Замість крові - Поваляева Светлана (читать книги онлайн бесплатно полные версии .TXT) 📗
Я видерся цементними сходами повз Кішку до джерельця під Платаном, стікаючи потом під нещадним полуденним сонцем й згадуючи всю рідну пісенну лайку, якої так ретельно уникав й яку так наполегливо забував протягом залипання на своїй кататонічній аскезі. Густий дух кипарисової та соснової смоли ходив у моїх легенях, немов поршень в олії. Сльози дитинства Чіка та керуаківський піт роз’їдали мені очі, - я навіть не здолав підсвідомого ритуалу споглядання моря згори. Лише пообіцяв собі, що на зворотному шляху зупинюся й повтикаю в краєвид з висоти польоту обкуреного альбатроса. У мене ніколи не було світлого буршти нового дитинства Фазіляіскандера; у мене ніколи не було світлої охайної юності Джекакеруака; у мене ніколи не буде світлої печально мудрої зрілості Леонардакоена, - все світло мого життя виявилося фальшивим сяйвом штучного смараґда, дешевого страза, сліпучою біжутерією силуваної ейфорії за межами фолу, навішаною на ґотично-похмурий кам’яний тотемічний манекен сутінкового мізантропа. Велетні та Феї померли, казкові дива відлетіли в космос. На голому Полі Розважальних міфологій лежав антропоморфний дендромутант, і над ним кружляла зграя ґрифів… Над седой равниной моря гордо реет птеродактиль, он крылом деревья валит - он привык так приземляться, это кожаная птица - ей не нужен лейкопластырь. Я тихо не вписався в суспільство, зрушував крилом стовбури й електричні стовпи незаперечних авторитетів, шинкував на тирсу всі обов’язки перед людством, посилав на хуй ближніх. І все це усього лише - буря в баяні води, мінімальна кубатура латентно-перманентного бунту заради Експерименту. Мене не цікавлять питання бібліотечної псевдовічності «хто дізнається про мене?», «хто мене пам’ятатиме?» - мене цікавить питання, чи дізнаюся про себе я сам і чи пам’ятатиму себе, якщо зграя дозволить мені стати її законним членом? Ні, не так. Ось так: на біса мені самоідентифікація, якщо я збираюся померти? Невідомо й неважливо коли. Я - ніщо. Ви - зграя, а я - оболонка, на мить засиджена Вічністю, як люстро мухами. З цієї позиції я нікому нічого не винен. Я мав повне й невід’ємне право чинити так, як чинив, робити те, що робив, діяти й не діяти так, як діяв і не діяв. Я жив, як хотів, але я не знаю, як хочу жити зараз. Як мені дожити до смерті без сяйва, без світла, без емоцій та настроїв - без СПРИЙНЯТТЯ!? Я більше не вмію сприймати й інтерпретувати, як усі нормальні люди, - я можу тільки констатувати, спливаючи повз, дрейфуючи наскрізно вперед, до крапки в умовному просторі наприкінці вашого світу, яка всмокче мене й зітре на пил небуття, перетворить на ніщо, бо крапка є Смерть. За кожною крапкою помирає речення. Страшно бути в будинку, коли він розвалюється: у міліметрі від скроні пролітають балки, зсипається цегла й потрощене шкло… Страшно через те, що не вбило одразу: тепер є час, щоб злякатися смерті. Злякатися свого небажання жити. Злякатися фізичного болю, каліцтва. Що є напівсмерть? - життя… Смерть - це щось остаточне. Життя - щось фізичне. Біологічне. У будь-якій формі страшне, безглузде. Страшно бути в епіцентрі будь- якої руйнації. Навіть якщо вискочиш неушкоджений звідтам - вартість життя так само сумнівна… Чому я не пручаюся? Чому замість мене плаче моя оболонка? Чому я ніколи не прагнув суїциду? Чому я не вмів любити Янку? О, Янко, просочена Ґамсуном, Кастанедою й давньобілоруською поезією! Які інґрадієнти, такий і продукт - натуральна поліська відьма з похмурим лицем язичницького тотема… Чому від мене втекла Леді Ві? Навіщо я трахав Расту, Ліку, Кота, Русалку, Мерилін, Доцю, Кицю, Ципу, Дзиґу, Фенікс, Алісу, Енн, Дюшу, Настю, Марго, Єву Браун, Муху, Тоху, Джанніс? Чи задовольняв я їх, чи подобалося їм зі мною? Чому я не любив їх, чому я не піклувався про них, чому для жодної не обдирав ночами конвалії на Європейській площі, жодній не розповідав на ніч казок, не пригощав морозивом, не катав у човні на Гідропарку, не водив у кіно й на каруселі? Чому я вважав своїм обов’язком і справою честі потрапляти на шару на всі сейшни, й узагалі - жити й користуватися вашим світом на шару? Чому я не зайшов до ванної, як збирався, коли там вішався Піночет? Чому я нічого не відчував, коли знайшов його повішеним? Чому я не навчився блювати? Чому я не шкодую про те, що в мене не було батька, про свій втрачений рай народного алхіміка й соціального вуайєриста? Де мій дім? Хто я? Навіщо мені все це знати?
Відповідь на всі ці запитання одна. Приблизно така: «апельсин». Або така: «сорок два». Або така: «тисяча йобаних кашалотів тобі в рот». Або: «Упс!»
Й раптом щось уривається в мені. Ніби мій внутрішній гучномовець, - брутальну смердючу пащу, яка невпинно все це проголошувала, - хтось м’яко затулив великою теплою долонею й ніжно прошепотів на вухо: «Ш-ш-ш-шш…» Склепіння велетенського Платана всмоктало мене у свій кокон, як лагідна Смерть, і змусило замовкнути. Моє Сприйняття видиралося з мого дворічної давності трупа мелодією гірського потічка, що жебонів між девонськими коренями неосяжного і незбагненного і нескінченного Дерева. Платан вивів мене у живий світ, неначе власну дитину з плідного міхура своєї крони, пронизаної розпорошеним сонячним сяйвом. Я опустився на шерхлу динозаврову спину кореня й притулився потилицею до могутнього стовбура. Я - сухопутний дельфін. Я - вакуоля Всесвіту. Я - прозора тінь повітря на платиновій корі деревної мудрості. Я - лушпайка Вічності, просякнута сонцем.
Я врешті знову відчув свою оболонку, але не як тару для суті, а як єство сутності, знову став людиною. Первісною істотою, яка не вміє сумніватися, коли бачить Бога. Жодної думки не було в прозорій плазмі мого усвідомлювання. Коли я звернув на це увагу, я знову почав думати. Внутрішній діалог брутально увірвався до мого мозку й оглушив мене. Здалося навіть, що зараз луснуть барабанні перетинки. Це була остання (не найприємніша) мить приголомшливого Життя поза склом. За хвилину я вже хлебтав у собачій позі воду просто з прозорої кринички між коренями й уповні відчував себе - такого, яким я завжди був. Щоправда, роздивляючись мозаїчну рінь та декілька крихітних мушель серед моху й ґрунту крізь тремку вологу (дві пригорщі завглибшки, й у три пригорщі заглиблення, де вода сочиться з- під каменя просто з гори), я ще деякий час не відчував своєї ваги. Гадаю, якби мені вдалося вчасно запобігти дефрагментації мозку, я злетів би. Я оселився на планеті Платан у вигляді божої корівки. Я опустив лице у воду, не заплющуючи очей. Мені хотілося й вуха так само занурити у звук маленького струменя, - нащадка густих туманів та чаклунських злив у високих горах, - й чути лише цю загадкову привітну вологу. Повільно просотуватися разом із нею в ґрунт, насичуючи Дерево Бога своєю прозорою невагомою й безособовою Любов’ю. Оселитися в капілярах Бога. Вихмаритися з теплої поверхні Його листя. Зникнути у Безмежності разом із останнім пелюстковим полиском заходу сонця на поверхні Моря.
Забагато пафосу. Забагато сліз. Напевно, накопичувалися аж від часів дитинства. Boys don’t cry! Такий великий хлопчик, і плачеш! Жінка пахне сирою рибою там, де за Кама- Сутрою, мала б запашіти лотосом, а молоко її водянисте й гіркувате, з присмаком чоловічого сімені. А кров, що видоюється природою на потреби магічного Ока - солодка, хоч, ніби й така ж сама, як у венах, але та, у венах, - солона, мабуть, від невиплаканих сліз та герметичності колообігу. Адже в усіх нас багато невиплаканих сліз, бо з дитинства чуємо: «Не рюмсай, ти вже дорослий(а)!», «Чоловіки не плачуть!», «Ой, тільки не треба мене брати на понт жіночими сльозами!», «Я все зроблю, тільки не плач!», «Чого це я реву, як дурний(а)…», - ніби найгірше, що може зробити в житті людина - заплакати! У долоньках внутрішньої дитини накопичується гіркота невиплаканих сліз, доки ми споруджуємо й споруджуємо довкола неї мури, в’язниці, броньовані двері, ґрати, божевільні, камінні мішки, бетоновані склепи, громіздкі захисні саркофаги - годі їй вирватися звідтам коли-небудь на волю! Боїмося себе-дитини гірше ніж Чорнобиля! Ґотичні сутінки незмінно перебудовують структуру ДНК в організмі дитини асфальта й бетону…
