батьки, та мені, зрештою, було пофіг, бо ж я був найрозумнішим і сам міг вирішувати, що мені потрібно, а це, як не крути, круто.
За десятий клас я прочитав усього, здається, п’ять книжок, захопився хіп-хопом і закінчив навчальний рік з однією четвіркою та двома трійками. Решта були двійки.
Але, незважаючи на те, в атестаті у мене не було жодної трійки, а самі лише п’ятірки та четвірки. Далі я поступив до одного київського вищого навчального закладу, де постійно висів на волосині, але мені було настільки по барабану, що, з’являючись на одній із десяти пар, я вмудрявся складати свої грьобані сесії…
Я не знаю, навіщо знову пустився у відвертості щодо мого життя, згадую ті нікчемні рефлексії, бо ж то все не є моїми університетами, а є нічим іншим, як піт на яйцях бабуїна, як лайно зіпсутого носорога (десь я це вже чув), бо ж з усього, чого мене вчили, я можу згадати тільки те, що не можна крутити ручки та важелі верстатів. Фактичними моїми університетами було читання і життєві помилки, на яких зазвичай вчиться молодь, а ще моїми університетами були конфузи, відверто негативні вчинки, спілкування з п’яними роботягами, поїздки на дачу та на море, а так і потяги разом із провідницями-істеричками, дуже рідкі настанови батька, ще рідші сльози матері, бойфренд моєї бабці Філіп, який пройшов Афганістан, Нікарагуа, Чехословаччину та інші точки. Моїми університетами були роботи, на яких я працював, потопельники, яких я бачив, похорони, на яких я стояв із кам’яним обличчям, музика, яку слухав, синці, які загоювались, ранки, вечори, доміно, бійки, наше малолітнє злодійство, зрештою, дійсність, яка триває…
<empty-line/>
<subtitle>2</subtitle>
<empty-line/>
Одного разу полив дощ, я засмутився, відчув, що життя поволі скочується донизу, пролітають найкращі миті моєї молодості, мною оволодіває хандра, туга та жагучий біль за безцільно прожиті роки. Було у мене ну надто багато вільного часу. Я читав і писав, я слухав музику і дивився з комп’ютеру художні фільми, я почав збирати фільми, я почав створювати власну колекцію дійсно хорошого кіна, я навіть намагався дивитися телевізор. Зрештою, все це мене підхарило — я бажав людського спілкування, волів щось робити, бодай якось утамувати амбіційні потреби свого чоловічого «я».
<empty-line/>
І тоді я знайшов обмокле від дощів оголошення, яке висіло на сірому, одинокому, як і я, стовпі. Мене, а заразом і всіх інших запрошували на роботу до однієї україно-білоруської фірми, яка займається виготовленням усіляких харчових добавок і спецій. Я, звісно, подзвонив туди, і мене запросили на співбесіду. Розмовляв зі мною досить чемний і привітний чоловік років сорока-сорока п’яти, сказав, що, попри зовнішній вигляд, я йому підходжу і з двадцять третього числа, тобто через три дні, можу приступати до своєї роботи, тільки є одне прохання, принести на завтра трудову книжку, паспорт і ідентифікаційний код.
— Добре, — відповів я.
Робота моя полягала в охороні об’єкту, а саме складу, на якому ці всі добавки разом зі спеціями зберігались. Я мав працювати добу через три.
— Нема питань, — відповів я.
І робота, і гроші якісь зароблятиму, і вільного часу повно.
— Заїбісь, — сказав я сам собі вже вдома.
Мене оформили охоронцем складських приміщень, видали мені форму, познайомили з працівниками складу, симпатичними дівчатами з бухгалтерії та наказали вночі в ніякому разі не спати.
— Добре, — відповів я. — Не спати! Чому б і ні! — тримаю марку такого собі позитивного штемпа. — Все буде гаразд, — показую американський жест, що символізує всьо оукей.
